Та, що виводить із забуття

Надія КИР’ЯН
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА
Наприкінці минулого року відомій художниці Ларисі Івановій виповнилося 90 років. А цими днями у Музеї видатних діячів української культури — Лесі Українки, Михайла Старицького, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського — відкрилася виставка “Портретна галерея видатних жінок України”, присвячена її ювілею.
Лариса Іванова народилася на Дніпропетровщині, з відзнакою закінчила Дніпропетровське художнє училище. Її дипломна робота в училищі — картина “Леся Українка” — отримала найвищу оцінку і навіть допомогла їй вступити до Київського художнього інституту. Тоді (1950 рік) зазвичай малювали портрети громадських діячів, передовиків виробництва або письменників, які уславлювали радянську владу. Це був рідкісний випадок, коли студентка
обрала таку постать. Життя і творчість Лесі Українки художниця осмислювала все життя, проілюструвала не одну її книжку. Лариса Іванова, — згадувала
викладачка Дніпропетровського училища, — дуже любила твори Лесі Українки, часто декламувала, зокрема драматичну поему “В катакомбах”. Так само, як і поетеса, вона любить музику. Спочатку навіть навчалася у Дніпропетровському музичному училищі. А потім зрозуміла, що головне в її житті — це живопис.
У 1950—1956 роках була студенткою Київського художнього інституту в майстерні книжкової графіки проф. І. Плещинського. Її дипломна робота — художнє оформлення повісті О. Кобилянської “У неділю рано зілля копала”. Художнє оформлення книжок стало її основним заняттям. З ілюстраціями Лариси Іванової впродовж багатьох років виходили українські народні казки, твори Т. Шевченка, І. Франка, Марка Вовчка, Олени Пчілки, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, П. Тичини, Н. Забіли, багатьох сучасних авторів, а найбільше — її улюбленої Лесі Українки. Окремі ілюстрації демонструються і на нинішній виставці.
Майстриня писала також портрети і пейзажі. Працюючи в різних техніках, віддає перевагу складній, прозорій і поетичній акварелі, яка не прощає жодної похибки і така природна її ніжній душі. ЗWпід її пензля вийшли чудові портрети Марії-Магдалени Мазепи і Єлизавати Милорадович, Лесі Українки і Олени Пчілки, Любові Шульгиної і Наталі Кобринської, Соломії Крушельницької і Марії Башкирцевої, Олени Теліги і Софії Караффи-Корбут, Ольги Кобилянської і Катерини Білокур… Деякі написані на замовлення Музею видатних діячів української культури.
На жаль, через слабке здоров’я Лариса Іванова не змогла прибути на відкриття виставки, але прислала зворушливого листа до своїх шанувальників, якого зачитала одна з активних організаторів виставки, велика шанувальниця Лариси Володимирівни, письменниця, журналістка, громадська діячка Олена Леонтович.
“Дорогі мої, добрі й милі серцю людоньки, які дивляться портретні образи наших незабутніх жінок. Кожну з них я малювала з глибоким хвилюванням, уявляла їх живими й активними, наче це було насправді. І мені здавалося, що я у своїй майстерні зі своїм мольбертом зовсім не самотня. Коли малювала Людмилу Старицьку-Черняхівську, то гірко плакала над її жахливою долею. А коли малювала славетну Соломію Крушельницьку, чула її дивовижний голос. І трепетне захоплення юної Катерини Білокур красою української природи, її цвітом, що осявала дивним сяйвом її очі й лице, старалася передати. А мені ввижалися чарівні полотна майбутньої природної художниці й душа співала. Таких портретів створила близько 30-ти.
Але деякі мої пані оселилися в музеях своїх міст і їм там добре. Ось акварельний портрет нашої геніальної Софії Караффи-Корбут, моєї посестри, зберігається в її рідному містечку на Львівщині. Шкодую, що не можу бути нині з вами. Сердечно дякую Музею видатних діячів України, а також усім присутнім, хто прийшов подивитися на мої твори. Нехай добро і щастя під Божою опікою будуть завжди з вами. Щиро ваша Лариса Іванова”.
Добрі слова про колегу виголосив народний художник України Василь Перевальський. Він наголосив, що Лариса Іванова ще й інвалід війни. Про це дізналися тільки в останні роки. Вона про це не розповідала, ніколи не вимагала до себе уваги, не претендувала на жодні звання, на які заслуговувала. Чи то через надмірну скромність, чи тому, що була на замітці радянської влади через проукраїнські погляди (її викликали в КДБ в середині 1960-х).
В Україні вона аквареліст найвищого класу. Уже через півроку навчання в Київському художньому інституті зарекомендувала себе як одна з найталановитіших студенток. Була обдарована музично, прекрасно володіла гітарою і співала. І Георгій Якутович, і Олександр Данченко шанували її як унікальну особистість — дуже чесну, щиру, в усьому відповідальну, дивовижно скромну.
Вона не просто створила серію робіт про видатних жінок України, а вивела ці постаті із забуття. У нас в Україні ніхто, крім неї, подібної серії не створив.
Заслужений художник України Микола Кочубей сказав: “Лариса Володимирівна відкрила нам вікно в простір тієї України, про яку ми мріємо і яка, я думаю, буде створена і збагачена нашими дітьми. Ці образи до поезії Лесі Українки створено так романтично, тремтливо, лірично.
Твори, представлені на виставці, підтверджують її високий професійний рівень. Свою національно свідому позицію вона пронесла через усе життя. Також від художнього цеху дякуємо куратору цієї виставки пані Олені Леонтович за її велику роботу”. Олена Леонтович розповіла, що галерею портретів славетних українських жінок художниця створювала з 1996 до 2008 року (саме в цьому музеї 1996 року шість портретів були представлені вперше), знайомлячи нас із маловідомими на той час жіночими постатями нашої історії. “До кожного портрета художниця знаходила свою палітру барв, поєднуючи неповторність рис обличчя з красою душі, — зауважила Олена Василівна. — Портретна галерея — це космос художниці-українки зі славної когорти шістдесятників. Чарівна квітка витонченої й досконалої творчості Лариси Іванової несе у світ людей радість і добро її ніжної душі. Це те свято, яке залишиться в наших душах”. Пані Лариса розповідала, як на першій виставці портретів вона побачила Євгена Сверстюка, що довго розглядав портрет Олени Пчілки й не міг відірвати погляду. Вона сказала: “Яка я щаслива, що Ви прийшли на мою виставку”. Він відповів: “А який я щасливий, що бачу ці портрети”. Усі промовці підтримали думку, що нарешті настав час гідно відзначити багаторічну працю і талант Лариси Іванової, надавши їй звання заслуженого художника України. Пошану й повагу художниці висловив художній керівник хору апарату Верховної Ради України Зіновій Корінець, а хор виконав відомі українські пісні.

Related posts

Leave a Comment