Особливе чуття історика і глибинний патріотизм

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Більше десяти років тому написав я передмову до книги Володимира Мельниченка про перебування політичного засланця Михайла Грушевського в Москві у 1916—1917 рр.1 . Це була його перша наукова монографія з українознавчої проблематики в російській столиці, але я відразу відчув огром розпочатої вченим роботи:

“Володимир Мельниченко “закроїв” не одне ще дослідження “українського Арбату”, щасливо стимульований і своєю безпосередньою, як генеральний директор Культурного центру України в Москві, працею, і особливим чуттям історика на нові, перспективні з наукового боку знахідки, і глибинним патріотичним пориванням відкривати українські сторінки, “написані” в Росії, передусім у Москві… І ще багато нового відкриє цей невтомний, емоційний, чутливий до всього рідного, українського в Москві історик…”

Але хто міг подумати, що це буде два десятка капітальних українознавчих монографій, виданих українською мовою (!) в Москві, зокрема відзначених Національною премією України імені Тараса Шевченка! Та й після повернення в Київ Володимир Юхимович не збавив темпу — торік у видавництві “Либідь” побачила світ авторська енциклопедія-хроноскоп “Михайло Грушевський у Москві”, а цієї весни там само — нова прецікава книга2 .

Автор поставив завдання розкрити значну дослідницьку й популяризаторську роботу Михайла Грушевського, спрямовану на прославлення й ушанування Тараса Шевченка та показати історичну заслугу вченого в глибокому вживленні імені та справи Кобзаря в українську ментальність. Я радий за нього, за наше літературознавство, бо дуже важливе завдання виконано майстерно.

Передусім скажу, що робота добре структурована, надзвичайно продумана композиція подачі матеріалу, який, на моє подивування, виявився таким багатим і різноманітним. Признаюся, я досі не уявляв, наскільки широко і об’ємно Михайло Грушевський обстежує творчість Тараса Шевченка. Ясна річ, він не приділяв особливої уваги поетиці творів Шевченка, образній системі, стилю тощо. І це зрозуміло, бо все ж таки основне зацікавлення Тарасом Шевченком припадає на період особливої громадської активності видатного історика, котрий не міг не усвідомлювати, що постать Тараса Шевченка у всіх суспільно-політичних процесах повинна відігравати особливу роль.

Ґрунтовна передмова, точніше “Передслово” — це своєрідний ключ до подальшого сприй- няття ста історій і розповідей, кожна з яких, до речі, названа словами самого Грушевського. Досконало обґрунтовано кожний із трьох розділів, які об’єднують оповіді. Перший — “Тарасе мій добрий, мій батьку єдиний!” — присвячено виявленню потужного впливу Шевченкової творчості на формування світоглядного, політичного, державницького єства Грушевського, найперше, що особливо цікаво, через сприйняття й усвідомлення зловісної ролі Москви й Московщини в історії України. Назву другого розділу — “Шевченка признає пророком вся Україна” — говорить сама за себе, про третій скажу далі. Відзначу, що дослідник акцентує увагу і переконливо доводить, що “присутність” Тараса Шевченка у подіях, які розгорнулися у Російській і Австро-Угорській імперіях, просто неминуча і навіть обов’язкова, пояснюючи, що ж “викликало” Шевченка на передові рубежі національно-визвольного руху України.

Особливе смислове навантаження мають сторінки праці, що розповідають, як Грушевський — очевидний прихильник автономії України у складі федеративної російської держави — на початку 1918 р. дійшов висновку, що орієнтація на Московщину, на Росію є пережитою і віджитою, а під “федералізмом” радянського штибу “лежить в дійсності самий поганий, терористичний централізм”. Більше того, Голова Української Центральної Ради вважав, що “тепер ми самим очевидним способом маємо боротьбу самих народів — великоруського й українського. Один наступає, другий борониться”. Такі драматично-пророчі максими, висловлені на тлі Шевченкових антимосковських поезій, обпікають душі й озброюють духовні сили сучасних українців.

Дуже важливо, що всі міркування, роздуми, оцінки автор подає на тлі найважливіших історичних подій і знакових постатей не тільки національно-культурного руху України, а й всеросійського, в якому Михайло Грушевський був важливою постаттю. Тим більше, що його перебування в Росії і намагання якнайактивніше брати участь в її науковому і літературному житті було зумовлено передовсім наростанням національно-визвольних змагань. І це Михайло Грушевський усвідомлював і навіть готовий був іти (і йшов) на певні компроміси заради того, щоб, перебуваючи у засланні в Симбірську і Казані, потрапити до столиці імперії. Бо там уже в ХІХ столітті діяли знакові постаті — російські українці, діяльність яких, особливо Осипа Бодянського, Михайла Максимовича та інших, засвідчувала і для Михайла Грушевського, що доволі авторитетне коло діячів було перейнято турботами про долю України. Володимир Мельниченко присвятив їм окремий розділ “Діяльність російських українців”, в якому виявив унікальне знання теми, не вповні доступної навіть Михайлу Грушевському.

Не без підстав автор подав і кілька розповідей — цікавих міркувань про Миколу Гоголя. Його духовна трагедія зазвучала у той період, в який виникла максимально-духовна потреба, коли стало очевидним усе те, що було напрацьовано, замислено українцями. Цінною є історія під назвою “Гоголь починає вдаватися в український націоналізм”, в якій, на відміну від російських гоголезнавців, розкрито справжній глибинний зміст його начерку “Роздуми Мазепи” (середина 1830-х рр.). Як і скрізь у своїх працях, автор враховує напрацювання попередників, у цьому випадку Володимира Панченка, Юрія Барабаша, Ярослава Дзири, який навіть назвав тогочасного Гоголя “мазепинцем”. У цьому контексті вмотивовано вводиться в науковий обіг важливий висновок Михайла Грушевського: “Не тільки з огляду на вплив, який мали Гоголеві повісті з українського життя (люди наших поколінь, певне, тямлять, скільки завдячували їм в розвої й усвідомленні своїх українських симпатій!), а і з огляду на його українські почуття ми не маємо ніякої причини викидати його з історії українського національного руху, розвою української свідомості. Не цілою своєю творчістю, не цілою своєю гігантською фігурою, але деякими сторонами своїми він належить сюди. І менше всього можна згодитися на те, щоб його протиставлювано українському рухові як щось принципіально йому противне”. Разом із тим, Грушевський через рік написав малопомічену дослідниками точну фразу про історичну, сутнісну різницю між Шевченковою і Гоголевою Україною: “Україна Шевченка, з одного боку, з другого — Україна, чи безпечніше сказати — “Малоросія Гоголя”…”

Привертають увагу міркування автора щодо Шевченкового ставлення до гетьмана Івана Мазепи, закріплені словами Грушевського, який зафіксував унікальність Мазепиного феномену в обох іпостасях — темній і світлій: “…Взагалі погляди на Мазепу як на людину зісталися непохвальні і неприязні; але як історичний діяч, як ідея — він був окружений високою почестю…” Володимир Мельниченко слушно вважає, що тема “Мазепа як ідея” заслуговує на сучасну монографію з історично поглибленим прочитанням діяльності гетьмана. Вельми цікавою є пропозиція про створення наукового збірника статей “Україна і Московщина — відмінности і контрасти”, задуманого Михайлом Грушевським і Максимом Горьким у Москві наприкінці 1916 р.—на початку 1917 р.

Очевидно, що першу його частину мали б скласти статті самого Грушевського та вчених, означених ним, — Сергія Єфремова, Федора Вовка, В’ячеслава Прокоповича, Миколи Василенка та ін. А другу — більшу — частину книги слід написати нинішнім авторам, які мають всебічно розкрити на сучасному науковому рівні фундаментальний висновок Грушевського про “велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділила Україну від Московщини…” Серед численних історичних осіб, оцінених Шевченком і Грушевським, запам’ятався Михайло Юзефович, його Тарас Григорович назвав “зрадником” у справі Кирило-Мефодіївського братства, тоді як Михайло Сергійович емоційно й точно затаврував, багатократно згадуючи “ганебний закон Юзефовича 1876 р., який заборонив українське слово”. Володимир Мельниченко створив дуже необхідну працю.

Ніхто до нього не спромігся на такий обґрунтований і всебічний аналіз оцінок Михайлом Грушевським творчості Тараса Шевченка та її актуальності у будь-який період історії України, особливо в часи піднесення революційного і національно-визвольного руху, коли Шевченкове слово ставало ідейним стимулятором усвідомлен- ня необхідності боротьби за волю і незалежність. У цьому плані статті Михайла Грушевського про творчість Шевченка відіграли вирішальну роль. Своєю монографією Володимир Мельниченко всі ці проблеми актуалізував — і в цьому його велика заслуга. Окремо відзначаю високий поліграфічний рівень монографії: слава видавництву “Либідь”!


Жулинський М. Великий українець на Арбаті // Мельниченко В. Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”. — М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2005. — С. 3-6.

2 Мельниченко В. Михайло Грушевський: “Шевченко — святий національний прапор”. 200 історій і розповідей про двох українських геніїв. — К.: Либідь, 2017 — 400 с.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment