«Не все, не все підвладне забуттю»

Наталка Нікуліна (7 липня 1947—24 червня 1997)

Наталя СТАРЮК, м. Дніпро

Закінчення. Поч. у ч. 25 за 2017 р.

Захищена вся. Доторкнешся —

і твердість, і холод.

Міцний обладунок — запона від кпинів і лез.

Дошкульні слова, наштовхнувшись, згинаються кволо.

Лиш очі над всім (не дивися) — шалені від сліз

Це дуже особисте, а водночас, як розу міла сама Наталка, аж надто типове у цій дійсності, де й постмодерн є якимсь пост совковим. Три сили переслідує юрба: красу, любов і незалежність духу. Та, власне, лиш тому, що і любов, й краса від їх диктату завжди незалежні. О незалежність… Вічний ворог ницих… Поняття НЕЗАЛЕЖНОСТІ, нині до волі заформалізоване, у поезії Наталки Нікуліної явлено, як набуток внутрішньо го життя, як чесноту, виплекану в душі: Декларовану незалежність можних вибачають: відверто бояться. Незалежність тиху, затяту Тих, кого вважають слабкими, не прощають. Знов ці означення — “ТИХА”, але тут таки — “ЗАТЯТА”, тихийбо СВІТ руйнова но й ґвалтовано, як зону поза законом на вальних “можних”. Зрештою, цілий доро бок Наталки і останню книжку “Знамення калини” пересотано ниткою (звісно ж, чер воною, кольору калинової крові та вогню) роздумів про НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. Її прагнуть — і її не прощають іншим; її проголошують, але передовіряють мімікрованим “змієшкі рим”; її природно плекає в собі НАРОД і люто переслідує ЮРБА; незалежність іс нує, як невідлучна складова триєдиності: “краса, любов і незалежність духу”. Саме так — духу, першооснови гідного життя. У горнилі цих чуттів — міркувань пос тає пророчий вірш: Звір, що в натовпі спить, прокидається раптом від запаху крові… Це ж нині ЮРБА по обидва боки схід ного кордону сп’яніла з ненависті до укра їнської “незалежності духу”: Так, з інстинкту юрби, починаються війни. Певно, й світу кінець починається так… Наталка була незалежною і — безбо ронною. Так само і поезія — справжня, ви сока, з ознаками класичності — живе влас ним, НЕЗАЛЕЖНИМ життям, та постає беззахисною проти сили забуття у прос тецькій сірячині незнання, необізнаності. Було б писати складніше, як численні вер лібристи, що громадять докупи тіні стро катих вражень (“Я так бачу”)? Але ж На талка плекала самодисципліну у творчості, як самопосвяту, як жертовну відданість правді. Було б писати простіше? Еге! На це Наталка мала вагому відповідь: Облудності свято. Облудності свято — безкарність ЛЕГКОГО РЯДКА. “Легкий рядок” — це у Наталчиному дискурсі не блискучий пасаж генія, Мо царта у слові — це викид енергії, не обтя женої сумлінням і принциповістю: адже наведені слова — з поезії про успішного лі тераторастукача: Спочатку доноси, а потім посвяти – одна і та сама рука. Облудності свято. Облудності свято – Безкарність легкого рядка. Звісно ж, та ЛЕГКІСТЬ СЛОВА як явище, як феномен у поетичних роздумах Наталки Нікуліної не завжди кидає аж та ку чорну тінь на постать котрогось із хвацьких поетів: адже інколи та легкість рядка є лише вислідом стрімкого юначого розгону. Але що ж далі? Які межі виставляє авторка безжурній грі “на полі слова”? Легке твоє у віршах існування — Таке солодке, неміцне вино – Аж доки не наповниться воно Живою кров’ю справжнього страждання. Коли вже вкотре попереджено про ні кчемність і моральну марноту “легкого ряд ка”, стає в цьому контексті ще невідворот нішим посил з іншої вже цитованої поезії: “Не сподівайся… легших мук”. Гріх легкослів’я і спокусу легкоісну вання відкинуто разом, як гріх самозради. А отже, КАЛИНА. Провідний вогонь (“Співа в вічу калиновий вогонь”), поміч на краса, сакральна істота на землі, що з волі неба рятує чи вершить суд. Ми, люди Січеславщини, часом не усвідомлюємо мі ри спорідненості з цим виявом неспалимої сили — видимим і метафізичним, випуска ємо з уваги, що зростали в лоні Калини, хай яким зариториченим нині є вже цей образ, але ж, поза тим культосвітнім гомо номшумом, ми завжди знали, що непода лік — Петриківка, місцина, де збереглася давня традиція придніпровського малю вання, своєрідний Острів Калини, мальо ваної зворушливоритуально — пучками пальців. Слово “Петриківка” тут ужива ють не лише як топонім, а й як назву (з ма лої літери) своєрідного мистецького сти лю. І масова продукція (немудрящі мальо вані скриньки та плакетки), і виставкові мальовки, і досконалі музейні твори пет риківців — повсякчас тримали нас у полі оберегового світла Калини. А ще тутешні дискусії (ба ні — запеклі суперечки!) поміж прихильниками декоративного підходу та речниками калинової й квіткової символі ки як знакового письма. Харизма Явор ницького, який колись відкрив світові ко зацький “почерк” придніпровського (і пет риківського) малювання, і прикрий досвід совєтської зорганізованої творчості як ви робництва, і тихий спротив митців, і чвари поміж майстрамилідерами, і нове від криття замовчуваних старих малюваль ниць, бабусь, “не охоплених” рухом ви робничого конвеєра, — все це відбувалося тут, все кублилося у рясних кущах симво лічної “калинонькидоленьки”, і кожен зі свідомо долучених обирав тоді собі улюб лених “патріархів”матріархинь малюван ня, народжених ще наприкінці ХІХ століт тя: мистецтвознавець Лідія Яценко про никливо інтерпретувала мальовки Ярини (Оришки) Пилипенко, художникнаро дознавець Володимир Падун вбачав дже рельні ведичні коди у творчості Параски Павленко, Надії (Надежки) Білокінь. На важуся тут згадати і про власне знайомство зі старесенькою Надією Оврамівною, яке поновому явило мені світ і вартість життя. Наталка Нікуліна обрала постать Тетя ни Пати — єдиної серед найстаріших майстринь, чию роль було “удержавлено” в УРСР, бо наприкінці 30х вона викладала розпис в офіційному закладі Петриківки — школі декоративного малювання. Пата була, безперечно, геніальною художни цею, вподобаною ще Д. Яворницьким. А втім, Наталчин вибір героїні не сприймав ся натоді вибором у справжньому сенсі: ще в 70ті роки молоду поетесу і журналістку було спрямовано на вшанування певної “кандидатури” (та чи й не всім нам судив ся саме цей шлях). Визнаний майстер Фе дір Панко та авторитетна дослідниця На таля Глухенька саме створювали ієрархічну схему розквіту — сучасної — Петриківки: Пата — Панко — його учні. Віддамо їм на лежне: певно, з найкращих міркувань ці люди творили свій міф. Але він завдав і де яких збитків: у затінку схематичної верти калі опинилися таланти й генії з інших “таборів” та й поза жодними таборами. Чи розуміла Наталка Нікуліна, що її за ангажовано, що допущено лише до обме женого кола? Гадаю, так. Зарадило ж те, що і в пропонованих до нормативного услав лення доробках та життєписах вона потра пила відкрити те, чого не бачили інші, і все то, сказати б, з погляду ідеалу. За ідеал же мала Калину. Вірша, присвяченого Федо рові Панку, назвала “Засніжилася кали нонька”. Мова про конкретне “калинове” панно Федора Савича, але в підтексті — про те, щo перемагає в людині — палахка будів нича енергія чи жорсткість зимових криста лів. Вірш має оптимістичне завершення: “калинове серце над світом горить”. Отже, не пригасло, не вичахло. Наталка завжди належала до вельми вдячних людей, а всі петриківці, навіть непримиренноамбітні, мали свій чар, свій карб неповторності. Поема в картинах про Тетяну Пату “Рожденна калиною” (з рядком Михайла Дяченка за епіграф: “Вродила калина зозу лю”) має то баладний, то епічний лад, та найчарівнішим є ліричний образок № 2 про трепетне проникнення поетки в іншу реальність мальовки “Зозуля на калині”: Чим більше я вдивляюся в цей світ, сотворений Тетяною Патою, у ці переплетіння квітів, стебел, дрібних муравок і листків перистих, тим явніше здається: я вже там, у тих сплетіннях, трав’яних альтанках, в зелених брамах тих кущів розлогих, у німбах квітів, у перевисанні тонких стебелець і гнучких гілок. Цей світ затягує, приваблює, усоте він всотує моє зболіле серце, таке захланне на його красу… Цілий світ — у калиновому кущі з трав’янистим поземом. Світ, де людина знаходить собі відповідне, де їй добре, на дійно і затишно. Світ, куди варто було б утекти… Під таким оглядом ще, може, й не писали про феномен Петриківки, але ж тактаки так: це як Шевченкова ідилія про садок вишневий — у казематі: за років тяжких і непевних селянське наше малю вання — то не лише базарна копійка на хліб, чи виконання фабричних норм, чи самоствердження у викидах феєричних барв, — то для порятунку “зболілого сер ця”, то спасенна віра: рай ще не втрачено, якщо я його бачу, якщо “я вже там”, як пи ше Наталка. Далебі, до цього цілющого “іскейпу” вдавалася й сама Тетяна Пата — селянка, яка зазнала була і болісних втрат, і зневіри, і жахіть більшовицької сваволі. Авторка ж поеми “Рожденна калиною” Наталка Нікуліна власним зором повтори ла і відтворила “Втечу в Єгипет” поукра їнському: втечу в уявний рай — не як у примарнорозмиту ілюзію, а як у заповіда ний світ, добре зладований за прозорими законами краси і доцільності. Пригадую Наталчин сценарій кінона рису “Сказати квітами усе…” (кінець 70х) з однойменним вступним віршем, який мав звучати за кадром. Та чудова поезія не ввійшла до жодної збірки, але, як казав був телережисер нашої літдрами Валентин Де сятерик, “оце ж і є сенс приорільського малювання”. У сценарії повідалося про трьох талановитих, молодих на ту пору ху дожниць Експериментального цеху петри ківського розпису: метку, яскравогоноро виту Віру Тезик, сумирну, якось сумнодо тепну Ніну Турчин і Марію Кравець — не величку дівчину, мовби з народних казок, яка малювала вдома, у хатинімазанці, бо хвороба зав’язала їй світу. Уже тоді відчува лося, що саме Марійка — її, Наталчина, героїня. І згодом поетка напише, згадуючи Марійчин голос, її слова: Та що це я, немов колись Марія: “Як “найде” щось, малюю лиш калину”. Отак і я: калина та й калина. Без неї якось — наче без душі. Тож від “Червоного кетяга” (1984) до “Знамення калини” (2000). Від фрагмен тарності картинки: кетяг, лише одинод ним, — до всеосяжної сакральності: кали на творить, звістує, ЗНАМЕНУЄ: “В кали новім гроні прочитую долю…” Це є окрема тема — іконографія калини у поезії Натал ки Нікуліної. Ніч калиною скрапує в серце… Дослухаюсь… Чи це з серця калина… по краплі… Зазвичай Наталка Нікуліна уникала та кого скупчення багатокрапок: її позірна стриманість цуралась і найменшої підозри у буцімто показовій значущості, штучній глибокодумності. Тут же — випадок особ ливий: чотири багатокрапки — чотири скрапування калинової крові з поетового серця. Близько до складної символіки ікон “Христосвиноградар” з проростанням лози крізь тіло Спасителя і краплями кро ві на місці проймання. Прадавнє уявлення пращурів про Землю, як живе тіло, про со нячну — калинову кров Усесвіту Наталка Нікуліна вчуває в собі, як глибоко інтимне пережиття, як поклик болючоживодайної віри. Священна Калина — мовби праматір легендарних виноґрон, найдавніше Гос поднє одкровення — ЗНАМЕННЯ тим, хто обрав жертовність і самопосвяту: Мовить Бог із глибини калини про тернистий визволення шлях. “З глибини калини”, з тієї магнетичної пущі, насиченої снагою, ринуть грози нат хнення і лине лагода кохання, звідти при ходять у світ генії та герої. У вірші Натал чиному “Шевченко в смутку і Шевченко гнівний…” є промовистий рядок: І він іде до нас з глибин калини. “Глибини калини” — візія космічних засягів, водночас образ цнотливого жіно чого серця: Люблю! Любитиму! ніхто не вирве імені твого з глибин калини, що у серці. У поезії “Артемій Ведель” бринить пісня, радше її зародок — щемка й жагуча мелодія: О пісне, шукай же глибоке КАЛИНОВЕ слово, яке мене зцілить й у звиш поведе за собою в безтямну, безмежну, уже передчуту свободу… Що передчувала сама Наталя? Що про читувала у ЗНАМЕННІ калини? “Нас мешкало разом три товаришки”. Майже так, як у Ольги Кобилянської, днювали й ночували у кімнатці радіоре дакції ми втрьох — Таїсія Ковальчук і ми — дві Наталі. Одного дня Наталка Нікуліна сказала, що все у нас достоту так, як у “Меланхолійному вальсі” Кобилянської: три товаришки, дуже близькі, але різні. Різні й долі їм судилися. Таїсія видавалася Наталці рідною посестрою оповідачки Марти, я нагадувала їй художницю Ганну сю, сама ж вона впізнавала себе у піаністці Софії Дорошенко. Чому саме у Софії? Стенула плечима, одвела погляд. То вже згодом, уже по всьому, перечи тали ми з Тасею “Меланхолійний вальс”, і справді постала нам у Софії світлої пам’яті Наталка: “…ходила така тиха, скромна, відпиха ла так очевидно всю увагу, що на неї звер талася, мов прикрий тягар, що сунеться під ноги… Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже поважна. Усміх на її вустах, що проявлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смут ком”. Так, то в її фортепіано тріснула і розір валася струна, і СофіяНаталка вчула в то му віщування кінця. “Винесли нашу “Музику”. Май забрав її до себе”. Ні, не май, а червень 1997го. Що ж, похибки у збігахпередбаченнях трапляються. Чи ж трапляються у ЗНА МЕННЯХ КАЛИНИ: “Минуще — минеть+ ся, // Зостанеться слово”?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment