Наталка Нікуліна (7 липня 1947—24 червня 1997)
Наталя СТАРЮК, м. Дніпро
1967 року 20літню Наталку Нікуліну, студентку Дніпропетровського філфаку, вітали з виходом першої поетичної збірки “Вишневий спалах”. На той час ім’я ав торки вже було знаним у Києві, літератур ні критики вбачали в ній надію молодої поезії. Закінчила університет, невдовзі за хистила дисертацію як дослідниця уні кального матеріалу: лексика лоцманів Дніпрових порогів. Аж тоді вартові у висо ких конторах оговталися: що воно буде, як не спустити на гальмах завзяття новітньої послідовниці Д. Яворницького? І — “спус тили”: Наталі не довірено викладання ук раїнської, натомість надано години АНГ ЛІЙСЬКОЇ на негуманітарних факульте тах університету. А так то й так: викладала англійську. “Я не сильна, я просто терпля ча”, — напише вже згодом Наталя Петрів на. Але та терплячість як мовчазна відпір ність допомогла їй не втратити себе у най тяжчі роки утисків та особистих трагедій: Я знаю: доведеться йти на спит і, може, на тортури, та, одначе, ніхто не відбере мій тихий світ, що в глибині душі сміється й плаче. Він може відступити у пітьму і тільки звіддалік ледь,ледь світити. Та перейти усе і не змаліти я зможу тільки завдяки йому. Тихий світ як кремениста тверджа духу. Стоїчна терплячість, яка лише зрідка прозраджувала внутрішній трем, полохли вість голубиних крил. Наталя сумлінно працювала то у видавництві, то у бібліоте ці, співпрацювала з телебаченням і радіо, з газетою “Культура і життя”. І все то якось епізодично, немовби їй дихання уривалося певного дня, в певному місці, а відновлю валося вже деінде. При цім не була Наталя стихійнопоривною (навпаки, всім відома була її щира, достеменна посидющість), та й не мала широкого вибору до перельотів поміж посадами (що вже казати про мізе рію зарплат чи гонорарів). Але осередній “тихий світ” єства владно провадив її від купини до купини, де нині ще можна мо вити чесно, а завтра дастьбі. Та ось, нареш ті, заповілося на постійну роботу в колі вірних людей з Дніпропетровського облас ного радіо. Три роки дорогої праці — і тра гічна загибель. По п’ятьох прижиттєвих поетичних збірках (“Вишневий спалах”, “Пізнання”, “Червоний кетяг”, “Житом перейти”, “Тиха бесіда”) — остання вже посмертна книжка “Знамення калини”… Та книжка втрачена давно, і я її не пам’ятаю. Лиш часом щось здаля світає, немов засвічене вікно. Я подумки тоді гортаю давно забуті сторінки, і проступають з,під руки якісь малюнки і рядки, та змісту… змісту не згадаю. Втрачання книжок як матеріальних предметів — то річ світова. Хай як прикро, та губимо часом книжки, даючи комусь “почитати”; а там — втрачаємо тих людей з поля зору, то вже і книжки западаються ра зом із ними. Але не таким простим загалом є феномен ВТРАЧАННЯ книжки. Інколи книжка стоїть на полиці, й тобі достеменно відомо, що книжка та є чудовою, і ти її чи тав, коли всі читали, але минають роки — і через брак тих потужних спонук, якими є сплески столичної уваги, згадки у статтях, ява біографічних світлин, — ніщо не спри чиняє кінетичного імпульсу: простягни правицю! Візьми книжку, розгорни і знов її прочитай! Книжка, до якої не вертаємося зором і серцем, є втраченою для нас, недобаченою, недовідкри тою у перебігу днів та літ. Лиш часом щось здаля світає, немов засвічене вікно. Проміння у сувоях забуття. Це — і про книжку вибраного Наталки Нікуліної “Знамення калини”. 2000 року “Знамен ня…” вийшло друком у видав ництві “Січ”. Статті та спогади про Наталку, написані знаними у світах письменниками й науков цями, долучили до світласвітан ня Наталчиної лірики спалахи жалю, щемких вболівань та не втішних роздумів про долю визнаного та ланту в провінції. Але я ще й досі не пере конана, що річ тут саме у несумірності явищ: Наталка Нікуліна і тогочасний Дніп ропетровськ. Що тримало її тут, у місті “ча вуну і сталі” зі статусом герметично засек реченого і наскрізь підцензурного? Колись я запитала її про це упрост. Відповіла: “Хто ж їде від рідних могил?” Гадаю, мала вона на увазі не лише могили бабусі та батька Петра Андрійовича, а ще й місця, де ко лись упокоївся “козацький батько” Дмит ро Яворницький, де витав дух перших просвітян, де поховано сучасного профе сора філології Василя Семеновича Ващен ка, якого Наталя мала за духовного настав ника, якому присвятила вінок поезій “Прощальне ґроно слів” (“Ох і рано зима на відчайність озимих…”). Народжена у Макіївці на Донеччині, Наталя дівчинкою пуп’янком опинилась у Дніпропетровську й одразу впізнала себе у м’якості пагорбів і стрімкості круч над Дніпром. Дуже рано вона відчула гомін іншої — неофіційної — історії Січеславщини поза калатанням чер воної пропаганди. Погляд у козацьке, лоц манське, мистецьке минуле краю озвався такою хвилею невимовної бентеги, що кроки ранніх Наталчиних віршів стають окриленосягнистими, ніби в передчутті заповітної злітної смуги: “Гей, рівнино до рога, плеса та куга!” Те широковідважне “Гей!” та “Агов!” зринатимуть і пізніше (“Агов, степи, чи в вас іще жива // Сіркова шабля і Сіркова дума?”), але чимдалі ви разніше Наталка актуалізує в козацькій вдачі притаманну самій їй рису: На крилах яворів — орлиний шлях козацької звитяги і терпіння. (Пригадаймо: “Я не сильна, я просто терпляча”). Одне слово, Наталка звікувала свій недовгий вік у СічеславіДніпропет ровську не лише з примусу обставин, а й із власної волі, через тяжіння душевної при четності, що, попри всі перешко ди, розповивала її талант. Чи були б ті перешкоди меншими деінде? Зрештою, Наталка Нікуліна осяга ла цю проблему радикальніше, по за поділом “столицяпровінція”: І побивалась, і пручалась… Враз я зрозуміла істину відчайну: та чом же доля в мене буде інша, ніж у сплюндрованої віщої землі? Землі моєї? Отже, не інак: Поет і ціла Укра їна, “віща земля”. За законом спільного кровотоку. Але ж мовилося в нас про факт ВТРАЧАННЯ КНИЖКИ — “Зна мення калини” Наталки Нікуліної. То було спільне видання Дніпро петровської організації НСПУ, об ласної державної телерадіокомпа нії та Управління культури облдерж адміністрації. Одначе ж солідність названих інституцій у роки непевні й для культури злиденні аж ніяк не забезпечувала можливості здій снення справи. І тоді жива і трепет на “інституція” Таїсія Ковальчук, головний редактор об’єднання ху дожніх радіопрограм, де працюва ла Наталя, її університетська спів курсниця, — кинула поклик у раді оефірі. Озвалися читачі поезії, слу хачі Наталчиних і наших спільних — на три голоси — програм, а тому у книжці є подячна сторінка з іменами лю дей, за чиєї фінансової та творчої підтрим ки вдалося видрукувати “Знамення кали ни”. І у тому перелікові імен зазначено, звідки походила допомога — з Дніпра і Ні кополя, з Кам’янського (тоді Дніпродзер жинськ) і Підгороднього, з Синельників щини та з Покрови (тоді Орджонікідзе), з Києва та Бостона (США). 230 сторінок, 1000 примірників. Вистачило для благодій ників і бібліотек. Книжку тримали на вид ноті в обласній науковій бібліотеці, гірни чому університеті, музеї “Літературне Придніпров’я”. Секретаріат НСПУ відгук нувся теплим словом. Але найдужче вразив нас чин пана Костя Писаренка з Кам’янсь кого, у минулому — не з добра “афганця”, в Україні — патріотанонконформіста. По чувши по радіо вірші Наталки Нікуліної, приїхав до редакції по “Знамення калини” (ще залишалося в нас кільканадцять при мірників). Легкий на підйом, наш слухач рушив Україною, даруючи “Знамення…” гідним людям з Поділля і Прикарпаття, Криму й Полтавщини. Свій подвижниць кий рейд він озвучував роздумами про творчість дивовижної поетки. Чоловік до волі суворий, він говорив про книжку, стримуючи сльозу: “Це ж як моя доля. Ме не ці вірші проймають, пропікають прав дою. Наталка Нікуліна — як жарина. Ні, не тління і відкритий вогонь, а глибоке внут рішнє жевріння, мов самоспалення. Навко ло стільки бруду, брехні та облуди, що вони не давали полум’ю пробитися назовні”. Зазвичай Кость Писаренко мандрував з диктофоном у торбі. Одного разу привіз нам на радіо запис голосу Віри Шурми, ма тері п’ятьох донечок з міста Хмільник. Віра дістала була з Костевих рук “Знамення ка лини”, прочитала одним духом, а відтвори ла вже співом, бо “вірші ці, наче живі, самі співаються”. Коли б ви чули цей подівочо му чистий голос, що виспівував Наталчині вірші, як ревні молитви до Калини, до Лю бові: “Порятуй і спаси нас, любове…” Отаким чином розійшовся наклад “Знамення калини” — від людей до людей, на незабудь. Я прокинулась: сонце у вікна, хмара — кучмою набакир. І подумалось: “Щось та не зникне – очевидному наперекір”. Але ось у прикро сірих шатах ОЧЕ ВИДНОГО — висновки відомого прозаїка й літературознавця Володимира Данилен ка. У книжці “Лісоруб у пустелі” (Поет і лі тературний процес) автор хвацько окрес лює поля впливу на читачів з боку поетів різних поколінь — повоєнного, шістдесят ників, сімдесятників і далі, далі. Досить довгі переліки імен (зпоміж них є, гадаю, й випадкові постаті). Але серед тих, хто на роджував, огранював, плекав українську поезію 70х, немає наймення Наталки Ні куліної! І я з гіркотою відсуваю Данилен кову книжку. Натомість ізнов розгортаю “Знамення калини”: Дні такі білолиці, вечори такі чорноброві, Почуття тая квітка екстатично так в них згоря. Це не ввійде у звичку: просто інший вимір любові, Просто інша, дуже висока зоря. Дні, вечори, краєвиди — кадри часо простору завжди поставали Наталці Ніку ліній, як ПОРТРЕТИ, ЛИКИ. Де є крає види в її поезіях, там дивляться на нас ли киобличчя зі щоразу новим виразом: “Та кі деснянські плеса СВІТЛОЛИЦІ…” Або: “Холодний вечір дивиться зпід брів”. У вірші ж “На могилі Максиміліана Воло шина” те оприявнення парсуни є конкрет нішим, а при цім не менш загадковим: Камінчик з морським портретом я принесла сюди. Ось вона — зустріч з поетом — в серці незримі сліди. А ще помічає авторка: І профіль на скелі, далекий, того, хто у цій землі. Така ПОРТРЕТОВАНІСТЬ довкілля (не назву це тропом: уособлення — це дещо інше) унеможливлює гризоти самоти, адже довкола обличчя і постаті рослин, каменів, небесних створінь, астральних стихій і слів, що мають усі видимі ознаки живих істот: Моя єдина самота, в якій душа не самотіє, яка мені легка й свята, моя довіра і надія: це та, коли моя замрія над білим аркушем світа. І тепер, в останні роки, коли цифрова техніка дозволяє зафільмувати урочий ПОГЛЯД неба, ОЧІ смерча, БРОВИ тор надо, і це показують у теленовинах і гово рять, що ті ПОРТРЕТНІ відбитки стихій — це щось неймовірне, єдине в світі, — я згадую всі ті вірші Наталки Нікуліної, де вечори, ранки, хмари і плеса з цілковитою довірою являли їй свої обличчя: “Дні такі білолиці, вечори такі чорноброві…” Аж тут парсуни стають значливішими, обсяжнішими, палахкотять вогнистими рефлексами. Один з розділів книжки На таля назвала “І ти, у кого обличчя Долі” — про неуникне і невблаганне кохання. А та ж таки Доля закликає поетку до самопо жертви і малює портрет з неї самої, що стає карбом трагічної самоідентифікації: Мовчи… Життя твоє, як дим. Але вогонь — в твоїх глибинах. І Час горить. І в України Твоє обличчя… Обличчя ж Наталка мала прегарне, з напрочуд делікатними рисами. Замо лоду видавалася мені втіленням укра їнського модерну початку ХХ століття — дівчина з портретів Михайла Жука, з картин Олекси Новаківського чи Пет ра Холодного. Плинна, гнучкорос линна пластика ліній, що на мить мог ла стати ламковугластою, як несподі вана синкопа у меланхолійній барка ролі, але туттаки вертала до заповіданого образу, ще зберігаючи післязвук, піс лясмак осередньої драми. В останній книжці “Знамення калини” трапляються рядки, де я достоту впізнаю ТУ Наталку, посланницю попередньої доби, стилю, на той час замовчуваного, — Наталку, яка ні би зорить “Над білу прохолодь конвалій, над анемонову завію” і бачить символічні образки, як “риштування з білого коралу ростуть аж до небесних корогов”. При цім модерн був таки українським, бо “сецесійна” Наталчина врода мала не змінно національну оправу: яснорусява коса вінчиком, пишно вишивані сорочки, часом барвисті хустки, як на жіночих пор третах раннього Федора Кричевського. І всетаки вона, народжена 7 липня (“А я ро дом з купальської ночі”), полюбляла ніжні, Мавчині, зеленоблакитнофіалкові тони. Такими кольорами й вишивала. Дух її ру кодільної творчості впізнаю у давньому портреті з Дніпровського художнього му зею, де актрисупросвітянку Наталю Доро шенко зображено у народному вбранні. Наталя Михайлівна була дружиною Дмитра Дорошенка, видатного історика, одного із засновників Центральної Ради, а портрет створив січеславський маляр та му зейник В’ячеслав Коренєв. Щось крізь гони літ невимовно об’єднує двох Наталь — чи самі лише ніжні кольори вишивання? Між іншим, до останніх днів мама Наталки Ні куліної Олена Миколаївна розповідала Таї сії Ковальчук родинну легенду, буцімто кот рийсь пагінець їхнього родового древа сягає рогатинської красуні Насті Лісовської — Роксолани. Хай там як, а Наталка не цура лася вишиванок уже й тоді, коли кагебісти брали собі на олівець “пропагандистів націо нальної старовини”. Та “старовина” виб лискувала на ній новісіньким муліне: часом Наталка копіювала народні взори, але вміла й майстерно імпровізувати мовою шиття гаптування. До речі, подибуючи у Наталчи ній ліриці рядки, пов’язані з вишиванням, не берімо те за саме лише уявнометафо ричне видиво, — авторку направду спости гало Слово, коли вона мережила нитками полотно, бо процес вишивання підказував, формував думку, мелодику, ритм, — так са мо, як колись підказував голосові пісню. Народе,загадко! Дивуюсь і молюсь, й над розпочатим рушником схиляюсь… Писання, читання і вишивання — усе в одному погляді, в одній сокровенній миті: Читаю Свідзинського. Шию блакитним і жовтим. Душа його — тихо,замріяна. Їй ці кольори до лиця. А кінцеву картинку в поезії “Білим по бі лому шите”, мабуть, достоту здатна уявити лише вишивальниця, що вміє “вирізувати” прошву, дрібно обшиваючи краї дірочок: …у білому садочку біла хата з “вирізуванням” вікон золотих. Додам, що Наталка ревно вивчала ви шивання та малювання майстрів з Петри ківки, писала про них віршами і прозою. Але про це згодом. Отже, зовні Наталка була немовби з п’янкотривожної епохи, що породила уні кальний стиль — український модерн, де поезія жалю за зникомонездійсненним, лілейноанемоновим, пророчосомнамбу лічним, якою овіяно було Європу, — набу вала у нашім краї особливої енергії тради ційних пісні, орнаменту, звичаєвого пере життя. І тому Наталчин смуток у голосі і поставі, мрійновтома її блакитних очей завжди мали другу іпостась у творчості — дух упертого козацького завзяття: Яріє в скронях кров, неначе гупа молот – нехай уступить пріч, хто вигорів дотла. Нехай життя буя, бо моторошний холод – плодити мерчуків у слові та ділах. Хай родиться живе — свавільне, непіддатне, і той благословен пребуде, хто здолав сходити лабіринт за ниттю Аріадни чи пропливти поріг, в якім дванадцять лав. Про Дніпрові пороги та лоцманів На талка ще замолоду знала все — і то не лише з архівних джерел (а спробуйно доступи тися до них за Брежнєвського режиму), а й із живих зустрічей з нащадками лоцманів, бо ж обходила їх усіх по хатах старовинних Лоцманки та Мандриківки — місцин у ме жах мегаполісу, де ще зберігався дух лоц манської громади. Тож коли писала Натал ка у вірші: “Казав Музикалоцман…” (про те, нібито степовий мак живиться “вогнем підземним”), то, поза сумнівами, поетка згадувала реального чоловіка з типово лоцманським прізвищем (Музики, Летю чі, Сухойвани, Омельченки…). Лоцманамсміливцям, які переправля ли людей та вантажі через бурхливі пороги віддавна, аж до уярмлення Дніпра Дніпро гесом, Наталка присвятила чи не найнат хненніші свої поезії. Зпоміж них цикл “Перунова рінь” (так звалося місце сталих лоцманських пристановищ): кобзарська романтика, стрімке ширяння понад піня вою бистриною і нараз — стишення голосу, довгий погляд у далину часу і степу. Видив ляння того, що не здиміло неслідно, а піш ло у глибину, залишивши знаки присутнос ті, наче тьмяні полиски закопаних скарбів: Свинець і вохра, срібло й сухозлоть — несильні барви степового літа. У “лоцманських” поезіях Наталки Ні куліної мальовнича напруга чуттів постій но межує з “тихим світом” пошуків, спос тережень: поетці особливо залежить на то му, щоб у нинішньому довкіллі з уже затер тими рисами відкрити бодай цятки, краплі наснажливої минувшини: …у печерах глибоких — минувшини тіні. І на схилах — сліди блискавиць: краплі заліза в камені. Це як блисне, це як свисне — білим блиском переблисне через воду, аж донизу — з скелі виплавить залізо. І ті спостережені сліди, ніби клеми під ключення до історичної тяглості, незмінно промовляють: лоцмани — це також козац тво, і саме у січовому гарті зродилася муж ність порогоборців: Гострий полиск шабельний на м’якім полині, хижий птах, що над спокоєм степу чигає — ось воно звідкіля це бажання борні, що в душі не згасає. “Ось воно звідкіля” — посил, такий властивий Наталі — інтелектуалці, пое тичній дослідниці національної душі: Душа козацька з далини віків відлуння у нащадкові шукає. Колись, може, прийде мудрий читач зі свіжим зором, що порівняє Слово про Дніпрові пороги в поезії двох січеслав ських поетів, двох дніпрян — Івана Со кульського та Наталки Нікуліної. Одне зрозуміло: це дві окремішні партії у канта ті “Б’ють пороги” (коли вже згадувати і класиківпопередників): у І. Сокульського — героїчна експресія, перетворенняпе ревтілення, важке і болюче відчуття каме ню під товщою вод, під тиском заглади (“У цьому камені — моя скипіла кров. // У цьому камені — гранітний порух болю”). Наталка ж Нікуліна переймається захопленим спогляданням дніпрових людей і видив, упізнаванням перелітних, перебіжних по між епохами чеснот, народжених снагою, харизмою вічної ріки. Це мовби політ чай ки понад хвилями Дніпра і часу (“сплеск негучний чаїного крила”). Воно й так: дві долі мали різну міру жорсткості. І. Сокульський — герой страдник, він і вірші складав за ґратами; Наталка ж Нікуліна з її “тихим світом” му сила обрати шлях внутрішнього спротиву. Вона цілком відверто визнавала, що наша уперта “всетерплячість” — то лише під ложжя, більш чи менш тривке, до чину справжніх звитяжців: Хто уцілів — той лицемірив чи десь звильнув, чи десь змигнув. А тих, хто ніс знамено віри, тих, хто душею не заснув, потоптано і розіп’ято, терновим вінчано вінцем. І клято їх, і в душу тято, і заморожено живцем. Й ті, хто, тортур страшних зазнавши серед потворної зими, все ж вистояли — то інакше, не так, як всетерплячі ми. Наталка взагалі ніколи не ставала на котурни, не прагнула героїзування власної персони (боялася того, як смертного грі ха). І це застережне “не” повсякчас зринає у поезіях про світочів духу, подвижників чину, як у вірші “Уроки Кобзаря”: Не долею зрівнятись. Ні, з ним, хто піднісся над добою. Лиш на життєвій бистрині завжди лишатися собою. Чи писала Наталка пафосні вірші? Принаймні так званих ПАРОВОЗІВ немає у жодній зі збірок ще совєтської доби. Ча сом у новіших поезіях вона застерігає: му сить повторити “вже сказані давно” і пате тично повторювані істини: Вже сказано давно: вишнева і Дніпрова, але благоговійно повторю: о так, вишнева і дніпрова мова, яка тримає над чолом зорю. У цьому вся Наталка: одне — що, яко сумлінна дослідниця, зробить “виноску” з посиланням на ІНШИХ АВТОРІВ (мов ляв, усе має бути почесному: не я відкри ла), а друге — вже як поетеса заходиться повертати означенням, спрофанованим у концертному красномовстві, свіжий, через себе перепущений зміст. Тож урочисті інтонації були не чужими її поезії. А може, так озивається до нас ли ше друковане слово? В авторському ж ви конанні палкість якось неповторно опови валася прощенним смутком, властивим Наталі, певне, зроду. Пригадую, на одному з Шевченківських вечорів професійний читець декламував “Шукаймо у собі Шев ченка” Наталки Нікуліної. І я не впізнала того твору з чужого голосу, в якому градус піднесення був надмірним. Натомість ві дома дослідниця — шевченкознавець Зі наїда ТараханБереза переповідала у листі до Наталчиної мами, як сама наша поетка читала “Шукаймо…” у Каневі на Міжна родному Шевченківському святі, — так, що проникливе слово сягало кожної душі. Це є окрема тема — взаємини Наталки з Генієм. Вірші її не про Шевченка, а про нас, кревно споріднених з ним, а отже, з Україною. Шукала в собі Шевченка і дума ла про нього з ніжністю. Є тому чимало свідчень, одне з них — рима: “Шевченко” — “місяченько”. Такі чарівно дитинні пе регуки озвучували просторінь Наталчино го “тихого світу”. Гучні слова все брязкають в тимпани, навально йдуть, як у атаку йдуть. А сніг так тихо, так безмовно тане і мовчки з бруньки прозирає суть. І не героїня, і не жертва, Наталка таки постійно почувалась у “точці розриву”, в осерді протистояння поміж чужими “гуч ними словами” з облудних вуст та “зміє шкірих рук” — і своїм обраним “тихим сві том”, де словом мовить саме сумління. Пе ребування у тій межовій зоні мало свої оз начені координати: “прожити вік на кін чику сльози”, “під іскрами колючими зі рок”, “на гострих лезах вічних меж” (май же як у О. Ольжича). Драматизм відомих і не відомих нам колізій породжував вірші, наче несполучні з уявленням про стриману і “всетерплячу” Наталку: Хоч ви із наполегливістю ката зізнання домагаєтесь мого, моя уперта вдача тята й клята не гасить свій вогонь. Самі назви віршів і циклів із царини тієї невидимої борні, нищівносатиричних чи іронічних аж до смаку цитринової гостроти — уже свідчать про суть двобою і, сказати б, формат антиподів: “Фарбовані лиси”, “Карлички і велетні”. Перекинчикипри стосуванці, фарисеїлизоблюди, позаштат ні стукачі. Вони юрмляться довкола, поп лескують по плечі “плохеньких та непрак тичних”, радіють з того, що прислужилися новим бонзам — та й не відають, чим око шиться їхня зрадливістьбрехливість: Ні, я не пророкую плаху, і хресний шлях не вам судивсь. Але таємна порожнеча, що оселилась в вас, роз’їсть злиденну душу. Щира Вість її ніколи не зігріє, і лиш більмаста безнадія на смертний зойк вам відповість. Градус протистояння зростає: Їдять, хропуть, радіють — от народ! Усе, усе — хліби та брашна. А глянеш на усміхнений той рот — і часом гидко стане, часом — страшно… “Їдять, хропуть, радіють” — це вже на хвилі П. Куліша чи М. Вінграновського: воістину невмируще поріддя сибаритівха мелеонів, які люблять Україну, якщо то ви гідно й “у тренді”. І коли вже на полі сло ва, як на полі бою, Наталка наче переймає з рук Лесі Українки “єдиную зброю” (“На полі слова” — звався літературний радіо цикл Наталі Петрівни), змінюється й образ нашої поетки — дівчини з квітами. Змінюються самі квіти: це вже не сецесій новишукані білоцвіти і не селянськопет риківські гвоздики та кучерявки, а темнаві троянди з рук… ворога. Отак упрост — ВО РОГА, без жодних евфемізмів: Ворог дарує мені троянди чорно,червоні. Що то за знак? Серце в кулак затисши, стою в обороні. Так за так? Вельми знайома нам ОБОРОННА пос тава Наталки: ледь підняте праве плече, нахилена до нього голова; хвилі волосся, торкаючись плеча, мовби замикають “лі нію захисту”. І — жодного слова на улес ливі тиради, що їх сприймала як спокусу угодовства, а то вчувала в них приховану зверхність до невлаштованої жінки, до та ланту, що недозреалізувався “у нових рин кових умовах”.
Далі буде.
