Пам’яті Василя Отковича…

Роман ГОРАК, м. Львів

Так мріяв ще почути, як кує зозуля, яка комусь, а вже не йому, відраховувала літа, і спів солов’їв. Заливалися в його краях. Тут, у місті, їх не було. Крізь вікна чув щоденний людський гамір, дзвенькіт трамваїв, сполохані си рени автівок, а перед очима стоя ла долина, повна квітів, — тих прекрасних весняних квітів, які відійдуть, як відійде весна і забе ре їх із собою. Їх невдовзі зберуть у букети, сплетуть у віночки й по несуть святити на Зелені свята до церкви, в якій хрестили його, брата Мирослава, сестру Ольгу. Не почує зозулі, не почує со ловейків. Він відійшов на світанку 25 травня 2017 року, коли осьось ма ла розвіятись нічна мла і настати світанок. Уже не дочекався його. Важко, коли ще не улігся біль від утрати, уявити собі сьогод нішнє мистецьке та культурне життя Львова без нього, бо саме він задавав йому тон і закликав до високого чину, який має нести мистецтво. Мав дивовижний дар адміністратора і митця, до думки якого завжди дослухалися. Він прийшов у наше культур не життя тоді, коли відходили гі ганти нашої культури, які покла дали на нього великі надії. Вони виховували його і формували йо го світогляд та мистецькі смаки. Його життєва дорога почала ся з невеличкого села Вовчухи Го родоцького району на Львівщині. Тут він, Василь Откович, наро дився 20 червня 1950 року. Всього 7 кілометрів до старого містечка Городка і 30 до Львова. Село Вовчухи розташоване поблизу залізниці, що веде з Пе ремишля на Львів. Нею 1918 ро ку, щоб задушити молоду Захід ноукраїнську народну республіку, сунула з благословення західних держав до зубів озброєна армія Галлера. Багато сіл і містечок бу ло на шляху просування армії, але ніхто не зупинив її. Лише мешканці Вовчухів разом із про славленою в боях за українську державність гуцульською сотнею кинулись у бій. Майже голіруч… На місцевому кладовищі загиб лим у тій боротьбі спорудили пам’ятник. Крізь камінь пророс тає молода береза… Серед полеглих і той, хто у Львові на ратуші вперше за його багатовікову історію підняв гор дий синьожовтий прапор. …Це було одне з найсвідомі ших сіл колишнього Городоцько го повіту на Львівщині. Парохом тут був письменник Василь Загає вич, товариш Івана Франка, про якого вперше у місцевій газеті розповів саме Василь Откович, тоді ще студент училища прик ладного мистецтва у Львові. Зго дом Откович був ініціатором ви дання його творів, разом із това ришами за власний кошт видав твори письменниківмешканців Городоччини і подарував бібліо текам району. В цьому селі 1902 року на Зелені свята Іван Франко на службі Божій у сільській церкві Святого Юрія читав “Апостола”, а потім із отцем Загаєвичем поїха ли в село Долиняни, де він також прочитав “Апостола”. Сьогодні з ініціативи Василя Отковича у селі про це розповідає меморіальна стела роботи вихідця з цього села київського скульптора Михайла Дмитріва, який є й автором скульптури “Зранений ангел” у Городку, що увічнює пам’ять зни щених більшовизмом людей цьо го міста і довколишніх сіл. …Василь Откович ріс у родині звичайних селян, які виховува лись у сільській “Просвіті”, очо люваній священиком Василем Загаєвичем, і були її активними членами. У селі берегли зви чаї предків, на Різдво у вер тепі брав участь і Василь. Сюди боялись сунутись ка дебісти, бо не раз діставали доброго прочухана, а страйк колгоспників розворохобив весь район. 1965 року, після закін чення з похвальною грамо тою восьмирічної школи, вступив на відділ кераміки Львівського училища при кладного мистецтва ім. Іва на Труша, яке закінчив 1969 року. Деякий час працював на заводі в бюро естетики, а з 1970 року екскурсоводом у Львівському музеї україн ського мистецтва, де його брат Мирослав уже працю вав реставратором. Так те пер називався колишній Національний музей, який для українського народу і його духовних і мистецьких скарбів зафундував митро полит Андрей Шептицький, придбавши прекрасний бу динокпалац у професора геології Львівського універ ситету Еміля Дуніковського і 1905 року відкривши у ньому му зей. Але про це не можна було згадувати. Директором музею довгі роки аж до смерті був відо мий учений, професор Іларіон Свєнціцький (1876—1955). Скар би музею поповнювали Іван Франко, Василь Щурат, Володи мир Шухевич, Йосип Боцян, Михайло Павлик, Михайло Гру шевський, Олекса Новаківський, Іван Труш, Соломія Крушель ницька та інші відомі особистос ті. Тут працювали сподвижники української культури і музейної справи. Величезну кількість тих скарбів, зібраних ними, повар варськи знищив окупаційний більшовицький режим. Він пос тійно про це пам’ятав… Він пра цював ще з тими, хто збирав ці скарби і був свідком їхнього ни щення. Він тільки чекав нагоди, щоб на основі зібраних фактів розповісти світові про черговий акт нищення більшовизмом ук раїнської культури. 1978 року закінчив факультет теорії та історії мистецтва Київ ського художнього інституту. Роки роботи в музеї гартували Василя Отковича. Вони визначалися ак тивним збиранням і рятуванням старого українського живопису, який варварськи, під заохочуван ня місцевих партійних органів, знищували. Досліджено десятки церков, зафіксовано шедеври у них. До цієї офіційної роботи до лучилась і його неофіційна велика робота з громадами та священика ми про збереження цінностей. Це була важка праця. Виховані мос ковським православієм більшість священиків у крайньому випадку ставилися просто байдуже до тих скарбів, що були у ввіреній їм цер кві. Національні скарби ставали предметом торгівлі спритних діл ків, на яких не було управи… Був переконаний, що первин на функція ікони — давати духов ну наснагу вірянам. Про це йшло ся у виданій 1990 року видавниц твом “Наукова думка” монографії “Народна течія в українському живописі XVII—VIII ст.”. Тоді ж видав альбом “Іван Сколоздра. Живопис на склі” про художни капримітивіста з Роздолу Мико лаївського району Львівської об ласті. Обидві монографії були явищем в українському мистец твознавстві. Цього ж року Василь Откович став директором музею етнографії та художнього промис лу, а 1991 року у співавторстві з Вірою Свєнціцькою, дочкою Іла ріона Свєнціцького видав уні кальний альбом “Українське на родне мистецтво XIII—XX ст.”, який став ніби висвітленням його кандидатської дисертації на тему “Народна течія в українському живописі у XVII—XVIII столітті”. Ікону вважав духовним запо вітом наших предків. Бачив у ній те, чого не бачили інші: заклик до очищення і визволення від духов ного і фізичного рабства, що віка ми пов’язувало нас. Бачив це у іконах з розп’яттям, воскресін ням, Христових страстях дорогою на Голгофу… Нашу Голгофу… Ба чив перед ними своїх предків, які в часи страшної навали не зради ли Христа і стали за ним. Бачив перед собою погаслі очі і стиснуті уста, обличчя почорнілі і помер клі, які при блиманні свічок у церкві мало чим відрізнялись від ликів з візантійських ікон, перед якими молились… Бачив їх, гна них, мордованих і переслідува них, стражами слова Господнього. Віднаходив ті документи часу по глухих селах, далеких від веле людних шляхів, якими повзла ма сова культура окупантів, і вистав ляв світові як свідоцтво високої моральності свого народу, як важ ливий історичний документ на ших страждань і нашої великої надії на воскресіння. Саме завдя ки працям Василя Отковича ук раїнський іконопис виокремився в окремий пласт національної культури, в якому є дуже вираз ний народний напрям. Найперше він у високій духовності і вірі, а якщо говорити про мистецькі за соби вираження тих якостей, то вони втілюються в дивовижному відчутті краси і самобутньому ро зумінні того чи того релігійного сюжету. Це найбільше вражає в українській іконі. Після захисту був призначений директором музею у Львові, якому було повернуто колишню назву Національного музею та присвоє но ім’я Митрополита Андрея Шептицького як засновника му зею. Замінив на цьому посту Анд рія Новаківського, внука відомого українського художника Олекси Новаківського. Національному музею віддали сплюндроване при міщення колишнього Промисло вого музею на проспекті Свободи, в якому радянська влада розмісти ла музей Лєніна, вгативши перед ним і пам’ятник йому. У часи від новлення української державності громада пам’ятник скинула. 1995 року разом із Вірою Свєнціцькою він став лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка за ви даний альбом про українське народне малярство XVII— XVIII століть. Те, що зробив Василь Откович як директор Націо нального музею, інакше як подвигом назвати не мож на. Він зробив музей гордіс тю українського музейниц тва. Створена в ті часи екс позиція була новим словом у царині експонування му зейних фондів. Кожна ікона в експозиції була забезпече на правильним температур ним та вологісним режимом і захищена від шкідливої дії різних чинників. З того часу делегації, які приїздили до Львова (зокрема й Хіларі Клінтон), обов’язково від відували цей унікальний музей. Національна спря мованість у роботі закладу викликала шалену лють ко лишніх компартійців і ске рованих за рекомендацією партії багатьох працівників музею. Розпочалося цьку вання директора, та він із честю вийшов із ситуації. Завдяки організаторським здіб ностям та авторитету 2001 року він став завідувачем Управління культури Львівської обладмініс трації. Розпочату роботу у музеї довірив брату Мирославу. Основ на маса ікон зберігалась у Вір менському соборі, запхана туди подалі від очей влади в повоєнні роки. Тепер вірменська громада вимагала від влади повернення свого храму. Розпочалася робота з перенесення ікон. Цим скориста лися недоброзичливці, які нама галися нашкодити і усунути бра тів (дотримувалися чітко визна ченої національної лінії роботи музею) від роботи. Тож почали провокувати конфлікт з вірмен ською громадою. Почалися піке тування, громадськість свідомо дезінформували щодо стану робіт із перенесення, розпочалися су дилища над братами. Відкрито, як у часи сталінізму, вимагали розстріляти братів Отковичів за їхню діяльність на шкоду музей ній справі та захисту надбань ук раїнського народу. Міністерство культури висилало у Львів лише спостерігачів за розвитком подій. Справжньою метою було усунен ня з роботи братів. У результаті ганебних судилищ з посади ди ректора пішов Мирослав Отко вич, а з посади начальника Уп равління культури — і Василь От кович. Реакція торжествувала. Василь Откович обрав інше поле діяльності. З 2003 року став директором Львівського держав ного коледжу імені Івана Труша, з того часу і з’явилися перед входом у цей навчальний заклад слова Івана Франка: “Нам пора для Ук раїни жить”. Коледж дотримував ся тих слів і дотримувався великих традицій, закладених його фунда торами та працівниками. Тут пов ною мірою проявився не тільки організаторський характер та здіб ності Василя Отковича, який вод ночас був і виконувачем обов’яз ків професора Львівської академії мистецтв, а й прекрасні господар ські здібності. У керований ним заклад було приємно зайти… Він довго боровся зі своєю не дугою. На допомогу прийшли митці Львова, які організували мистецький аукціон з розпрода жу своїх робіт. Виручені кошти пішли на дивовижно дороге ліку вання. Був розчулений від того вчинку товаришів, але ніщо не допомогло. Відійшов у засвіти на саме Вознесіння Господнє, коли, як кажуть, дорога у рай відкрита…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment