«Непокірний» батюшка

Світлана ОРЕЛ, Кропивницький

…Як зараз бачу отця Бориса Чорноводського, що сидить на ґаночку скромної хатини на околиці (за невеличким садком і огорожею розкинулися широкі чорноземні поля) села Любомирки Добровеличківського району. Найбільше запам’яталися його чорні коси, темнокарий погляд. А згадався він у зв’язку із протестами батюшок і парафіян УПЦ Московського патріархату, які прокотилися по всій країні. Російський патріарх Кіріл ледь не до всього світу волав пробі, бо Українська держава проектами відповідних Законів лише заявила намір поставити під свій контроль діяльність, часто антиукраїнську, очільників цієї церкви та дати громадам законодавчу підставу вільно переходити під юрисдикцію інших церков. Отець Борис із громадою вірян села Любомирки зробив спробу перейти у лоно УАПЦ ще 1991 року.

Наша зустріч відбулась у тяжкий для Чорноводського час, коли віряни села фактично відмовлялися від нього. І це зовсім не дивно, адже навіть сьогодні, коли триває російсько-українська війна, кожен вихід громади з-під впливу Московського патріархату супроводжується шаленими скандалами, провокаціями, розповсюдженням неймовірних чуток і жорстким протистоянням. Що вже говорити про ті часи, коли український люд тільки-но випорснув із-під пресу комуністичної пропаганди (а проросійська не припиняється і досі!) і не прийшов до власної пам’яті. Але віряни-любомирці, мешканці села з давніми релігійними традиціями (величний храм Пресвятої Богородиці тут зберігся ще з першої половини ХІХ століття, звідси родом також засновник течії євангельських християн-баптистів) тоді повірили отцю Борису. А він і для себе, і для них відкривав справжню історію Української Право- славної Церкви, яка до середини ХVІІ століття була самоврядною і підлягала лише Вселенському Константинопольському (тоді Царгородському) патріарху.

Соболів на 500 рублів і 500 золотих червоних, які отримав ніжинський протопоп Максим Филимонович за те, що промовчав про фальшивість статті, що визначала статус Київської церк- ви у додатковій угоді 1659 року, та хабарі Єрусалимському патріарху Досифею і Царгородському Діонісію — ось плата за свобо- ду і самоврядність Українсько- го православ’я. І лише через 238 років вселенський патріарх Гри- горій VІІ зазначив, що відірван- ня від престолу Царгородського Київської метрополії та прилучення її до Московської церкви відбулося не за приписами канонічних правил. Але більшовицька влада тоді плювати хотіла на зауваги Патріарха. Та небайдужими до цієї історії став отець Борис і віряни із Любомирки, які у червні 1991 року провели збори, що порушили питання щодо упередженого ставлення єпархіальної влади до них і перехід під юрисдикцію Української Автокефальної Православної Церкви, про що телеграмою повідомили тодішнього єпископа УПЦ (МП) Василія.

Підписи під протоколом поста- вили 29 осіб. Відразу ж поповзли чутки, що отець Борис хоче окатоличити вірян. На підписантів почали тиснути і люди (а вони були здебільшого старшого віку) роз- губились. Я тоді опитувала багатьох учасників тих зборів, і їхні твердження суперечили одне одному. Більшість визнавала, що збори відбулися, там постановили про перехід до УАПЦ, але коли йшлося про їхню особис- ту позицію, уникали конкретної відповіді. Якби вище керівництво церкви пішло цим шляхом, а влада підтримала його, віря- ни радо б схвалили перехід. Але протистояти натиску, відстоюва- ти свою позицію у них не було ні сили, ні твердості духу. Того ж дня, коли я була у селі, єпархія УПЦ (МП) прислала у Любомирку нового священи- ка. Отець Анатолій переконував: “Ето шпіони амеріканскіє к нам пролєзлі, свої кнігі завозять. Я сам відєл — там USA стоіт.

Я — от істінного Бога…” Отакі священики “от істінного Бога” і досі правлять у більшості парафій нашого краю. Отець Борис ще намагав- ся відстояти позицію свою і громади. Газета українців Америки “Свобода” вже у квітні 1992 року повідомляла про пікет вір- них УАПЦ біля Кіровоградської обласної ради на захист отця Бориса Чорноводського та 26 голодуючих у Києві, які вимагали повернення Автокефаль- ній Церкві незаконно відібраних святинь. Але тоді цей спротив не привів до якихось наслідків. А “непокірний” священик Борис Чорноводський, хоч і без громади вірян, таки перейшов у лоно УАПЦ, кілька років служив у сусідній Миколаївській області. Та з життя пішов дуже рано, не встиг і посивіти…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment