Григорій ДОНЕЦЬ, Київ
Поділяючи думку Раїси Гусленко про право “всіх убієнних в Бабиному Яру” на гідне вшанування (“СП”, ч. 22 за 2017 р.), одночасно дивуюся, чому ця проблема зводиться лише до періоду ІІ Світової війни. На сьогодні досліджено і оприлюднено багато історичних фактів і архівних матеріалів, які чітко свідчать, що масові поховання у районі Бабиного Яру московсько-більшовицькі карателі проводили ще від початку 1930-х років. Себто, там лежать жертви Голодомору і сталінських репресій. Невже ті українські страдники не варті нашої уваги? Існують аерофотознімки, зроблені німецькими розвідувальними літаками, 1939 та 1944 років, які дають можливість доволі точно визначити місця масових поховань, і ними неодмінно слід скористатися Українському інститутові національної пам’яті. Адже й досі достеменно не встановлено ні кількості загиблих, ні місць захоронень.
Вважаю, що нагальне та пер шочергове завдання Інституту на ціональної пам’яті — вимагати й домогтися розкопок і відповідних досліджень довколишніх територій Бабиного Яру, як це було зроблено в Биківні. І нарешті встановити іс тину: хто і коли там похований, і назвати винуватців жахливих зло чинів 30—40х років минулого сто ліття. Бо іноді складається вражен ня, що у висвітленні цього питання у нас і досі використовують каде бешні матриці та брехливу книжку А. Кузнєцова. А до того ж дово диться періодично вислуховувати образливі повчання чужинських політиків і “фахівців”. Свого часу я був присутній на виступі письменника Івана Цюпи, автора біографічного роману про Юрія Коцюбинського “Через терни до зірок”, і він стверджував, що встановив беззаперечний факт по ховання Ю. Коцюбинського у Баби ному Яру, де його тіло закопали після тортур і розстрілу в підвалах тодішнього Жовтневого палацу, резиденції НКВС. Тоді письменник говорив, що у Бабиному Яру захо ронені і загиблі від голоду та бага то закатованих жертв більшовиць ких репресій, трупи яких скидали там до того, як їх почали вивозити до Биківні. Отже, треба ретельно, понау ковому, дослідити цю проблему і зробити об’єктивні висновки, а вже потім споруджувати меморіали. Бо якось так у нас виходить, що ми не вміємо (а часом нам і не дають) до водити важливі справи до належно го завершення. Ось ухвалили закон про квоти на… українську (держав ну!) мову, та навіть вони, ті квоти, насправді фіктивні, бо зовсім не га рантовані законодавчо. Замість беззастережної деколонізації жит тєвого національного простору проводимо недолугу декомуніза цію: пам’ятники Леніну прибрали, а Щорсу, Ватутіну, Чкалову, “героям” арсенальцям стоять, ба більше — маємо в Одесі пам’ятник Катерині ІІ, міста Павлоград, Сєверодонецьк, Южне і т. д. А коли Путін “визначив” нам квоти на українську територію і на поширення нашої мови й, здава лося б, ми мусіли вчинити рішучий супротив “русскаму міру”, то не десь у зросійщеному Криму, а у Львові ми почули дикий заклик “разгаварівать парускі” і казати “єдіная страна”. І це у час війни з Ро сією! Коли ж наші олігархічні телека нали почали продукувати українські серіали, то вони майже всі виявили ся російськомовними, і один доволі відомий письменник, представник сучліту, по телебаченню нам пояс нив, що в цьому, мовляв, нічого страшного немає, головне — це ук раїнський (?!) контент. Особливо неприємно вразив останній конкурс (даруйте, шоу) “Голос країни”, де з якогось дива три члени журі з чотирьох спілку валися з конкурсантами і телегля дачами мовою окупанта, і лише Ті на Кароль говорила державною мовою, втім іноді збиваючись на російську. Але найприкріше було те, що десь із сотні юних співаків тільки п’ятеро чи шестеро говори ли українською, зокрема і… в’єт намський студент, який, на преве ликий сором, чомусь дуже здиву вав своєю українськомовністю (взагаліто природною для студен таіноземця) українських співаків “тренерів”. Цей чудовий в’єтнам ський хлопчина на ім’я Хан дав урок майже всім учасникамкон курсантам із Києва, Харкова, Дніп ра, Хмельницького та інших насе лених пунктів України, які неспро можні були висловитися своєю державною (рідною) мовою. Це, по суті, вирок нашій державі і всім її керманичам. У цьому зв’язку особисто мене збентежило те, що до участі в дер жавницькому, патріотичному об’єд нанні “Українська альтернатива” запрошено колишніх президентів Леоніда Кравчука і Віктора Ющен ка. За що така честь? Ось переді мною газета “Літературна Україна” за 3 березня 1994 року, де конста тується: за роки відновленої неза лежності в закордонних банках “за лягло” 150 млрд доларів (тобто 30 річних бюджетів нашої держави). А де ж був наш гарант Леонід Мака рович? Як сталося, що за його пре зидентства просто так віддали Росії практично весь Чорноморський військовий флот разом з україн ською землею і нашою морською акваторією? З якого переляку було позрадницьки створено якусь ав тономну Кримську псевдореспублі ку? Де зникло Чорноморське па роплавство? Чому допустили у Хар кові феесбешне розкольницьке збі говисько московських попів? Врешті, хто уповноважував Л. Крав чука мчати до Білорусі і підписувати там із Москвою угоду про новий со юз під назвою СНД? Віктор Ющенко на першому майдані виголошував популістські промови, переконуючи своїх відда них прихильників, що немає зна чення, якою мовою розмовляти, до якої церкви ходити, до якої партії належати. Клявся (буквально), що за його президентства не закри ють жодної російської школи, забу ваючи при цьому давати такі ж га рантії школам українським. Став ши президентом, зрікся ідеалів По маранчевої революції, пішов на угоду з олігархами і здав владу й український народ на поталу партії регіонів, жалюгідній московській маріонетці. Власне, всі наші президенти були банальними васалами Мос кви. На жаль, і до діяльності ниніш нього президента маємо серйозні зауваження. Чому, скажімо, в час війни і скрутного економічного ста новища навіть не ініційовано зако нодавчо повернення українського капіталу з офшорів; спокійно пра цюють російські банки; не націона лізовано заводи, підприємства, облгази, обленерго, які належать російським олігархам; і надалі роз кошує і веде антиукраїнську пропа ганду Московський патріархат, а сам президент, як стверджують, є парафіянином цієї ворожої до Ук раїни церкви? До речі, чи хтось уявляє, скільки української землі перебуває “у заручниках” Москов ського патріархату під його цер квами, монастирями, семінаріями тощо? Ця територія теж фактично окупована тимтаки “русскім мі ром” і так само віддана з легкістю продажною і тупою владою різних рівнів. А ще очевидні прорахунки в зовнішній політиці, боротьбі з ко рупцією, реформуванні судів… Звісно, Петро Олексійович ро бить дещо корисне й важливе для зміцнення держави, але у такий трагічний період для нашого наро ду треба робити не дещо, а все можливе і навіть неможливе, а го ловне — невпинно і всебічно утвер джувати українську національну ідеологію. Бо якраз у царині ідео логічної політики ми неприпустимо бездіяльні. Так, вельми показово, що у своїй промові, присвяченій 100річчю Української революції 1917 року, пан президент картав тодішніх українців, котрі не змогли об’єднатись у боротьбі за неза лежність, але не сказав, довколо якої саме ідеології слід було гурту ватись. А перелічуючи імена про відних політичних діячів того часу, обійшов увагою найвидатнішого політика, великого патріота, реч ника українського націоналізму Миколу Міхновського, який відразу після Лютневої революції закликав усіх до якнайшвидшого створення української армії і негайного про голошення самостійної України. Отака шана найвідданішим синам українського народу. Чомусь українська національна ідея відлякує усіх наших очільників, зате вони чимало говорять про права національних меншин аж до утворення адміністративнотери торіальних автономій. Але хіба у тому ж Криму не українці є титуль ною нацією, корінним народом що найменше з часів неоліту? Звичай но, кримським татарам необхідно надати повноцінну культурнонаціо нальну автономію, однак не право ж на державне самовизначення на споконвічних українських землях. Українці готові забути (власне, вже забули), що татари якихось 700 із лишком років тому прийшли до нас як загарбники, і посприяти їхньому національному розвою — але ж у розумних межах. Взагалі ж допоки не буде вне сене до Конституції України поло ження про українську національну ідею як єдину державну ідеологію і не розпочнеться активне її втілен ня, ми й надалі ходитимемо по за чарованому колу меншовартості і ганьби на чолі з бездарними пре зидентами й урядами. А в цей час заслані політтехнологигрантоїди розповідатимуть, що наша держа ва ще молода і українцям дове деться для чогось ще 40 років ти нятися по пустелі аж до тієї уявної миті, коли впаде на них якась вига дана чужинцями манна небесна.
