Щасливі

Андрій ГРУЩАК, Борислав—Дрогобич

В Андрія Коцюби руки дуднять — і вдень, і вночі. Від роботи усякої. А її, тої роботи, стільки, що й до гробової дошки не переробиш. Зробив те, зробив друге — усе мало і мало. Здається, життя того не вистачить, аби її, роботу оцю, доконати. Не встиг Андрій і цигарку розпахкати, як господиня його до хати кличе: — Айно сюди, муже! — Як си, Андрусю, гадаєш? Може б нам якісь переміни зробити? Ну, в покої меблі місцями хоча б переставити, га? А в спальні — ліжка розвести? То як си міркуєш? Кажи! — Ет! Усе комбінуєш ти, бабо. Навіщо? — господар помацав кишені і почовгав до дверей, щоб надворі плюца димом погріти. — Знаєш, задуже звично якось, застояне все, — Йивка своє. — Та вже тридцять літ нич в світлиці не руха лось, то, знаєш, трохи нервує. Завтра ото приб’ються свати, а тут… — і теж за поріг вийшла.

Коцюба далі не слухав, бо, наче хорт, побіг ще до якоїсь роботи: блудну траву серпом хапнути, попіньку* із парка нів позривати, сухе гілляччя тичкою з дерев позбивати. Позамітати стежки і головне — деревця та криницю вапном побілити. Та мало чого вдома треба зробити? Роботи отої — як у жнива: рук не зібрати. Спати — хоч не лягай. “І що за жону собі взяв? — Андрій нервово димові кільця пускає. — Усе, що не зробиш — їй так і не так. А що до вподоби — не каже. Так завжди — з року в рік. Правда, замолоду Йивка була трохи м’якшою: усміхалася щиро, тулилася ніжно, цілуватися, пам’ятає, любила. А нині, з роками, — просто жилізо якесь. Така, ніби куций її підкусив: усе трудові наряди дає, аби не спочити. Не інакше, що, як ланковою була, від бригадира тої команди навчилася. Якби ще могла, то б і зі сну витягла — до роботи якоїсь. Я тобі що — кінь чи людина? Маєш силу — тягни, не бороню!” Правда, і по весіллю Йивка ту лагідь свою не завжди мала: усе Петра собі згадувала. І навіть колола, що він, Андрій, наче кіт, між ними пробіг. “Он Петрусь був не такий, як ото ти. Не такий, ні”. — Йивка махала руками, ніби чоловік наступав. — “То було си вийти за нього, такого! — образу тамуючи, Андрій відрубав. — Зрештою, я шнурком до себе тебе не прив’язував. Сама все уклала. Забула, еге? І тепер силоміць не тримаю: вольному воля — цурік!” — “А як будеш жити без мене — подумав?” — “Так, як до тебе! Дійшло?” — “А діти що скажуть — не знаєш?” — “Мене зрозуміють”. — “А мене?” — “То ти в них спитай!”

На дітях сварка завше згасала. Така гиркотня часто була в їхньому домі, але в кого її не буває? Хіба — у святих. Життя — на то і життя, аби, хоч і під одним дахом, але трохи в різному світі пожити. Невеселі думки і Йивку в хаті мучили. Могла ж вона і до Петра повернутися. Просив-бо з Донбасу: чекаю — приїдь. Ота дурна сварка колись не повинна була вбити їхнє кохання. Але що нині казати: молодими були, то й дурними, еге. Кожне сліпо на себе коцик тягло. А тут, як назло, до її перелазу Андрій стежку топтав. Сталося: поцілунки їй розум і волю забрали, квіти, трави… Чи могла ж вона Петрові про це бодай натякнути? Не могла — тому і мовчала. Та й Андрій, як-не-як, і на вроду не бідний, і працьовитий, і потульний. Кожна дівка за нього мала б за щастя вийти заміж! Чи не так? А що деколи він, Андрусь, її, Йивки, забаганки гальмує, то всі хлопи, що себе поважають, так роблять.

Він і вони, як бути справедливим, рацію мають, бо в жінки довге волосся, а розум — куций. Тому, мабуть, такі всі хлопи: ба бів слухають, а роблять посвоєму. Може, і насправді в оселі не треба нич рухати? З тою думкою Йивка до Андрія пішла. Ли бонь, щоб сказати, що він має рацію. — Що, знову прийшла, аби в мою голову свої нові плани, мов кілля, вбивати? — Прийшла-м ти, Андрусю, повісти, що ти рацію маєш: не треба нич рухати. Як було замолоду, най далі так буде. Гаразд? Це ж наша пам’ять, як-не-як… — Та як собі знаєш! — махнув рукою Андрій і потовкся до якоїсь роботи. Коли сонце зійшло, Йивка до стайні побігла — корову погодувати і пійла дати. Перед тим, як сісти на стільчик, Ли суні, щоби не брикалась, бурячиння під кинула. — Їж, рятувальнице, їж. Не скупись — молочка причини, — і сюди-туди дійки тягала, обережно так, щоби молочко у відро цялало. Стільчик скрипить-рипить, бо часом задавнений. Його Андрусь, як ще молодим був, змайстрував, аби їй, Йивці, ноги не мліли. Той стілець їй про нього довго нагадував. Як його ті, що при владі, за ґрати запхали, хоч не був винен. Вони, собацюри, тото вміли робити: нажерли-напили у склепі, а ти, Андруху дурний, ламай собі голову, щоб розтрати не було. Коли колгоспники в полі рвуть руки, їх із крамниці і буком не вигонеш. Щодня: “Давай наливай, наш Андрію, а ми, яко влада, усе питво-їдло спишем”.

Списали, ага: кінці — у воду, а його на п’ять років до цюпи. Аби пам’ятав, що він у держави бор жник. Звичайно, Андрій міг би тих пацюків не поїти, але за роботу тримався: діти ж маленькі! Чомусь їм, брехачам, вірив, що його в біді не залишать. Вже згодом допетрав: змова ото, аби його посадити. Винен Ванька Задоя, що його Йивку не раз, було, п’яний займав. А що вона його стороною обходила, то знайшов спосіб, аби сім’ю надломити. Та минулося все, а він, худобина, од тої горілки завис на колі, що в паркані, — так нализався. Йивка пушку з мо локом — у студню, щоб свіжим було. Подбала і про іншу живність: курям бульби з ґрисом нам’яла, пса, аби злості задуже не мав, з ланцюга відщепила, у котячу мищи ну свіжого молочка налила. Як до хати йшла, перед вхідним порогом спинилася. Ще раз очима подвір’я зміряла. Так, ніби порядок. А в хаті? Стіл, звісно, вгинатись не буде, але й нестачі не буде. Андрусь про напої і воду подбав. А ще прикупив самогонки. Ні, не для сватів, звісно, а тим, кому немає різниці, що пити. Може, і такі до хати приб’ються. Уже тих пияків розвелося — аж страшно. І в місті, і в селі, і серед начальства. А ще, повідають, такі є, що коляться. І нікому то чомусь не болить — ні тих, хто їх, хворих, сплодив, ані тих, що, немов циган світом, владою крутять. Ні, вона, Йивка, нікого не вчить, як треба жити. Кожен собі пан: як си постелиш, так і виспишся. Їй, знай, теж нелегко було: діти часто хворіли, чоловіка ґрати неволили, злидні, мов миші, щодня до хати залазили. Але мусила себе, мов коня у вуздечці, міцно тримати. Мусила, бо, крім своїх рук, інших не мала. Коли сонце чверть кола зробило, до обори Коцюбів авто причахкало. Не дуже модне, але досить пристойне. Із дверей вийшло четверо: молодих двоє і двоє літ ніх. Як відщепили ворота — усі заспівали: Нумо, браття, до дівоньки, Нап’ємося горівоньки. Горівонька солоденька, Як дівчина молоденька… Як Коцюби надвір вийшли, до них красна дівиця, наче лисиця: — А ми, мамо і тату, від звичних правил трохи відійдем.

Батьки мого Сергія теж не будуть довго в нашій хаті лисицюдівицю шукати. Вона — перед вами! А Сергій, — дочка кивнула на хлопця, — це той стрілецьмолодець, на якого ви, знаю, чекали. — Хочу я знати, чи можете Олесю віддати. Буду її шанувати, а за вас дбати! — Сергій поклонився новій родині. — Я би вас просила, бом ‘го по любила. На цьому конець, готуйте вінець, — Олеся теж батькам поклонилася. — Прийшли ми до вас у щасливий час, зай шли ми до хати, щоб весілля мати! — бать ки молодого теж поклонилися. — Довго не тягніть, чи згода — кажіть. — Та згода, Олесю беріть, до вінця ведіть. Най кожен сідає, бо стіл вже чекає. Весілля Сергія й Олесі гуляли у Львові. Йивці свати дуже сподобалися. Скромні, прості, з усього видно, що працьовиті. По мешкання звикле: стіни золотом не бли щать, а статки очі не колють. Але й біди з хати не гонять. Їм, Олесиним батькам, свати, звісно, приємні і гожі. Видно, що і вони батькам Сергія — такі ж самі. Батьки — як батьки: між собою у всьому зарадять, головне — аби згода між їхніми дітьми па нувала. Правда, Йивку ніби щось непокоїть. Але що — того не знає, не відає. Може, те, що сват якось дивно на неї позиркує? Була б молода, то б якось зрозуміла, а так… Та-а, чого не буває! Мабуть, просто так, — зробила висновок мати Олесі. А коли по вінці усі до хати зайшли, Йивці немов ве селіше стало. А де спів, жарти і сміх — думкам місця немає. Тим більше тепер, коли доньку віддаєш! Як музики своєї втяли, батько Сергія Йивку до танцю повів. А як танцював, то ніжно до себе горнув. “Власне, так, як Петро, коли зустрічалися…” — про себе Лесина мати подумала. — То я, Йивцю, я… Хіба не впізнала? — Петро свасі в очі заглянув. Йой, Йивці світ закрутився, що мало не впала. Якби не міцні руки Петра, то б сорому не минути. Слава Богу, що він… Все ж виручив. Йивка уся паленіла, кров молоточками в скроні, груди тремтять… Вони танцювали — ще, ще. Йивка все згадувала, як вони, дурні, під кленом прощалися. Не знали — чи надовго? Вийшло: назавше! Причина — що вона, Йивка, Андрію Коцюбі, мовляв, ніжно всміхалася. І що він, Петро, через нього, отого Андрія, весь час до танцю не міг її взяти. Тоді не знав ще Петро, що то були Йивчині хитрощі: аби ревнував.

Так його, Петра, ревнощі взяли — аж на Донбас записався. Кілька літ не писав — ні батькам, ні до неї, щоб не було адреси. До Львова перебрався недавно. Правда, Галина, дру жина його, що була галичанкою, просилась додому раніше. Петро відмовляв. Рубав у шахті вугілля, дім будував. А там Сергійко узявся, донька Оля, то де їм тепер до рідних порогів? Одна аварія в шахті йому, Петрові, мало життя не забрала. Рубці на обличчі і вм’ятини — тому свідки. Коли ще в лікарні лежав, навіть Галина його не завжди впізнавала — такий потовчений був. І потім, як з роботи додому приходив, Галина довго приглядалася: чоловік, ні? Прав да, по голосу та одягу впізнавала. Отаке було там. — Шкода, Петрусю, так шкода, — тепер Йивка у танці міцно тулилась, — Що шкода, Йивцю, що? — Що ми своє щастя, мов глечик, розбили… І що тепер, бач, не впізнала. — Йивці сльози на очі набігли. — Та вже, як кажуть, поїзд поїхав. Тішмося, що знову ми разом — через дітей наших. І за то маєм дякувать Богу. Не так? — Так, Йивцю, так, — Петро більше не міг говорити: горло спазми стискали. — Пробач… — А ще знай, Петрусю, я нині дуже щаслива! І ти — теж, мабуть. Що ми на весіллі. Як на нашім весіллі, еге ж? — На нашім, на нашім… Дітей-бо женимо…

_______________

* Попінька — траваповивка.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment