Ніщо не може бути таким благодатним, як дорога. Вона не зраджує. Навпаки, може бути щедрою і вдячною за наші труди. Цією думкою, що винесена в епіграф, наскрізь пронизано літературно-художній твір Івана Кокуци “Молоко від дикого півня”.
Це дев’ята книжка письменника, представлена на суд читача. Так само, як і попередні його роботи, тримаючись осторонь тісної полички свіжих творів сучасників, вона ніби кидає виклик сьогоденню. Якщо у попередній своїй роботі “Втопила корба відро” автор відважився оголити живу правду — показати людське і нелюдське в людині, то у нинішній спробував зважити на терезах людських взаємин те, чим наповнюється світ, — саме щастя. Його твори важко зарахувати до якогось жанру. Вони мають сюрреалістичне спрямування і потребують неквапливого, вдумливого читання і мислячого читача. Такого, як колись великий Брехт мріяв мати глядача, котрий би, “приходячи на спектакль, не залишав у гардеробі разом з капелюхом й своєї голови”.
Ми сидимо з Іваном за філіжанкою кави і ведемо неквапливу бесіду. То сперечаємося, аналізуючи вчинки героїв його книжок, то разом намагаємося знайти їм виправдання. Він — глибокий філософ і великий мудрець, природжений майстер, який грається зі словом, купається в ньому, бо безмежно в нього закоханий.
— Іване, твої книжки — не для широкого загалу. Це тебе не бентежить?
— Вибравши свою дорогу, для когось незрозумілу, літературно-збоченську, я від цього кайфую. Коли я підняв слово і взяв собі на груди, на горизонті з’явилося місце, де воно було б доречне. Зараз я йду з цим словом, не присідаючи. Пройшов школу соціалістичного реалізму і вдячний йому, бо усвідомив: так писати не потрібно. Зрештою, література не обмежується лише словом. Слово — це цеглина. Мають бути ще якісь компоненти. У повісті “Втопила корба відро” намагався “підняти” тему Голодомору. “Здається, час обірвав усі ґудзики на сорочці людської душі. Розхристана і змучена. Чи зможе вона далі терпіти випробування, заготовлені для неї?”
Страшні речі відбуваються не лише всередині країни. Те, що стосується людини, трансформується на все. Коли у повісті вмирає сім’я на очах у ніжного і пишного сонця, без дощу плачуть вікна, росте трава, без вітру над річкою хиляться верби. Неспроста. І корба, хоче того чи ні, топить відро через те, що нікому прийти до криниці напитися води. Безвихідь. Здається, ми пройшли такі випробування, що вистачило б уроків на десяток народів. Ні, не навчило. Деградація нації — ось що мені болить найбільше, і про що намагаюсь говорити, волати на весь світ вустами своїх героїв, їхніми вчинками. Все тіло мого народу покрите татуюваннями брехні, корупції, підлості й чванства. Але це татуювання вміло обгорнуте прапором. Його потрібно зірвати з цього тіла.
— Чи є якісь герої, негідні вчинки яких ти виправдовуєш?
— Моя любов до моїх героїв — у їхніх діях. У моїх творах немає негативних героїв, зрештою, як не існує для мене у житті негативних людей. Кожен приходить на цю землю з певною місією і виконує її так, як вважає за потрібне. На прикладі молодого каштанчика, який стає волоцюгою Парижем, а потім геніальним, всесвітньо відомим художником, я продемонстрував, як можна самотужки зліпити своє щастя, а потім підняти його й понести. Він так багато наробив лиха, що, здавалося, відбілити його практично неможливо. Він не бачив попереду мети, але став навшпиньки і побачив дорогу. Дорога до мети показала найкращі його якості. І життя набрало нового змісту.
— Ти вважаєш, що іноді 1,5—2 сантиметри достатньо, щоб побачити світ і знайти своє щастя?
— Переконаний у цьому. Щастя — це те, чим наповнюється твій світ. І я так само щас- ливий, що “підняв” цю тему, виплеснув назовні те, що жило у мені, боліло, що носив у собі багато років. Сонце світить, підганяє тебе до життя: живи, живи! І раптом одна деталь затьмарює небо, перевертає світ і твою свідомість. І ти розумієш, що не тією дорогою пішов, не тих вибрав у подорожні. Одна дрібна деталь перекроює все життя!
— Прототипом головного героя повісті “Молоко від дикого півня” став твій батько, чи не так? Колись ти розповідав як він зірвав із себе квітку молодого, кинув об землю — і все. Як кажуть у вас на Вінниччині, “по биндах і по весіллю”. Певно саме його вчинок спонукав тебе взятися за перо і створити глибокий образ?
— Справді, це достойний вчинок. Захоплення, наслідування? Ні, швидше осмислення, можливо, навіть, філософського бачення, аналізу. Цілого твору достойний! Ну, уявіть собі: зима, чудовий сонячний, морозний день. У середині минулого століття люди саме почали потроху оговтуватись після Другої світової і були жадібні до веселих гулянь. Татове весілля з першою так званою дружиною гуляли з розмахом. З нашого села до сусіднього мчали по скрипучому снігу кілька саней із челяддю молодого.
Гості веселі, розпашілі, бо ж не без того, щоб у жениха уже трохи не “розігрілися”. Врізавши для хоробрості перед викупом молодої, розтягують міхи гармошки, співають. Весілля ж бо! З дворів визирають люди – усім кортить подивитись на молодого. Ну, а далі усе, що ви уже знаєте з тексту: у самий розпал весілля наречений раптом стає випадковим свідком, як новоспечена теща навчає доньку приховати від нього трохи подарованих грошенят. У нас кажуть перепійних. Мовляв, потім знадобляться. А та — ні пари з вуст. Не обурювалась, не віднікувалась. Не захищала ні його, ні себе. Саме ця мовчазна згода коханої, фактично зрада, і перевернула його світ. Ні, він не став, як мій герой, волоцюгою, але кинув квіткою до землі, згріб захмелілих своїх гостей, які не могли збагнути, що діється, і повернувся додому. Так, враховуючи сільські реалії, це був вчинок.
Мій тато помер доволі рано. Зважаючи на те, що у житті він був великим добряком, ця книга – пам’ять про нього, своєрідний пам’ятник його мужній життєвій позиції. До речі, та жінка, з якою він так і не зв’язав свою долю, приїздила провести його в останню путь. Це також вчинок. Але це уже зовсім інша історія. Можливо, нової книги – хто знає?
— Цікаво, а що читаєш ти? Чи дочитуєш до кінця те, що не захоплює тебе?
— Я став на дорогу розуміння, прочитавши тисячі книжок. Серед них 10, які змінили мене. — Молодь не любить читати. Це біда? — У моєї дев’ятирічної онуки Андріани, яка, до речі, оформила обкладинку до повісті “Молоко від дикого півня”, є подруга. Часто підвожу дівчат на теніс чи на танці й усю дорогу бесідую з ними. Мене вражає їхнє бачення світу, неординарне мислення, свіжі погляди. Часом вчуся у них. Вони — справжні. А якось дівчинка мене ошелешила, запитавши: “А що б Ви мені порадили: з чого почи- нати читати Маркеса?”. Я оторопів. Почувався щасливим і неймовірно збагаченим. Водночас знаю багато людей, які в житті нічого не читали. І живуть. Вони по-своєму щасливі.
— Ти вважаєш це повноцінним життям?
— Як на мене, то всі ми, хтось більшою чи меншою мірою, живемо наполовину. Про- живши певний період часу, я дозрів, щоб сказати про це у своїй книжці “Напіввогонь”, описавши шлях людини від народження до останку. Це уособлення нас із вами. Ми наполовину живемо, наполовину — ні, наполовину — працюємо, наполовину — ледарі, наполовину — чесні, наполовину — брехливі.
— Тоді — наполовину любимо, чи не так? Ти не пробував окремо порушити тему любові чи самого лише кохання?
— Відчувати і бачити — можна. А зважити це на слово — дуже важко. Надто складна тема, частково навіть філософська. А брехати про любов, кохання, я не хочу.
— Можливо, до цієї теми ти ще дійдеш?
— Я буду найщасливішою людиною на світі. До Шекспіра багацько творців бралися “підняти” цю тему і лише він, який ніколи не був в Італії, не бачив ні дворика, ні балкона Джульєтти, зміг так влучно передати почуття, емоції, відтворити події.
— А що стає поштовхом для написання?
— У мене — спогади дитинства. Практично всі теми звідти. А життя їх лише відшліфовує, корегує. Зараз я розвиваю тему, яка нуртує у мені все життя. Років 20 тому написав повість “Сашко, штани і каска”. Зважаючи на певні обставини, зупинився. А зараз, у зв’язку з подіями на Донбасі, я знаю, про що мушу говорити. У різні періоди людського буття відбувалися війни. Усі вони різні, а ось життя, яким нехтують правителі і яким палко жертвують патріоти-воїни, однаково безцінне, бо воно — людське.
— Тобто наступна твоя книжка про війну?
— Так, про війну, але війни там майже не буде.
— Ти любиш історичну літературу, глибоко розумієшся на історичних процесах. Хотів би жити і творити в іншу епоху?
— У 8-му класі, прочитавши “Спартака” Рафаелло Джованьйолі, мав бажання вийти на арену гладіаторських боїв і позмагатися зі Спартаком.
— Сьогодні так само?
— Побитися фізично, звісно, ні. З роками дедалі більше переконуєшся, що сила слова вагоміша за фізичну. Щодо інших геніїв своїх епох… Хотів би бути учнем у Платона, хоча я вдячний своїм учителям. А ще подивитися Ісусу у вічі… Зрештою, я — це я. І маю сказати своє слово, зокрема в літературі, тут і сьогодні.
— Попереду себе бачиш неоране поле, у яке маєш кинути своє зерня?
— Задумав написати роман-трилогію “Кінець світу не страшніший за початок”. Але як складеться — покаже час.
— Тобі нецікаво писати приземлені речі?
— Ні. У цьому сенсі залюбки поступаюся іншим, кому це близьке. Однак вважаю, що повноцінно судити про людину, якою вона є, за життя неправильно. А лише тоді, коли вона повністю пройде свій шлях.
— Як сприймаєш свої перші роботи? З книжками так само, як із журналістськими публікаціями: минає час — і вони тобі здаються недосконалими?
— Повертатися до своїх попередніх книжок те ж, що повертатися до колишньої жінки. Не лише до дружини — до жінки взагалі. Однак мушу похвалитися: мій перший творчий доробок, п’єса “Софія Потоцька”, сьогодні актуальна як ніколи. Там глибокий слід політики Росії. Хоча, зізнаюся, мене більше цікавила тема експлуатації жіночої краси.
— Ще за радянської доби ти пройшов усі щаблі газетярської та радійної роботи — від кореспондента до редактора обласної газети. В оновленій журналістиці був редактором всеукраїнського журналу. Маєш багатющий досвід людських стосунків, коли виникала необхідність бути різним, іноді, можливо, протилежним твоєму єству? Часто герої твоїх творів були твоїми прототипами?
— Практично завжди. Я скрізь — ніби стою за рогом: у вітрові, волоцюзі, у китайцеві. І навіть у корбі, яка під час страшного голодомору втопила відро, через те, що нікому було з нього пити воду, теж є моє серце.
— Пишеш, коли пишеться?
— Під примусом можна переколоти машину дров і навіть пошити штани. Але ніколи не примусиш бавитися, гратися зі словом, кохатися в ньому. Я люблю поніжитися зі словом, поговорити, розчесати його. Слово не зраджує тебе, якщо до нього ставитися чесно.
Спілкувалася Лариса САЙ-БОДНАР
