Вийти з Єгипту

Галина ПАГУТЯК

25 років блукання пустелею. Земля обі- цяна видається не такою вже й привабли- вою, бо ж стає зрозуміло, що треба працю- вати в поті чола, а не прийти на все готове. Ностальгія за втраченим рабством і поряд- ком, що при ньому існував, стає дедалі га- ласливішою. Мораль розхитана, нащадки, що народились в пустелі, не знають кому вірити, їм здається, що хтось бреше, або брешуть і провідники, і їхні батьки одно- часно. Фізично народ вийшов з Єгипту, а ментально — ні. Як будуть далі розвива- тись події? Фізично повернутися до Єгип- ту вони не можуть, ті, що старі, а молоді просто не знають дороги. За 25 років шля- хи позаростали, а інші — небезпечні, там лютують банди грабіжників і мародерів. Тому краще пливти за течією, аніж взяти- ся до нелегкої праці. “Я родилась в Советском Союзе, — ка- же 50-річна жінка з Дніпра. — Училась в советской школе. В русской, потому что других не было”. Ми їдемо в старенькому ще радянському вагоні без кондиціонера, але у чистому полі з усіх щілин дме. І тепер провідники, незалежно від віку, чемні і не покрикують на пасажирів, бо втратять ро- боту. Жінка три місяці працювала в поль- ському ресторані, тепер повертається до- дому з величезними торбами. Розмовляє не російською, а страшним суржиком, але в цьому випадку мовне питання я взагалі не зачіпаю. Ніби ця жінка і наша, україн- ська, але її ностальгія за совком і за “Одно- класниками” — непозбувна і вельми тра- гічна. “Там же рецепти!!!” Я їй кажу: “А я народилась в Україні і завжди жила в Україні”. Втім, у нас є спіль- на точка зору: погана влада на даний час. Характерною для багатьох україн- ських громадян є опінія, що то не війна за Незалежність, а олігархи щось не поді- лили між собою. І туга за цінами на хар- чі. Вона — вселенська. Її неможливо ви- лікувати і полегшити. Ось чому так легко віддають в Україні голоси за гречку та олію. Почуття голоду сковзнуло на мен- тальний рівень. Голодомор, війна, від- чай 90-х, коли вже не давали пайків, хоча були талони, далися взнаки. Чим біль- ше людина думає про їжу, тим менше во- на переймається свободою. Свобода їй непотрібна, це порожнє слово для наро- джених у СРСР. Тому ці люди ненавидять часом Батьківщину, яка для них ототож- нюється з директором заводу, що раптом перестав виплачувати зарплату. “Директор” — це слово вимовляють з пієтетом інші, старші пасажири. Цар і Бог гомо совєтікус. Вони згадують, як їх обшукували на прохідній, і як вони хова- ли цукерки в коміри пальт, з якоюсь мазо- хістичною тугою. Тепер дивуються, що чи- новники обкрадають свій народ. Так звана “еліта” — це і є нащадки “несунів”, яких обмацували вахтери на прохідній. Погано, що злодії не діляться з ними. Робота і па- йок — це все, що їм потрібно від держави. Решту можна винести. За це вони прого- лосують охоче. Питання в тім, скільки їх. Більше, ніж тих, хто хоче прийти в зем- лю обіцяну? Наскільки більше, щоб не ви- йшло як у Криму чи на Донбасі? Втім, ко- жен рік їх ставатиме менше, тільки існує небезпека мутації у їхніх онуків, яким пе- рекрито всі соціальні ліфти, якщо вони не належать до кланів. Як можна вирости ци- вілізованою людиною у відданій совку ро- дині, у такій самій школі з вчителями, що вчили ще батьків? Тікати деінде з цієї тря- совини або чекати, поки хтось інший не віддасть життя за новий світ без корупції і продажності? Чи намагатись еволюціону- вати в людину мислячу з людини спожи- ваючої? Всупереч всьому тому, що зава- жає ясно бачити мету. Змиритись із тим, що народжених у СРСР вже не змінити, і всю увагу спрямувати на виховання по- чуття гідності у молоді. Для цього потріб- ні не так реформи, як висока національна культура та ідеологічна протидія. Бо вий- шовши з країни рабства, можна потрапи- ти в країну неволі з провідниками, що самі не позбулися колоніальної меншовартості.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment