Про що мовчала стара світлина

Тетяна СИДОРЕНКО, Ніжин

Приїхала в наше село одна великомудра та й каже: — Давайте я про вас усіх книжку напи шу. Ні, ну ви уявляєте? Про нас — книжку! Що про нас можна писати? Як жили та виживали, як зараз живемо та виживаємо? Як усі, так і ми. Що було з усіма, те й з на ми. Що ще можна писати? А вона вперта така, видно, давно це діло задумала. Не відступається: — Я сама знаю, що писати! Коли книж ка буде готова, то ще й не надякуєтесь! Ще й пишатися будете: ось про нас книжка є! Це ви зараз такі безтолкові! Ні, ну ви чуєте? Ми, значить, ще й безтолкові! Добре, що хоч вона толкова! — Я, — каже, — цілого літописа про вас напишу. Так вас усіх розриндую, що будете одне одного перепитувати: невже це ми? Ну кіно! Вона нас розриндує! — Приносьте мені, — каже, — старі фотографії ваших батьків, дідів, короткі розповіді про них, а я вже сама все до ума до веду. — А якщо нема фотографій батьків та дідів? — питаю її, бо я в третьому поколінні байстрючка, — то що тоді?

— Тоді — матерів та бабусь. — А можна? — А чого ж не можна? Приносьте. Їм там, — угору пальцем тикнула, — буде приємно. І почався в селі народний рух. Принесли ми тій письменниці два великих цело фанових пакети сімейного добра, попід писували, де чиї світлини, щоб усе було до пуття й нічого не сплуталось, — як вона нас і навчила. А секретар сільради ще й му зей увесь перефотографував, побачивши, яка справа закручується… Та й стали жда ти, коли ж та книжка буде готова. Але ж, людоньки, гвалт!!! Письменниця що ж? Приїхала, крутнулася, всім пороздавала вказівки та й поїхала в своє місто! А в нас тут роботи — непочатий край! Старі фо тографії знаходяться й знаходяться! Й кожного дня наче зпід землі об’являють ся! Знайшлася фотографія матері моєї (в прискринку лежала), і я, ошелешена, не знала, що з нею робити. Я зроду цієї світ лини вдома не бачила, і знайшлася вона ніби спеціально для тої книги, що наша письменниця задумала. Стоїть моя мати під квітучою яблунею, й сама, як квітка: у вінку, в стрічках, у намисті, вишитій со рочці, плахті й корсетці! А! Ще й у туфлях на високих підборах! А внизу підписано: 1946 рік. Я цілий день з тої світлини очей не зводила… Я вперше побачила свою ма тір молодою і такою вродливою! Таких красивих лиць ниньки ніде не стрінеш!.. Побігла я з тою світлиною до своєї од нокласниці: — На, — кажу, — глянь хоч одним оком… Чого заціпило? Не віриш, що це моя мати? — Вірю, — каже. Й давай ритися в сво єму старому альбомі. — А тепер, — каже, — ти глянь. — Це рідний брат мого покійно го свекра. Дядько Грицько. Бачиш?.. — Бачу… — Чому вони такі схожі між собою? — Не знаю. — Як брат і сестра… — Як близнята… — Чому ж вони такі схожі? — Бо любили одне одного, мабуть, ду же сильно… Поклали ми тії дві світлини докупонь ки. Близькоблизько так. Нехай вони ще хоч раз побудуть разом: Грицько й Вірка… …А діло було так.

Вони й справді люби ли одне одного. Засватані були. …Весна того року, сорок першого, ви далася ранньою. — Скоро одсіємося в колгоспі та й од ружимось, — чомусь не Вірці, а її матері — розумецькій Федорі, — Грицько пообіцяв. Уже й мамою почав її називати, бо чим дов ше Вірка вистоювала під вербою та пізніше в хату з гуляння приходила, тим пильніше й очікувальніше розумецька Федоря вдив лялася в свого майбутнього зятя. Та раптом помер батько в Грицька. Не хворів, не вов тузився, ще не старий був, а взяв і помер. — Підождіть хоч до півгодин, — стала радити Федоря. — Не гоже веселитися, ко ли таке діло… Перед людьми буде сором но. У квітні так сказала, на другий день Паски, а через два з половиною місяці по чалася війна. Грицько знав, що його мобі лізують одним із найперших, бо він уже післяармійський, танкіст. Так воно й ста лося. З повісткою прийшов під вечір до своєї Вірки. — Коли? — тільки й спитала розумець ка Федоря. — Завтра, мамо. Під обід — до військ комату. Усі втрьох довго мовчали. Втрьох мов чали про одне й те ж. — То я тобі, синочку, завтра вранці ще встигну хліба й пиріжків спекти на дорогу… Зі ста рого врожаю ще трохи борошна є… Зараз тісто вчиню. — Учиніть, мамо. Розвела Федоря зак васку в обідішньому мо лоці (свою Лиску аж три чі в день сама доїть, бо розтелилася цьогоріч піз но, — місяць тому, моло ка — хоч залийся), сип нула в діжу пригірщ бо рошенця: — Нехай підбродить. А я тим часом піду попо раюсь. Поралася Федоря навмисне довго. Лиску подоїла.

Аж півдійниці теплого молока Травці відлила, теличці. Дала їсти підсвинку, пти цю в курник на ніч загнала. Та все вишуку вала ще хоч якусь роботу, а не знайшовши, сіла на ослінчику під погребом: почала ду му думати про трижди прокляту війну, яка в її Вірки Грицька забирає. Ще й не жінка, вже й не дівка її Вірка… Чи хоч не вагіт на?.. Як те нещасне дитя у світ пускать, в оцю війну, що впала на їхні голови?.. Що їх жде? Як воно далі буде? Один Бог святий зна’… Непомітно й звечоріло… Вже й небо роззорілося… А в нічному небі — один сум… Зайшла Федоря в хату. Старалася, щоб і клямкою не клацнути, й дверима не рип нути… Запалила лампукеросирку. Загля нула в діжу… Опара вже підійшла. Можна й замішувати. Глянула на двері в хатину, тро хи прочинені… Федоря знала: там Вірка з Грицьком, як руді миші, притихли, й не знають, як непомітно причинити двері, щоб нічого не рипнулоне скрипнуло, — ні двері, ні ліжко. Федоря сама причинила тії двері та й заходилася біля тіста. Удосві та вона встане, натопить піч, а вранці й пиріжки будуть готові. Із сиром — одні, а із солодкою квасолею — інші, — вирішила. Накрила діжу полотниною, перехрести лась на ніч та й спать уляглася. …Пиріжки вдалися, як сонце! А булки — гарні та пишні, як дівки на виданні! Поснідали.

Почала Федоря збирати Вірчиного Грицька на війну. — Оце кладу тобі, сину, рушник полот няний. Дві великі булки. Пиріжків добрих. Й іконку. Я на східсонці наговорила на неї все так, як треба. Бери. І нічого не бійся. На війні тебе не вб’ють. Ось побачиш — прийдеш живий. Може, тільки трохи по ранений… Не реви, Вірко! — прикрикнула на дочку, що стояла біля печі, як з хреста знята. — Переплетись, одягнись і йди Грицька проводжать! — Мамо… чуєте, мамо… — Грицько не плакав, тільки сльози, як дві мокрі стежки, пливли по щоках. — Мамо. Прийду з війни й буду в вас жити! Й одразу ж із Віркою од ружимось! — Та так же… — Бережіть, мамо, Вірку й самі себе бе режіть! — А ти на тій війні себе бережи. Бо бе реженого й Бог береже. Ідіть уже. Щоб не спізнився… А з війни щоб хоч якусь нам звістку прислав! — не любила Федоря дов гих прощавань. Коли вони пішли, Федоря мерщій у ха тину! Постіль перехрестила, на якій Гриць ко ночував. Щоби було в нього все гаразд і в дорозі, і в хатнім порозі. Стала ліжко зас теляти… Ой леле, постіль у крові!.. То ж її Вірка тільки цеї ночі!? А Федоря, грішним ділом, думала, що вже давно!.. Матінко ріднесенька!.. Бережи ж і стережи там Грицька, на тій війні! Покрий його там своїм заступництвом!.. Відверни од нього всякого врагасупостата!.. Федоря довго прала теє простирадло з тонкого полотна… Прала — наче якесь ді ло святенне робила: повільно, аж урочис то… ВіркоВірко… Дитино моя однаєди на, рідна й вірна… Для чого ця війна на на ші голови?.. Нам би хліб та дітей ростити… А більше нічого й не треба… Чим ми перед Богом завинили?.. Аби ж тільки діждалася свого Грицька… Аби ж діждалась… Вірка аж під вечір додому прийшла. Змучена й зболена, аж учорніла: — Повезли наших соколиків двома ве ликими машинами прямо на Чернігів. І Грицько з ними. А з Чернігова вже поїдуть поїздом на тую війну… — Попоїж, Вірко… — Не їсться, мамо… — Ну хоч молока випий… — Не хочу й молока. Лягти хочеться… Може, засну… — і полізла на піч. — Мамо!.. — вже з печі, — там… у хатині… — Усе, гаразд, Вірко… Все вже попрано й висушено, й рублем покачано… Спи… Федоря знала, що донька там плаче, за комином. Німо. Одним серцем. Тому не обзивалася більше до неї. Бо розголосить ся на всю хату…

Стояла найпрекрасніша пора: хліб до зрівав. А десь далекодалеко йшла війна. Нагадувала тут про себе тривожними чут ками й страхітливими здогадками. А потім — похоронками. А потім фашисти в село ввалилися. Кинулись по людських под вір’ях: флайш! мільх! айєр! Розумецька Фе доря встигла теличку Травку в густому ку курудзинні припнути, а більше нічого вря тувати не встигла. Лиску забрали, підсвин ка застрелили прямо в хліві, курей перес тріляли на подвір’ї — і все потягли із со бою, в колгоспні дитячі ясла. Там вони влаштували для себе кухню та їдальню. Пішла Федоря за німцями вслід. Голо сить! Аж руки заламує: — Німці! Чуєте, німці! Не вбивайте мою Лиску! Я по двоє відер молока вам віддаватиму! Щодня! Вранці і ввечері! Тільки пожалійте! Віддайте мою корівонь ку! Чуєте, німці? Щоб вас пранці поїли!!! Віддайте мою Лиску!!! Все село потім довго згадувало, як ро зумецька Федоря з німцями домовлялася. Прийшла вслід за Лискою аж у ясла, де німці свої пельки набивали. А там — реви ще! Корів із десять фріци вже поназводи ли, — в людей повідбирали!.. Корови ре вуть! Свині верещать! Німці джеркочуть щось посвоєму!.. Мати Божа! Мир хреще ний!.. Аж підходить до Федорі один фа шист, наставляє на неї автомата й наче трохи понашому питає: що їй треба? — Не вбивайте мою Лиску! — просить благає Федоря. — Не ріжте її на м’ясо! Я вам по двоє відер молока од неї даватиму — вранці і ввечері! Пожалійте! Не вбивай те Лиску!!! — О! Мільх! Мільх! — поджеркотав про щось із двома іншими й наказав Федорі: — Шнеля! Шнеля! Принесли розпрокляті фашисти Федо рі порожнє відро, і той, що з автоматом, знов командує: — Шнеля! Підбігла Федоря до своєї корівоньки, обняла її за шию й шепоче на вухо: — Лисуню, корівонько моя ріднесень ка! Віддай їм усе молоко! Віддай, Лиско! Хай хоч і заллються ним! Аби тебе живою лишили! А Лиска стояла й плакала… Але молоко віддала все — повнісіньке відро. Нехай п’ють! Хай їх зола поспиває!!! Отак і домовилася Федоря з німцями: Лиска вертається додому, а двоє відер мо лока вранці та ввечері фашистський сол дат забиратиме. Не просто забиратиме, а приходитиме перед доїнням вранці і вве чері з великою каністрою, стежитиме за Федорею, щоб у дійницю нічого не сипну ла, отрути якоїсь. “Щоб вас перва пуля не минула!” — бажала розперенапроклятим фашистам Федоря й віддавала їм молоко… …Із війни прийшло пісьомце од Грицька! Воює на Західному фрон ті. Б’є німців на своєму танку. Пи ше, що любить Вірку всім серцем, всією душею, що ворога вони пере можуть, і буде щастя й радість на нашій землі. Вірка й Федоря не могли на те пісьомечко надивити ся, цілували його, шептали над ним молитви… Вірка те пісьомечко за пазуху заховала… А вже аж у сорок третьому році, як німці відступили, прийшла од Грицька й друга віс точка. Написав, що будуть переки дати їх на Угорщину й звідти він уже не зможе написати. А зараз він живийздоровий, і війна скоро за кінчиться. І що іконка, яку дала йому Вірчина мати, проводжаючи, стереже його й береже. І Вірку він любить сильносильно й зробить усе, щоб вона була щасливою… А потім настав рік сорок п’ятий. І тра вень! І дев’яте число! І гучномовець біля сільради оголосив, що вже мир! Що розби ли ворога в його лігві! Що всенародна ра дість у нас! Святкуйте, люди!!!.. Позносили односельці в кого що було до сільбуду й почали святкувати! У Федорі з Віркою ні чого не було для святкування, тільки два маторжаники, які ввечері були сірими, а на ранок аж чорними стали. — Аж невдобно якось, — забідкалася Федоря. Та раптом згадала (і треба ж!) про закопану пляшку горілки в садку, під виш нею, ще довоєнну. До війни Федоря грі шила інколи — гнала потроху самогонку. Відкопала вона тую пляшку, ганчіркою об терла од землі: — Пішли й ми, Вірко, до сільбуду! Є і в нас чим святкувать! А там! Гармошка грає! Дівки та й деякі молодиці парами витанцьовують! Гомін! Лемент! Кашугартаначку варити заходи лися! Одноногий Гаврило в ложки виби ває! А Петро, хоч і контужений, танцювать заходився! Радість же яка! Перемога!!!

Підійшла до Вірки й Федорі Грицькова мати. Цілуються! Обнімаються! По на перстку горілки випили! Щебечуть собі, очей одна з одної не зводять. І думають усі про Грицька, який скоро з тієї Угорщини додому приїде!.. …І гадки не мали тоді, що це ж вони го рілкою зпід вишні так весело його поми нають… … Грицько три дні не дожив до Пере моги… Рівно три дні… Загинув від снай перської кулі біля ратуші в угорському міс течку Вайта… Снайпер, кажуть, сидів на дзвіниці… Не врятувала Грицька Федори на іконка тоді… Вперше і востаннє не вря тувала… …Ні жона, ні вдова і вже й не дівка. Просто Вірка та й усе. Вдень ще сяктак: що громаді — те й бабі. То на полі — на бу ряках, то льон тіпає, то тютюн обшморгує, то на току зерно сушить… А вночі — одвер ни й заступи! Ще коли мовчки плаче, лише зітхаючи тяжко й похлипуючи, терпить Федоря. А як починає в своїй хатині вити, наче не всі вдома, Федорі легше збожево літи од того, ніж чути!.. Вибігає тоді Федо ря з хати, вмощується на призьбі й витрі щається в небо — зоряне чи похмуре — їй все одно. Буває, що й до самого розсвітан ня так сидить. А тоді — прямо із призьби на город. Зароситься вся!.. Зате не чує, як там Вірка за Грицьком голосить… І так ото рік за роком. Та аж тринадцять років так… Не жона, не вдова та вже й дав но не дівка… Почала Федоря мудрувати: ні на кого з чоловіків і не гляне Вірка, на дух їх не переносить. Та вони й самі її аж бо яться… На гулянки не ходить, бо які гу лянки в тридцять п’ять? А рокам же не скажеш: стійте! поверніться!.. І вирішила Федоря: треба Вірці дитину народити. Щоби було їй кого любити. Тоді й не вити ме ночами! Й голосити, як несамовита, пе рестане! Дитину треба. Так Федоря вирі шила, і все. Був у їхньому селі такий собі Йван, колгоспний комірник, ласий до дівок та молодиць. Уже з десяток байстрючат по селу — точно його. А що ж? Багатьох чоло віків забрала війна й ніколи не поверне. Отож Іванові — й роздолля… То Федоря щось придумає… Обов’язково придумає… Федоря така… Почимчикувала вона одного дня в кон тору, щоб голова колгоспу олії на трудодні виписав. Небагато, хоча би літр якийсь. Він і виписав. А з тим документом пішла до комірника, до Йвана: — Налий олії оцей бутильок й оцю чверточку, — каже. — Голова колгоспу, спасибі йому, виписав. — Бутильок наллю. А чвертку ховай подалі. Голова виписав лиш один літр. Хі ба не бачиш? — махнув перед її носом тим документом. — …а я тобі за цю чверточку — свою чверточку… — вкрадливо так: — та ще й перваку! Сьогодні, як звечоріє, приходь за рощотом… Іван знав, що Федорина самогонка — найдобріша в селі. Спокуса була неймовір на, й він здався. Налив. Брага в Федорі була ще вчора готова до перегону. Навмисне одинь день перетри мала, щоб Івана запросити та влаштувати все так, як задумала. Під вечір поставила на плиту все причандалля, обмазала тістом два чавуни величезні, присобачила кори то, розтопила в лежанці… Все! Скоро зака пає! — Вірко, сядь і сиди біля корита. Слід куй, щоб капало як треба. А я пораться пі ду. А тут — і Йван. Відразу ж — до хліва, бо в прочинені двері побачив Федорю, — дої ти корову збирається. — То я за чверткою. — Іди, Йваночку, в хату. Там підождеш мене трохи. Ось видою корівку та й наллю тобі чвертку. Аякже! За добро — треба доб ром. Там Вірка сидить, слідкує, щоб капа ло як треба. — Кажеш, Вірка?.. То я пішов! — Так ото ж і йди. Вони порозумілися навіть дуже добре, хоча кожен вдавав із себе ледь не ангела небесного. Федоря чула Вірчин лемент із хати… Уявляла, як вона відбивається од Івана…

Побоювалась, аби не вирвалася з його рук та з хати не вибігла. Бо тоді, щитай, пропа ло… Корівку видоїла. Та й сидить собі, як бовдур, у хліві… Думки в голові переплута лись… Що воно далі буде?.. Як Бог дасть, — так і буде… Бог дав дитиночку через дев’ять міся ців. Дівчинка. Олькою назвали. Це та сама Олька, якій держава до вісімнадцяти років платила по п’ять рублів щомісяця за те, що батька немає, і якій одинєдиний раз у житті сам батько, якого немає, подарував троячку, коли дуже п’яним був, прямо се ред дороги. Олька виросла й вивчилась на медсестру, але діагнози вміла ставити кра ще за будьякого лікаря, тому її в поліклі ніці за це дуже незлюбили (поправляла на віть завідувачку поліклініки!!! — кому ж та ке сподобається?) й відправили “за вислу гою”. На пенсії зараз Олька. …Так оце ж я, та Олька, прийшла до ін шої Ольки, однокласниці своєї, та ніяк не надивимось на молодих Грицька й Вірку… Попросимо письменницю нашу, щоб у тій книжці, яку вона пише, ці фотографії по руч були… Нехай хоч у книжці вони будуть разом — Грицько й Вірка…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment