Сінокісні зажинки з косою Костя Гордієнка

Михайло ЦИМБАЛЮК, член НСПУ, м. Хмельницький

Хмельницький літературний музей відкрив сезон косовиці. Як і зароджений у його стінах міжрегіональний літературний фестиваль “Зернослово”, цей традиційний захід пов’язаний з іменем лауреата Національної Шевченківської премії Костя Гордієнка. Відомо, що класик української літератури середини ХХ століття знаходив можливість косити трави за найпершої можливості — у садках односельців під час відвідин бaтьківщини у Микитинцях на Поділлі, у закордонних відрядженнях. А в будинку творчості письменників в Ірпені в нього напоготові була своя коса.

Саме цю косу на схилі своїх літ і заповів Кость Гордієнко Хмельницькому літературному музеєві на прохання колишнього наукового співробітника музею Миколи Мачківського. — Як відомо, письменник жив у Харкові. Як трапилося там побувати, то я зустрівся з ним і попросив для музею деякі експонати, — згадує письменник Микола Мачківський. — Він завжди казав, що ніякі курорти не додавали йому стільки здоров’я, як звичайна селянська коса. От я й попросив його косу. Він написав записку для адміністрації Ірпінського будинку письменників, щоб віддали нам його косу. А отримати її випало зимою. І от уявіть мене в потязі серед зими з косою, як я її віз із Києва у Хмельницький. Реакція пасажирів була від іронії до кепкування. А про Гордієнкове захоплення якось написав колишній голова Хмельницької обласної організації НСПУ Микола Федунець: У столі записник спочива, Спить, сховавшись у ручку чорнило… Косить класик. Лягає трава — Подивитися любо та мило. Цьогоріч гостями літературного музею були учні Хмельницької школи № 17.

Директор музею Василь Горбатюк розповів про традиції косьби в подільських селах: — Підготовка і початок косовиці завжди супроводжувалися певними ритуалами. Як правило, косовиця припадала на початок Петрівського посту, тому від чоловіків, які викошували чималі площі на своїх полях і сіножатях, не вимагали суворо дотримуватися посту. Підлітки з непідробним зацікавленням оглянули виставку, присвячену Костю Гордієнку, дехто й узявся за косу. Особливо це було цікаво дівчаткам. Технічний прогрес полегшує ручну працю, і вже по наших селах менше чути мелодію клепання кіс на бабках — усе частіше диркочуть бензокоси.

У багатьох садибах забувають про косу із кіссям, як забули про призначення коромисла. Та важко уявити, що про деркотіння бензокоси хтось із поетів напише, як подільський письменник Віталій Нечитайло: Від коси траві упасти, бо на те вона трава. Жаль, не можна перекласти геть усе це на слова: як мовчить в землі коріння, заховавши в глибину таємницю озаріння, кругойдучість полину… На перших порах косу Костя Гордієнка навіть використовували для викошування газону біля музею. Та з приходом на посаду директора музею Василь Горбатюк придбав нову косу, а інструмент-експонат лише виносять на сінокісні зажинки — наче запрошують поважну людину подивитися, як шанують народні звичаї і як пам’ятають відшумілі літа попередніх поколінь.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment