Галичина між двома світовими війнами: від розвою до занепаду

Ігор ГАЛУЩАК, Львів

Після І Світової війни й утворення так званої ІІ Республіки до складу тодішньої Польщі відійшло 125,7 тис. км2 земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї її території. Тут 1931 року мешкало 8,9 млн осіб. З них — 5,6 млн етнічних українців і 2,2 млн поляків. Ці землі стали для відродженої держави джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас це й призвело до появи та загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що, зрештою, й спричинило її чергове зникнення з мапи Європи під час ІІ Світової війни.

Адже впродовж 20—30х років польська політика в українському питанні була загалом хибною, хо ча мала й свої суттєві відмінності на початках і згодом. Слід зазна чити, що у 1919—1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Захід ній Україні. З погляду міжнарод ного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і не визначеною, тому Варшава, при наймні на словах, зобов’язалася гарантувати українському насе ленню автономію. Відтак поль ська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право україн ців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Щоправда, ухвалений 26 вересня 1922 р. закон, котрий на давав самоврядування трьом га лицьким воєводствам: Львівсько му, Станіславському і Тернопіль ському, так і залишився на папері. А в 1923—1926 pp. у Польщі при владі перебував уряд нібито “на родної демократії”, який, проте, в українському питанні відстоював “інкорпораційну” програму, суть котрої полягала у створенні моно національної польської держави. Водночас економічна політи ка Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку та перетворення Гали чини на аграрносировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіку Західної України дове ли до катастрофічного стану. Так, на чотири “українські” воєводс тва — Львівське, Станіславське, Тернопільське та Волинське — припадало 25 % території і 28 % населення Польщі, але тільки 16,6 % промислових підприємств і 9,8 % кваліфікованих робітни ків. Натомість штучне стриму вання промислового розвитку створювало труднощі в аграрно му секторі. Надлишок робочої сили та малоземелля посилювали аграрне перенаселення. 1921 року питома вага малоземельних се лянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 %, а в центральній Польщі — 53,7 %. Таке становище посилю валося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у збанкрутілих поміщиків, віддава ли переважно польським відстав ним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців, і в разі потреби, виконувати ка ральні функції. Впродовж 1919— 1929 pp. 77 тис. осадників отри мали тут понад 600 тис. га землі. До того ж польська влада, як показала подальша історія собі ж на біду, намагалася знищити по няття “Україна”, “українець”. Ук раїнське населення почали імену вати “русинами”, а всю територію називали “Східна Малопольща”. Тодішні керівники Польщі заяв ляли, що ніякого українського на роду немає, що це, мовляв, вигад ка комуністів. Активній полоніза ції Західної України сприяв і за кон від 31 липня 1924 р., що ого лосив державною мовою на всій території країни лише польську. Передусім почали з ліквідації ук раїнських шкіл. Якщо, до прикла ду, в 1911—1912 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл, то в 1926/1927 р. — лише 845. А після приходу до влади Юзе фа Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала на шлях відновлен ня держави “від моря до моря”. Суть нового політичного курсу полягала у державній асиміляції національних меншин. Для її здійснення 1926 року створили спеціальний відділ національнос тей, а в березні 1934го почали ді яти Національний комітет і Бюро національної політики. Щоправ да, в 1928—1930 рр. зробили й пев ні поступки українській буржуазії у формі фінансової підтримки ко оперативних об’єднань. У результаті вже 1926 року в Польщі почали з’являтися перші ознаки кризи, яка тяжко вразила економіку. А 1928го вона заче пила вже усі сфери господарсько го життя, була глибшою, ніж у ба гатьох європейських країнах і тривала до 1935 р. Промислове виробництво 1930 року порівня но з 1929 р. скоротилося на 18 %, а 1935го — на 34 %. Застій ви робництва паралізував текстиль ну промисловість, на 40 % змен шилося виробництво металів, на 13 % — цукру, на 66 % знизився експорт. Навіть нафтова й озоке ритна промисловість Прикарпат тя в 20—30х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. Адже, прибравши до своїх рук ба гатющі родовища нафти в різних країнах Азії, Америки та Європи, міжнародні нафтові концерни були тоді більше зацікавлені у придушенні західноукраїнської нафтової промисловості, ніж у її розвиткові. Вони експлуатували тільки старі родовища, які посту пово виснажувалися. А озокерит ні шахти наприкінці 30х років зовсім припинили роботу. Відтак галузь, котра живила господарку насамперед Станіславського (те перішня ІваноФранківщина) та чималим чином і Львівського воє водств, і забезпечувала робочими місцями передусім українське на селення, заледве животіла. У важкому становищі опинилося й сільське господарство. Майже 9 млн селян були приречені на го лодне існування. Гостро давалося взнаки й безземелля. 1931 р. кіль кість безробітних у Польщі ста новила близько 500 тис. осіб, а разом із родинами — 1,5 млн. У результаті польський націо нальний дохід зменшився з 26 млрд злотих (1929 р.) до 12,5 млрд злотих (1935 р.). Натомість військові вит рати становили непосильні 70 % для державного кошторису. Це й стимулювало чергову хвилю трудової еміграції. Основ на кількість українських пересе ленців знову почала прямувати до США й Канади. З 1920 до 1939 р. їх туди прибуло близько 100 і 70 тис. За цей же період до Бразилії емігрувало майже 10 тис. україн ців, до Аргентини — понад 40 тис. Переселялося українське насе лення і в інші країни Латинської Америки — Уругвай і Парагвай. Потягнулися галицькі українці у пошуках кращої долі навіть в Австралію! Загальна кількість емігрантів із Західної України у міжвоєнний період (1919—1939) становила понад 220 тис. Криза охопила не лише тодішній малий і середній бізнес, а й крупний ка пітал. Протягом 1930—1935 рр. збанкрутувало 3 тис. промисло вих підприємств, серед них багато великих фірм. Отож соціальне становище країни вкрай загос трилося, оскільки криза зачепила ланцюговою реакцією й торгівлю, кредитнофінансову систему, сферу ділових зобов’язань. Наслідки кризи для Польщі не були б такими важкими, якби не особистісне протистояння між Йозефом Пілсудським і Казими ром (Казімежем) Бартелем, кот рого у 1926–1930 роках неоднора зово обирали прем’єром в уряді Польщі, а згодом, розійшовшись у поглядах з Пілсудським, він став ректором Львівської Політехніки. Адже саме Бартель пропонував очільнику Польщі радикально змінити соціальноекономічний курс і розпочати нову економічну політику, подібно до “нового кур су” Рузвельта у США. Відтак 1931 р. відбуваються масові виступи робітників і селян проти соціальної політики уряду. А 1934 р. кількість страйкарів сяг нула вже 400 тис. осіб. У Західній Україні на початку 30х років від булися масові страйки промисло вих і сільськогосподарських ро бітників, бунти та виступи селян проти аграрної політики уряду та великих землевласників. Економічна криза 1929— 1933 рр. зумовила еволюцію ре жиму Пілсудського. Щоб утрима тися при владі, він розпочав реп ресії проти своїх опонентів та об межив права парламенту. 1935 ро ку ухвалено нову конституцію, яка закріпила режим особистої влади. Відтепер президента оби рали на 7 років загальним голосу ванням. Допускалася можливість висування на президентську по саду лише двох кандидатів. За ці єю конституцією президент від повідав тільки перед Богом та іс торією: всі інші органи державної влади (сенат, сейм, уряд, суди, збройні сили) підкорялися прези дентові, що обирався вузькою ко легією. Уряд ставав незалежним від парламенту. Конституція вво дила авторитарний режим, що зберігав тільки незначні залишки парламентської демократії. Але у травні 1935 р. Пілсуд ський помер. Після його смерті розпочалася боротьба між гене ральним інспектором збройних сил генералом Едвардом Ридз Смігли та новітнім президентом Ігнацієм Мосціцьким, яка завер шилася компромісом і поділом влади. Саме Мосціцькому, ще од ному професору Львівської Полі техніки, вдалося в період 1935— 1939 рр. стабілізувати внутрішнє становище країни: почалося пожвавлення промислового ви робництва, безробіття не зроста ло. До речі, маловідомий факт: в означений період розпочався процес часткової рееміграції. До Польщі повернулися близько 45 тис. українських заробітчан, кот рі почали вкладати зароблені за океаном гроші у власні госпо дарства та дрібні підприємства. У відповідь найчисельніша тоді у Польщі українська партія УНДО (Українське народноде мократичне об’єднання) у жовтні 1935 р. взяла курс на нормаліза цію польськоукраїнських відно син. Своєю чергою й уряд пішов на деякі поступки. Зокрема ліде ра УНДО Василя Мудрого обрали одним із п’яти віцемаршалів польського сейму. Проте політи ка поступок українській буржуа зії була нетривкою. Напередодні ІІ Світової війни, побоюючись використання українського пи тання нацистською Німеччиною, польський уряд різко змінює ак центи у своїй національній полі тиці й знову повертається до док трини мононаціональної Поль щі. Це й зумовило стійку опози ційність українців, що виражала ся і легально, і нелегально. В економіці ж протидія офі ційній лінії на гальмування роз витку українських земель здій снювалася через кооперативний рух. Так, якщо 1921 року в Гали чині діяло 580 кооперативів, то 1939го їх було до 4000. Коли ж антиукраїнський тиск польської влади ставав нестерпним, відпо відна реакція українців виходила за межі легальних форм бороть би. Якщо 1922 року в Західній Ук раїні відбулося лише 59 несанкціо нованих страйків і заворушень, то в 1934—1939 pp. — 1118! Натомість асиміляторська полі тика польської влади за фактичної відсутності єдності українських політичних сил зумовила застосуван ня й радикальніших форм націо нального спротиву. У Відні в січні 1929 р. було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Її першим лідером став Євген Коно валець, а після його загибелі від рук сталінських спецслужб 1938 року до керівництва ОУН прийшов Степан Бандера. Окремої розмови заслуговує й еволюція Львова в 30ті роки, як одного з колишніх інтелектуаль нокультурних центрів Австро Угорської імперії. І Світова війна та її наслідки істотно змінили міс то, котре, на жаль, деградувало зі столиці коронного краю до лише одного з великих міст воєводства. Чимало осіб й інституцій поспі хом переміщалися у бік Варшави, яка своєму новому столичному статусові значним чином завдячу вала, власне, тим провінціалам, що тягнулися до “землі обітова ної”. Адже Варшава, як центр по літичного та культурного життя, створювала всі умови для інтелек туалів і творчих особистостей. Тобто, ті умови, яких уже не мог ли запропонувати колишні міста лідери — Львів і Станіслав. Водночас Галичина, котра з огляду на свою минулу політичну та культурну автономію володіла досвідченими кадрами у сфері державної адміністрації, освіти, науки та права, жертовно заселя ла убогі у цьому сенсі польські землі, звільнені від прусської та російської окупації. Університети у Варшаві, Познані, Вільно чи Любліні або піднімалися після занепаду, або й творилися заново завдяки професорам із обох га лицьких міст. До столиці та на за хід відродженої держави переїха ли переважно найкращі письмен ники та митці, тому галицька провінція культурно зубожіла. Звісно, ці процеси не оминули і Львів. Скажімо, Остап Ортвін, блискучий літературний критик у Львові часів культурного розквіту міста, якому він залишився вір ним до кінця, писав тоді з ностальгі єю, що “у Львові, де ще так нещодав но інтелектуальне життя било бур хливим джерелом европейської мет рополії, усе скорчується до провін ційного багна”. Однак Львів опирався небажа ній деградації, намагався у нових обставинах зберегти свої колишні позиції, як це було можливо. Він так і залишився третім, найбіль шим після Варшави та Лодзі міс том за кількістю населення. Слу гував Львів і серйозним європей ським науковим центром, містом Політехніки, Університету Яна Казімєжа, Академії міжнародної торгівлі та Академії ветеринарної медицини. У місті Лева були чудо ві музеї, бібліотеки, театри, вихо дило десять щоденних газет і пра цювало багато видавництв. Проте тривало це лише до 1939 року, а незабаром і для Поль щі загалом, і Галичини зокрема, почалася зовсім інша історія.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment