Інвалідський магазин

Юрко ЛОГВИН

Якщо ви вийшли з метро “Золоті ворота”, пройшли через скверик, і Золоті ворота лишилися у вас за спиною, то ви втрапляєте на вулицю Ярославів Вал. Справжня історична її назва — Велика Підвальна. А в часи мого дитинства — Ворошилова. Уявіть собі, по цій неширокій вулиці ходив трамвай. Біля Золотих воріт трамвай зупинявся. Виходила вагоновожата, переводила стрілку. І тоді трамвай повертав ліворуч, на Володимирській виходив на Площу Богдана Хмельницького. Тепер це Софійська площа. Там, біля пам’ятника, він робив коло і потім по цій же Великій Підвальній вертав назад на вокзал.

Вулиця Велика Підвальна, а тепер Ярославів Вал, — не з найдовших у Києві. І коли ми йдемо непарною стороною, то перше, на що звертаємо увагу, це будівля номер три. Знаменитий будинок зі шпилем і скульптурами двох крилатих песиголовців! Я завжди стишував крок, проходячи повз будинок №3. Бо це був перший будинок, де ми поселилися, власне, жили, прибувши до Києва. Десь місяць чи півтора, 1945 року. Ми з мамою і бабусею приїхали з села, коли батько повернувся з армії.

Йдемо теперішньою вулицею Ярославів Вал. Ось і другий будинок, яким кия- ни і гості міста теж цікавляться. Сповільнюю крок. Караїмська божниця. Її збудували ще в дореволюційні часи. Здається, брати Коени, які були, так би мовити, олігархами в тютюновому бізнесі. Проходи- мо трішки далі і, ліворуч, сходи вниз. На цьому закінчується перший квартал. А вниз іде вулиця Івана Франка. По той бік її — наріжний будинок, одним боком виходить на Ярославів Вал, іншим на Івана Франка. Там у часи мого дитинства був гастроном. Відрізнявся від інших магазинів тим, що у ньому все було по картках. Але часто траплялося, що маєш картки, а товару немає. Так-от, цей магазин був ось чим примітний. Там отоварювалися двічі на місяць інваліди. А ми в той час вже жили на вулиці Стрілецькій, яка виходила просто на цей магазин, межуючи з вулицею Житомирською і Ворошилова, що тепер Ярославів Вал. І от ми мешкали в будинку, що належав Митрополії Київській. У цьому будинку часто зупинялися, як у готелі, священики з різних парафій, чекаючи розгляду своїх справ у консисторії. Після війни будинок був заселений від підвалу до горища. Так, що вже було ніде притулитись. Ми жили в підвальній частині, і наша підлога була на 4 метри нижча від рівня подвір’я.

Тоді вулиця Стрілецька була дуже тихою. Хіба раз чи двічі проїздила якась машина — як правило, вантажна ГАЗ. То могли завозити продукти чи привозили хворих до госпіталю, що містився якраз напроти знаменитої Брами Заборовського. Галас на вулиці здіймали хіба дітлахи і гуркіт їхніх саморобних самокатів. Гул від них стояв страшенний. Бо коліщата з шарикопідшипників, знятих навіть не знаю звідки, може, й літаків, а може, з розбитих машин. І коли ними їхали хідником, а він біля нашого довжелезного бу- динку 7/8 був тоді, — уявіть собі! — з цегли, поставленої на ребро; десь вона вже стерлася, десь вибилася, покриття було нерівним, гуркіт стояв страшенний! Двірник Іван Іванович ганяв хлопців за це. В мене такого самоката не було. Друзі іноді давали проїхатися в один кінець і назад, або навколо будинку. Ще різкіший шум від таких шарикопідшипників виникав двічі на місяць. Бо два рази на місяць хідник біля нашого дому сповнювався гуркотом тягучим, повільним. І доповнювався стукотом дерев’яних плитниць по тротуару. Це безногі інваліди на своїх візках-платформах тяглися до магазину на Ворошилова. І у дітей на самокатах, і в тих інвалідів не було коліщат з гумою, тихих. А були звичайні вісі, на які натягалися ось ці шарикопідшипники. І коли хідник, зроблений з цегли, викрешував ось ці тягучі звуки, то во- ни зависали десь на години дві-три.

Зі всіх боків, зокрема з Рейтерської, Осипенка, Стрілецької та Михайлівського провулку з’їжджалися інваліди, які не мали обох ніг. І вони, аби себе проштовхувати на тих платформах з шарикопідшипниками, у правій і лівій руці тримали по такій дощечці, як ото муляри, що вигладжують стіни. Тими дощечками вони щосили вдаряли об хідник, відштовхувались — і котились у візку далі і далі. І вискливий, і дзвінкий звук шарикопідшипників, зрозумі- ло, доповнювався ще й тими ударами по хіднику, зчиняючи додаткове монотонне “Стук! Стук! Стук!”.

Ішли також люди сліпі з поводирями. Бувало, йшли легкою ходою, але в них не було обох рук. Як правило, це сапери, які десь підірвалися на таємних німецьких мінах. Дії фріців були підступними. Вони де могли, там і вла- штовували пастки нашим людям: тікаючи, труїли вино і напої на заводах. А потім наші люди тисячами гинули від отруєного ситра чи вина. Також ручки підкидали чи іграшки із замаскованою вибухівкою. Чомусь про це, правда, мало кажуть, але ця війна була справді тотальною. …Отоварившись тим, що було, інваліди не розходилися. Розливали горілку. По сто грамів. Чому я це добре пам’ятаю? Бо на розі Георгієвського провулку і Стрілецької сидів чоботар Захарич. Із чорною бородою, дуже розкішною. Тоді казали, — як у Карла Маркса. Мав він круглі з дротовою оправою окуляри. Також носив кепку-восьмиклиночку з ґудзиком зверху.

Сидів верхи на одному ящику, а на другому — розкладений реманент. Лапа там же стояла, він її затискав коліньми, коли на ту лапу надягав взуття, яке треба було підбити чи підшити. Чого тоді всі боялися? Міліціонерів. Називали їх лягавими. Але найбільший страх і ненависть викликали фін-інспектори. Ті ходили по всіх магазинах, нишпорили по базарах та інших торгових точках, де люди могли щось продавати. Також нишпорили дворами, дослухаючись, чи хтось не шиє на швейній машинці. Бо якщо ви обшивали себе і у вас знаходили ще дві-три пари якихось блузок чи навіть трусів, то вважали, що ви працюєте на продаж. І вас обкладали величезними податками. Фінінспектори збирали зі всього. Пам’ятаю, що мама мого приятеля Жені продавала на Житнім базарі алюмінієві саморобні ложки. Тому родина весь час боялася, щоб їх не застукали. Коли на вулиці вдалині тільки з’являвся фінінспектор, хтось із хлопчиків прибігав і сповіщав Захарича. До речі, вони ходили по двоє, а часом і по троє, бо боялися, що їм можуть скрутити шиї. І як тільки сповіщали Захарича, він відкривав нагрудну кишеню свого піджака, витягав партизанську медаль і чіпляв її. Коли загрозлива ситуація минала, він її знімав і знову клав у кишеню. У Захарича була трагічна доля. Його дружину і дитину, не пригадаю, хлопчика чи дівчинку, німці спалили в хаті.

Чому ж залишалися інваліди після того, як отоварювалися? Бо в гастрономі продавали горілку на розлив. У цей час, о 12 годині дня, Захарич піднімався зі свого ящика і просив когось із хлопців, аби постерегли інструмент, зокрема шматочки шкіри і клей, бо це ж тоді дефіцит був страшенний! І от він теж ішов у той інвалідський магазин. І ми завжди між собою встановлювали чергу, хто буде в який день сторожувати о 12 годині дня Захаричів реманент. Чому? Бо коли Захарич повер- тався, дожовуючи полуничну карамель, то з кишені витягав і давав нам “шахтьора” — це “рубль”, на якому було зображено працівника шахти. Але повернімося до інвалідського магазину.

Коли інваліди вживали по сто грамів, а всі вони були важ- кими травматиками, починав- ся справжній жах. Хтось по- чинав плакати, співати, хтось кричав, хтось з’ясовував стосунки, лаявся, матюкався… Вони швидко втрачали людську подобу. А з іншого боку, чого від них вимагати — трав- мовані, контужені. Травми настільки важкі, що людина не могла опанувати себе, не могла собою вже керувати. А тих сто грамів горілки і взагалі знімали будь-які гальма. Восени і я пішов до школи. З ностальгійним сумом згадую, як падали і тріскалися каштани. Тоді київські вулиці просто бомбардували каштани. Лискучі, коричнево-шоколадні каштани, що засипали всі хідники. …Ми йдемо з бабусею.

Перед нами трамвай до площі Богдана Хмельницького. Переходимо через колію. Гуркіт трамваю стишився. І я почув якийсь дуже дивний звук за- лізних коліс. Дивлюся на протилежний бік, на парні чис- ла вулиці Ворошилова. А там, ближче до Львівської площі, іде жінка в халаті. Він розхристаний, без зав’язок. З-під халата виглядає фуфайка, спідниця, взута у здоровенні, розміру 44 чи навіть 45, кирзові чоботи. І сама жінка здоровенна, поперед себе штовхає возик-платформу. А на тому возику, без підстилки, лежать два люд- ські окоренки, тобто два інваліди без рук і ніг. Бабуся, по- бачивши таке, тягне мене за руку, вбік Золотих воріт. Я весь час озираюся, бо та жінка саме починає їх перетягати через трамвайну колію до інвалідського магазину. Цю картинку я дуже добре запам’ятав. Вона врізалася в пам’ять, наче страшний кадр з якогось фільму про моє життя.

Тепер на Ярославовім Валу під номером 13 влаштували на тому місці “Кофе Хаус”. Як бачите, суто українська назва. І поруч, у напівпідвальчику, кав’ярня “Ярославна”. Ну, я так думаю, що нікому до тих інвалідів діла вже немає, бо не- має їх, і пам’яті про них теж немає… А ще — про кульбіт, який зробила влада 1947 року. Наприкінці року оголосили про скасування карткової системи і грошову реформу. У січні 48-го та до середини лютого до магазину приповзали ті недобитки, які ще не померли від ран та інших своїх неприємностей, а потім вони всі, в один день, десь щезли. І тільки через багато років, прочитавши жорстоке оповідання Юрія Нагібіна про Валаам, я довідався, що всі ті обрубки чи окоренки зі всього Радянського Союзу сплавили на Валаам. Колись давно був там монастир, і є він там знову, до речі. І Московський патріархат носиться з ним, як з писаною торбою, всюди пропагує. Та про подібні дійства, що відбувалися на Валаамі, чомусь мовчать.

Якщо і чути щось, то хіба побіжно. Кажуть, мовляв, то був будинок інвалідів. Але про те, що це була пастка, лепрозорій, куди їх всіх зібрали, аби вони там вимерли — про це ніхто не каже. Найпідступніше те, що це було вчинено за два-три дні до Дня Червоної армії, 23 люто- го 1948 року. Ось такий подарунок тим, хто втратив на війні і частини тіла, і душу… Людей туди сплавили, як на смітник. Людський. Це вже тепер я про це знаю, а тоді не знав. Просто диво сталося. Раптово не стало криків, не було п’яних, ніхто не їздив на сталевих коліщатах. А коли і як зник Захарич, я вже не пам’ятаю. Десь, мабуть, 1959-го його не стало. Не знаю, чи був він старим, але був людиною змученою. Був справжнім партизаном. Втративши у війні найцінніше — свою сім’ю, за найбільшу підпору мав отих сто грамів і цукерку. Полуничну. І що поробиш?..

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment