Про честь і гріх

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Важкий психологічний клімат суспільства пов’язаний з втратою довіри до людини. До її людських якостей. Історія останніх десятиліть — то й історія великих розчарувань. Стосується це передусім тих, кого ми вважали кращими. Скільки їх, вождів і претендентів на вождівство перебуло за нашої пам’яті?
І чи не всі вони лишили по собі гіркий осад. “Шукаю людину!” — підтекстом формули Діогена волає наша підкірка. Література мала би почути німотне її волання. Але не чує. У рекламних своїх зразках вона сама стала додатком розлюднення. Глухота її до запиту на людину цілісну, шляхетну та ще й національну — вражаюча. Вона досі бабрається у нечистотах будення, демонструє дивовижну обізнаність, коли йдеться про паталогічні явища, і не переймається потоптуванням родової честі. Вона заклопотана тим, щоб випотрошити з Шевченка його затяте шевченківство і водночас приховати свою від нього відчуженість. Ці її зусилля, попри ефектність сухозлоття софістики, мало чим відрізняються від нечестивих діянь лихої пам’яті Бузини. То куди ж запропастився позитивний герой? І чи можливий він узагалі за перманентного абсурду?
Можливий, стверджує своїм романом “Гріх і честь” Віктор Погрібний, письменник із Кропивницького (Київ, “Український пріоритет”, 2016). Це книжка про дивовижну сільську дівчину, красуню й розумницю Ганю Кравець, яка з честю витримала випробування, що випали на її долю, відбулася як особистість, досягла неабияких успіхів, не поступившись при цьому моральними принципами.
У жанровому плані “Гріх і честь” — роман-портрет, роман-біографія натури “з народу”. Діяльної, романтичної і …водночас прагматичної. У книзі Погрібного відбився його багатий життєвий досвід. В усьому, що стосується села і його реалій, письменник почувається, як риба у воді. Подиву даєшся, вникаючи у промовисті деталі й подробиці злиденного повоєння. Втім, і села нинішнього також.
Уже в першому розділі прочитується характер майбутньої самбістки і депутата Верховної Ради. Юна Ганя Кравець приборкує норовистого Буланого, якого не наважувалися осідлати навіть хлопці-відчайдухи. Ошалілий кінь несе її в степ, дівчина ризикує життям, але не втрачає при цьому самоконтролю і
мужності. Епізод з Буланим — з найяскравіших. І сприймається він як метафора подальшої долі героїні. Картини степу у виконанні автора — пряме нагадування, що він починав як поет. “Найгарніший український степ тут, у центрі України, у Приінгуллі, понад Виссю і Синюхою. Як вийдеш на який косогір, відкриються тобі такі голубі простори, що заб’ють тобі в груди золотим дзвоном, бо он там, зліва, синіють коси ріки, яку колишуть зелені береги,
високі очерети і буйні осоки, а справа розливається аж до отар білих овечок-хат жовте море хлібів, підрівняних аж десь, біля горизонту, зеленню кукурудзи. Перед ня лісосмуга — зелена, далі — синьо-зелена, а далі — голуба, а далі — аж там, аж там — у сивій імлі. І ти стоїш як в центрі всесвіту, і все тобі видно з цього косогору і, мабуть, тебе видно з усіх сторін”.
Я зауважив переконливу фактуру авторського письма стосовно сільської ойкумени. Але досить впевнено почувається письменник і там, де події розгортаються в Німеччині й Америці. Ось тільки текст промови Гані Кравець в ООН не обов’язково було давати англійською, тим паче, що тут же вміщено і його переклад. Це нагадало мені численні французькі пасажі в епопеї Л. Толстого “Война и мир”, які в роки школярства знеохочували читання цього славнозвісного твору. Але там це було виправдано: в аристократичних салонах тієї епохи спілкувалися переважно французькою. Та й не всі російські дворяни володіли рідною мовою.
Ще нюанс. Між дітей війни, тим паче селюків за походженням, досконале володіння англійською — явище чи й можливе. Принаймні, потребувало
воно вагомішої мотивації, ніж навчання у доброї вчительки.
Приємно вразило свіжістю безпосереднє втручання автора в текст. Втручання делікатне й невимушене. Воно, сказати б, демократизує його, увиразнює достовірність розповіді. Письменник любить діалог і загалом веде його вправно. Але інколи розмова затягується, вибивається з-під контролю. І тоді оповідь обростає несуттєвостями. Відхилення такого штибу ускладнюють сприйняття і пригальмовують динаміку фабули. Роман Віктора Погрібного надається до розмислів і узагальнень щодо різноповерховості літератури. Розмаїтості її шукань і тенденцій. Здобутків і втрат. Це консервативне письмо, яке не приховує і не боїться свого консерватизму, бо за ним правда, випробувана часом: людяність, душевність, національний сантимент з нахилом до міфологізації. Усе те, чого так сахається інша література.
Так, це світла за задумом і пафосом устремлінь книжка. Тим гостріше впадають в очі деякі недоладності. Передусім данина журналістиці. Не всі характери виписані так рельєфно, як характер героїні, а деякі означені лише пунктирно. Як і не всі кадри письменницького кінематографа доречні, хоча їх виразність поза сумнівом. Кортить заплющитися на “витончену неземними ювелірами шию” та інші красивості. Неприйнятний натуралізм під назвою “Шмигові соплі” і сцена, що з ним пов’язана. Зауважую лиш тому, що переконаний: твір читатимуть, отже, в перспективі можливе перевидання.
І насамкінець: “Гріх і честь” — перший роман і найґрунтовніша на цю пору книжка Віктора Погрібного.
м. Київ
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment