Ігор БЕГЕЙ: «Ми маємо бути українцями в усіх діях і помислах»

Заходжу до видавництва “Каменяр” і директор Дмитро Сапіга показує одну з новинок: Ігор Бегей “Від “совка” до українця” в серії “Акценти”. Оскільки шляхи наші в минулому інколи перетиналися, варто поцікавитися, як змальовує свій життєво-фаховий шлях науковець, доктор політичних наук, професор кафедри менеджменту та соціальних наук Львівського навчально-наукового інституту ДВНЗ “Університет банківської справи” Ігор Бегей. Зваживши на моє зацікавлення, Дмитро Іванович показав ще одну книжку Ігоря Івановича — “Осмислення та переосмислення”, що також побачила світ у “Каменярі” дещо раніше. На базі прочитаного — розмова з науковцем, журналістом і громадським діячем Ігорем Бегеєм.

“Влада України не є зрі лою українською владою”

— Що найбільше Вас цікавить у родоводі Вашого села?

— Мене цікавить усе, бо це моє коріння. Я його почав досліджувати глибоко, писати спогади, зокрема й сімейний, родинний літопис (або календар), історію свого села з 1301 року, бо саме на цей рік, на мій погляд, уже існували Комаровичі. Родовід знайшов серед багатьох мешканців із прізвищем Бегей, у Йосифінській метриці від 1787 року. Хоча мій прадід, за домашніми переказами — Антін, походив ніби з Турківщини і одружився з моєю прабабусею на прізвище Стебельська. Досі мене називають Стебельським… Моїми зусиллями 2011 року було встановлено в селі капличку, оригінальну ексклюзивну роботу випускниці Академії мистецтв Ольги Солончак. 2016 року відкрито оригінальний пам’ятний знак із каменю у вигляді стилізованого тризуба з хрестом і назвою “І мертвим, і живим, і ненародженим БОРЦЯМ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ”, презентовано проект герба села і книжку — четвертий проект, — про родовід землі нашої, де на 423 сторінках — історія села Комаровичі авторства доктора історичних наук, професора Михайла Кріля (родом з Добромиля). Однак мене дивує небажання більшості моїх краян знати історію свого роду, долучитися до викладання історичної мозаїки своєї сім’ї, родини, села, оприлюднити якісь цікавинки з їхнього життя. Вони просто забирають їх із собою у могилу.

— “Ми органічно поєднані українською галицькою землею”, — пишете Ви. Скажіть, у чому унікальність тих зерен, що виросли і виростають на галицькій землі?

— Свою галицьку землю я знаю, бо пізнаю її щоденно уже 65 років. Добре з’ясував для себе особливості галицького менталітету. Не завжди від нього в захопленні, але саме тут я відбувся, тут сформувався мій україноцентризм. Не впевнений, що став би таким в іншому середовищі — поліському, подільському… Попри все, Львів — таки П’ємонт!

— Мудрий латинський вислів: “Історія — вчителька життя”, згадуємо досить часто. Чи вчить наша (і не тільки) історія нас, українців, зокрема тих, хто приходить до влади?

— У всякому разі — я намагаюся вчитися. Але тих, хто приходить до влади, як правило, не вчить. Бо вони не знають української історії взагалі, чи погано її знають. Хоча за президентства Віктора Ющенка, Петра Порошенка наша влада поступово, зі скрипом, але повертається обличчям до української історії. Для неї незабаром буде випробування: 75річчя створення УПА. Якщо відзначить із честю і гідністю, не оглядаючись на шипіння західних і східних сусідів, то це, нарешті, наша українська влада. Я б назвав Л. Кравчука, В. Ющенка, П. Порошенка українськими президентами, Л. Кучму — проукраїнським президентом, В. Януковича — президентом в Україні, який у лютому 2014 року став антиукраїнським. Але нинішня оборонна війна з Москвою, втрата великої частини території — це не лише історична зрада Януковича, це історичні помилки Л. Кравчука й Л. Кучми, які задурно віддали третій ядерний потенціал у світі, підписали невигідний для України Будапештський меморандум. А Кучма ще й почав грати двомовністю, чим розділив Україну на дві частини. Як на мене, чимало представників національної влади у критичний момент української історії опинилися не на своєму місці. Тому у межах відкритої кримінальної справи мають бути допи тані В. Турчинов (Голова ВРУ і в. о. Президента України у лютому-березні 2014 р.), А. Яценюк (Прем’єр-міністр України у лютому-березні 2014 р.), А. Парубій (Секретар РНБО у лютомубе резні 2014 р.), І. Тенюх (в. о. міністра оборони у лютому-березні 2014 р.) та інші за ганебну здачу Криму. Якщо не кримінальну, то історичнополітичну відповідальність за капітулянську позицію вони повинні нести.

— Хто більше винен в наших негараздах — сусіди (точніше — сусід), чи ми самі?

— Спочатку — самі, а потім уже сусіди. Юліан Бачинський із гіркотою відзначав нашу національну ницість, яка стала основною причиною поразки національно-визвольних змагань 1917— 1921 рр. Ми нині можемо критикувати Михайла Драгоманова, але він наприкінці ХІХ ст. правильно казав, що Україна не готова до відновлення своєї національної державності, що їй до цього треба дозріти. Це підтвердили ті ж 1917—1921 рр., а також і 1991—2017 рр. Значна частина української інтелігенції дуже полюбила свою позолочену клітку (Д. Донцов). Нинішню інтелігенцію в Україні поділяю на чотири категорії: а) українська; б) проукраїнська; в) інтелігенція в Україні; г) антиукраїнська. Ми маємо бути українцями в усіх наших діях і помислах.

— Як Ви вважаєте, чому влада України забула про Будапештський меморандум? Адже ми позбулися ядерної зброї під гучний акомпанемент зобов’язань західних партнерів, які нам гарантували територіальну цілісність, та ще багато чого обіцяли.

— Влада України не була готова ні політично, ні психологічно, ні морально, ні історично 2014 року до того, що Росія нападе на Україну. Мабуть, владці тоді дослухалися “мудрих” порад західних лідерів: “Не зачіпайте Будапештський меморандум, а ми вам якось допоможемо”. Вважаю, що зрілішій владі належить обов’язково повернутися до Будапештського меморандуму на зустрічах з усіма його підписантами і спонукати їх сісти за стіл переговорів, виконувати свої зобов’язання. І не триматися лише за “безальтернативні” Мінські угоди.

“Фахові люди повинні б залишатися при різній владі”

— Хто має закладати належні основи патріотичного виховання дітей — батьки, школа? Чи потяг конкретної особи до самоосвіти?

— Все разом. І середовище, яке надзвичайно опосередковано впливає на людину. Якщо лаються-матюкаються дід, батько, сусіди — то й дитина почне це робити. І так на всіх етапах, у всіх сферах її становлення.

— Кого більше в нинішній українській еліті — бачинських чи крушельницьких?

— Бачинських менше, ніж крушельницьких. Першими — пишаюся, вони — приклад для мене. Від других не відвертаюся, бо ніколи не був у таких критичних ситуаціях, як вони, і тому не знаю, як би повівся на їхньому місці

— Чи можна стверджувати, що в українській нації було багато запроданців — більше, аніж в інших націях?

— Кожна нація має запроданців, але чому їх так багато серед українців? Щоденно бачиш відверте і приховане запроданство навколо себе і, зізнаюся, в минулому — і в собі. А ми мали б умертвити те запроданство в зародку і допомогти позбутися його іншим. Одні йдуть на фронт, а інші їдуть працювати на агресора. Все можна пояснити економічними негараздами, але нам зручно шукати виправдання будь-яких своїх дій. Це ми вміємо. А діти й онуки українськомовних батьків і дідів повсякденне послуговування окупаційною російською мовою навіть не вважають зрадою. Зрада — це не тільки відкритий чи таємний перехід на бік ворога, це також відмова у будь-якій формі від прадідівських традицій, культурнодуховних цінностей.

— Тато Вас, юнака, наставляв: “Люби Україну, сину!” По яких сходинках Вам найважче йшлося в житті, пам’ятаючи про Батькову настанову?

— Найважче йшлося тоді, коли я остаточно переконався в тому, що історичну правду мені говорить Тато, а не школа, університет, ЗМІ, кіно. Роздвоєння — шизофренія: Тато розповів, наприклад, як у червні 1941 року московські чекісти до Саліни (це біля Добромиля) гнали ув’язнених і скидали у соляні шахти. Один із тих нещасних втік. Але для рівного розрахунку взяли чоловіка, який вів корову на мотузку. Тоді я несміливо заперечував Татові: це переодягнуті німці вчиняли такі звірства. Таке роздвоєння в мені було до кінця 80-х. Саме тоді, у 80-х, я почав його позбуватися. Чи повністю позбувся? Здається, що так. У той період — комсомольська, партійна робота. Скажімо, я відчував національну образу, коли в райкомі партії мені зауважували, що я виступаю українською мовою. А я захищався: та ж 80 % членів райкому — українці! Отож зсередини я бачив фальшивість інтернаціонального “братства”. Це й прискорило моє безповоротне повернення до українства, до життя за формулою: “Люби передусім своє, поважай чуже і вимагай від чужинця такої ж по ваги до свого”.

— Чи є шанс українським науковцям, політикам, громадським діячам донести світу справжню українську історію?

— Є шанс. Інша справа — чи українські науковці, громадські й державні діячі ним скористаються. Адже необхідно позбутися старих стереотипів, кон’юнктурності всередині України та за її межами і, звичайно, щодня опановувати цю справжню українську історію. Не оглядатися на грантодавців, очільників інших держав, які радять нам дивитися на українську історію через їхні окуляри. Історія — це не лише минуле й теперішнє, це — наше прийдешнє.

— Як Ви вважаєте, Путін від новить спробу створити “Новоро сію” на східних землях України?

— Часто українська інтелігенція (чи так звана інтелігенція в Україні, антиукраїнська) шанобливо, з трепетом у голосі вимовляє: “Владімір Владіміровіч Путін”, “пан Путін”. Водночас — на Президента України каже просто, запанібрата — “Порошенко”, а то й за прізвиськом… А Путін лише виконує московську імперську заповідь “Москва — Третій Рим”. Адже гібридну війну винайшли до нього більшовики. Ще в 1917—1918 рр. проголосили так звану Донецько-Криворізьку республіку, привезли свій московський уряд до Харкова і назвали його українським урядом, надіслали йому “на допомогу” карально-терористичні війська Муравйова, Антонова-Овсієнка. А Путін — гідний син і вихованець свого московитського народу. Краде все — від історії, культури, релігії до територій, є очільником держави-терориста. Попри це, йому, на жаль, подають руку сильні світу цього. Але свого часу вони вітались за руку і з Гітлером, і з Сталіним, не визнавали організованого ним Великого Голоду в Україні, а зараз сумніваються в агресії Росії проти України. Подвійні стандарти. Французи, на знак жалоби за жертвами нещодавнього теракту у підземці Санкт-Петербурга, гасять освітлення на Ейфелевій вежі. Благородно. Я б їм порадив таку ж п вагу виявляти до пам’яті українських вояків і цивільних громадян, які гинуть від рук путінських нацистських фашистів на Сході України. Тоді б їхній символ чи не щоночі був би у темряві: зекономили б на електроенергії і заодно, що надзвичайно важливо, прозріли б щодо Росії, до якої у них більше симпатій, ніж до України. Поки ці подвійні-потрійні стандарти існуватимуть у світовій політиці, доти Путін не зречеться проекту “Новоросія”. Мене дратує, що Харків називають першою столицею України. Це звучить на телеканалах, від журналістів, чиновників, політиків. Хоч запроваджуй для них історичний лікбез. Та в Україні було півтора десятка столиць, Пилип Орлик в ХІІІ статті своєї Конституції закріпив столичний статус Києва — споконвічної української столиці.

— Хто з представників нинішньої влади в Україні, на Вашу думку, читав Миколу Міхновського, зокрема його “Десять заповідей українського націоналіста”?

— Ті, що в опозиції перебувають, зокрема ВО “Свобода”. А треба, щоб усі політики і державні діячі читали. І не лише читали, а й використовували на практиці, оскільки більшість цих заповідей не втратили свого значення і досі.

— Політичну кар’єру, вважаєте Ви, і “надалі роблять пристосуванці”? А як добитись, щоб елек торат знав, кого не можна обирати до владних коридорів?

— Так, переважна більшість, тих, хто робить політичну кар’єру, пристосуванці. Вони є в кожній політичній силі, в кожній фракції Верховної Ради, в Адміністрації Президента. Тому вкрай важливо, щоб фахові люди залишались при різних політико-ідеологічних владах. Але у нас фахівців усувають, причому дуже часто, а ставлять некомпетентного протеже.

— Який відсоток людей, що ходять до церкви, справді мають Храм у душі?

— Я православний, але віддаю належне Греко-Католицькій Церкві: Шептицькому і його наступникам. Я можу всюди зайти — навіть у синагогу чи мечеть. Не заходжу лише до церкви Московського патріархату, бо це суто політичний організм, політична, а не духовна структура. І наша національна нікчемність виявляється ще й у тому, що значна частина українців (і у Львові) підтримують так звану канонічність МП. Я прихильник Єдиної Помісної Української Християнської Церкви. Не берусь відзначати у відсотках, скажу так: у душах багатьох людей, які вважають себе вірянами, Храм відсутній. Чимало із них дотримуються релігійних традицій, ходять до церкви, підтримують її матеріально, спонсо рують будівництво нових храмів не через внутрішню потребу, а через можливий осуд рідних, друзів, громади і, найголовніше, — страх перед покаранням Всевишнього. І ще одне. Якби служба в церквах не давала прибутку, на дверях половини з них висіла б “колодка”.

“У багатьох у Верховній Раді — “ватники” під вишиванками”

— Чи знаходите час для читання? Які книжки Вам до смаку?

— Є у мене поезія В. Симоненка, я його ще в школі читав. Під її закінчення вже мав бібліотеку десь за 100 одиниць. Гроші, що отримував на сніданок, досить часто витрачав на книжку — їхав у Добромиль і там купував. Маю й нові видання геніального Симоненка. А щодо також геніального Василя Стуса — то маю єдину його книжку, подаровану мені якось дисидентом Михайлом Осадчим. Взагалі мав би читати більше художньої літератури, але доводиться багато часу витрачати на наукову і навчальну літературу — праця науковця, викладача зобов’язує.

— Я вважаю, що маємо й позитивні новини. Хіба можна весь час сумувати? До речі, недавно в пресі згадувалось про одну маловідому працю М. Гоголя, в якій він переконував сучасників, що найголовнішим ворогом людини є смуток.

— Одна з характерних рис галицького українця — постійне незадоволення всім, тільки не собою, нарікання на долю, погоду, музику, голову сільради, Президента… А за святковим столом — говорити про хвороби, смерті, різні біди. Так, отримуємо із ЗМІ купу негативних новин. Але ж у нашому житті є і щось добре.

— Чи вірите в те, що громадяни Польщі колись визнають антилюдяними дії польських владців супроти українського населення, зокрема, в першій половині ХХ століття?

— Таке може бути, якщо ми наполегливо, на всіх рівнях, до помагатимемо їм пізнавати справжню історію. Треба донести до них: не ми прийшли під їхні Варшаву, Краків, Кельце, а вони — у наші Перемишль, Холм, Львів, Луцьк. Не ми їх українізували, а вони нас польщили, не ми їх оправославлювали, а вони нас окатоличували… Силоміць. Таке може статися, якщо ВР України адекватно, блискавично реагуватиме на антиісторичну постанову парламенту Польщі про кваліфікацію дій українців на Волині під час ІІ Світової війни геноцидом проти поляків. Якщо українські актори, правильніше буде — актори з України, не зніматимуться в українофобському польському фільмі “Волинь”. Якщо ми навчимося — і це найголовніше, — самі шанувати свою історію, поважати себе і поляків, які поважають нас, на неповагу відповідати тим самим. Треба домогтися неухильного дотримання принципу рівноправності і взаємоповаги на всіх рівнях: державному, суспільному, політичному, духовному, економічному, особистому. Ми створюємо вам належні умови для костелу, польської освіти, культури, підприємництва в Україні, а ви нам — такі ж умови для українців у Польщі, ми дбаємо про поховання поляків в Україні, ви так само — про всі могили без винятку українців у Польщі… Має бути повне від дзеркалення у будь-яких українськопольських взаєминах.

— Доки українці, які не від доброго життя виїхали за межі країни, забуватимуть про українську ідею, про необхідність залишатися представником своєї нації у будь-якій ситуації?

— Тут не все так однозначно, мотивація різна. Якби в них на першому місці була рідна мені Україна, — вони б не виїжджали. І не все це пояснюється економічними негараздами. Пораджу їм: заробити якомога більше і повертатися в рідну Україну, розбудувати її так, щоб згодом сюди на заробітки приїжджали поляки, чехи, італійці, португальці…

— Чому ми належимо до тих, хто денаціоналізується найшвидше?

— Я б з цим не погодився. Скажімо, євреї у міжвоєнній Польщі масово ополячувались. Ті ж поляки московилися у царській Росії. Така є доля бездержавних націй. Зараз, гадаю, процес денаціоналізації українців в Україні призупинився, але в Росії — прискорився. Він триває в інших країнах серед українців-емігрантів. До того ж, частина із них приїхала туди вже денаціоналізованою на московський копил.

— Вишивана сорочка — свідчення про практичну україн ськість людини, чи не завжди?

— Не завжди. Це — те ж саме, що ходити до церкви задля моди, уникнення громадського осуду. Для мене головне — внутрішня потреба. У багатьох у ВР — московські “ватники” під вишиванками. “Вата” є і у Львові — серед тих, що ходять у вишиванках. Часом хочемо зовнішніми атрибутами перекрити свій ватний, совковий внутрішній світ

— Чому і досі можна почути в українському середовищі: “Німця на вас треба!”? — Відповідь на це запитання можна шукати в глибинах нашої історії. Пам’ятаєте — в “Повісті минулих літ”: “Приходьте і правте нами”? Наші люди звикли до знецінення свого, знецінення себе. Не звикли брати на себе відповідальність, бо її брав чужинський правитель і управитель. Нині у Путіна перетрактовують нормандську теорію: московити мають прийти до нас — і правити нами. А взагалі — багато років на різних частинах України правили чужинці. Ми, на жаль, ще й досі не відбулись як державницька нація. Прикро, але ще й нині значну частину громадян України можна називати населенням, але не громадянами України. Сподіваюся, що далі буде краще. Щороку зростає кількість громадян України, яких можна зарахувати до української нації. Про це свідчать і три Майдани, і участь українців у війні на Сході. Вони переконливо доводять, що ми — не лише нація покірних гречкосіїв, а й гордих козаків. І з кожним наступним поколінням їх кількість зростатиме, через кілька десятиліть вони становитимуть переважну більшість. Тому важливо вистояти зараз, захистити і зберегти Українську Державу.

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment