Про сьогоднішнього ювіляра, Ігоря ЛІХОВОГО, можна почути чи прочитати доволі бага- то строкатих і неоднозначних відгуків, думок, оцінок. Зазвичай до оприлюднення цього в нашому розбурханому суспільстві спонукають людей певні особисті (фінансові, кар’єрні) інтереси і, як один із інструментів їх реалізації, — доступ до інформаційних ресурсів і на- ближеність до власть імущих. Ні першого, ні другого у нашого героя нема. Як ніколи не було спільних інтересів з олігархічними кланами чи їх охвістям у системі української влади. Огля- даючись на етапи його синусоїдоподібної біографії, бачиш людину, яка чомусь виштовху- ється із закостенілого тіла цієї системи. Яка тому причина: конфліктність його натури, про- фесіоналізм чи певні морально-етичні принципи, через які він не може переступити? Щоб зрозуміти це, із широкого спектра життя і діяльності Ігоря ЛІХОВОГО — від дитячих років у поліському селі до вищих кабінетів влади, обираю один період — дипломатичну роботу. Тим більше, що це чи не єдиний випадок, коли виходець із нашого просвітянського середо- вища досяг вершин дипломатичної кар’єри — став Надзвичайним і Повноважним Послом.
— Ігоре Дмитровичу, почну з найголовнішого: як на Вас впли- нули життя і творчість батька української нації — Тараса Шев- ченка? — Давно пора було б написа- ти щось на тему “Тарас Шевчен- ко у моєму житті”, але, очевид- но, ще не час. Проте вже нині можу упевнено стверджувати, що Шевченко значною мірою вплинув на формування мого світогляду, і процес цей має своє продовження. Тому, закономір- но, що значна частина моєї біо- графії тісно пов’язана з його ме- моріалом у Каневі. І не тільки. Загалом уже понад три десяти- ліття. — А тепер ще кілька слів про своє ставлення до того глу- му (інакше не назвеш), що вчи- нено над святим для кожного із нас місцем — Канівським музеєм Кобзаря? — Очевидно, що йдеться про події 2010—2013 років. Тоді най- ближче оточення попередньо- го президента-втікача, скорис- тавшись формальним приводом підготовки до 200-ліття поета, вирішило кардинально зміни- ти імідж меморіалу Шевченка, пристосувавши його до потреб режиму та на догоду Москві. Адже ні про яку анексію Украї- ни та її нової колонізації не мо- гло бути і мови без пониження впливу ідей Шевченка на укра- їнців. А для цього необхідно бу- ло викорінити його дух із музеїв у Каневі й Києві, а при рекон- струкції меморіалу — не допус- тити реалізації проекту Васи- ля Кричевського 1930-х років, який має виразно національ- ний і високомистецький об- раз. Більшовики також робили все для того, щоб не допустити формування меморіалу в укра- їнському стилі — від обмежен- ня фінансування і репресій 1937 року проти будівничих і до жор- сткого ідеологічного контро- лю наступного п’ятдесятиліття. Свято ж 1 травня 1923 ро- ку “відзначили” демонстра- тивним руйнуванням меморіа- лу: скинули з могили величний пам’ятник — Хрест, який вста- новила Стара Київська гро- мада 1884 року. А в кінці 80-х років ХХ століття союзне керів- ництво, за підтримки місцевих манкуртів, почало забудовува- ти унікальні заповідні шевчен- кові ландшафти промисловими об’єктами Міненерго та Мін- нафтогазу СРСР. Та на щастя українців — у нас є Тарас Шев- ченко, який здатен захистити і себе, і Україну. Звісно, за умо- ви, якщо ми виконуватимемо його заповіти. Тож і мені випа- ло особисто побачити уже три хвилі національного відроджен- ня, породжені генієм Кобзаря і силовим полем Тарасової Гори. — А як інженер-електромеха- нік і соціолог за освітою, колиш- ній заступник голови Канівського міськвиконкому, а затим гене- ральний директор-науковий ке- рівник Шевченківського націо- нального заповідника опинився на дипломатичній роботі? — Перед цим була ще робо- та на посаді міністра культури і туризму в уряді Юрія Єхануро- ва. Тоді багато кого з учасників Помаранчевої революції залу- чили до державної роботи. На жаль, до влади прийшли не ли- ше ті, хто хотів змінити майбут- нє України. І тоді, вже через пів- року, виникла перша урядова криза. Я ж після Помаранчевого Майдану продовжував працю- вати генеральним директором Шевченківського національ- ного заповідника. Перед тим, у грудні 2004 року, Черкаський апеляційний суд скасував не- законний наказ Міністерства культури уряду Януковича від 22 січня 2004 року про звільнен- ня мене з роботи в Шевченків- ському заповіднику, і в березні наступного року я повернув- ся на Тарасову Гору. За рік мо- єї відсутності призначенець сумнозвісної і тоді всевладної СДПУ(о) (як з’ясувалося — об’єднаної з Москвою і проти українського народу) довів ме- моріал Шевченка до стану ру- їни, і мені випало терміново нормалізувати ситуацію та на- долужити згаяний час із ре- конструкцією музею. І якось, в останніх числах вересня, під час чергової робочої наради з рес- тавраторами в музеї, задзвонив мій телефон. Я вибачився перед колегами і відповів на дзвінок: з’ясувалось, що телефонує Пре- зидент! Він сказав: “Ігоре, ві- таю! Це — Ющенко. Як пожи- ваєш?”. Ми були з ним знайомі, але не настільки, щоб отак про- сто телефонувати. “Коли в Ки- єві будеш?”— питає. Я відповів, що збираюсь десь через день — Іван Марчук запросив на це- ремонію закладки його музею. Він і каже: “Ну, тоді, може, й побачимось. Треба обговори- ти два питання…”. Я і сьогод- ні не знаю, яким було друге, але перше він озвучив при зустрічі і без будь-якого вступу: “Берись- но за Міністерство культури і туризму”. Чесно кажучи, я де- що отетерів від несподіванки: де Канів, а де Київ! Та і в Ка- неві роботи — море… Але Пре- зидент сказав: “Треба! І то не- відкладно: в уряді вже давно відсутні два міністри — охорони здоров’я та культури. Необхідно терміново завершити форму- вання Кабінету міністрів. Та й Каневу зможеш допомогти…”. Згодом Президент публічно за- явив про нову роль Мінкульту — ледь не як “міністерства обо- рони національної культури”, що мені дуже сподобалось. Піс- ля Майдану, — гадаю, не тіль- ки мені, — здавалося, що виник унікальний шанс сформувати нову державу, де все кардиналь- но зміниться на користь людям. Тож, порадившись з родиною і колегами, я погодився. Мінкультури — унікальне Міністерство, де є спеціаліс- ти з питань туризму, театру, му- зики, кіно, зарубіжного укра- їнства, української мови і красного письменства, обра- зотворчого мистецтва, музеїв, пам’яткоохоронної справи, цир- ків, навчальних закладів і ще з багатьох галузей знань. Тоді мі- ністр відповідав навіть і за дер- жавну політику у сфері гуман- ного поводження з тваринами. І все це мені було цікаве. — Але керівник мусить бути насамперед менеджером у своїй галузі й креативною особистіс- тю… — Абсолютно правильно. Треба вміти об’єднати навколо себе тих кілька сотень високо- класних спеціалістів різних на- прямів роботи (а в сфері куль- тури і туризму тоді працювало ледь не півмільйона людей!), не примусити, а мотивувати ко- лег генерувати нові ідеї і втілю- вати їх у життя. До цього я уже отримав певний досвід, працю- ючи в різних великих трудових колективах. Знав, як формуєть- ся і виконується бюджет, що та- ке кошториси, структура управ- ління на всіх рівнях, зокрема й на рівні місцевого самовря- дування. І при цьому не нале- жав до жодної із партій та не мав зобов’язань перед бізнесом чи олігархами (їх у Каневі ж не бу- ло!). Думаю, що це також впли- нуло на моє призначення у той романтичний постмайданний період. На все життя закарбувався в пам’яті урок, даний мені на зорі моєї трудової діяльності. Після Одеського політехнічного інсти- туту мене направили на Канів- ський електромеханічний завод “Магніт”— один із флагманів в Україні з виробництва обчис- лювальної техніки для ВПК. На той час я уже мав досвід роботи на кафедрі, свої винаходи, що здобули міжнародне визнання, пройшов стажування в Празі (і це в 1980-ті роки!). Я пам’ятаю, як таким собі одеським піжо- ном із почуттям своєї значимос- ті приїхав на завод. А мене при- значають керівником служби експлуатації в цех гальваніки, де крім електриків та слюсарів-ре- монтників були і сантехніки. — Не хочу, — кажу, — з моїми знаннями і досвідом керувати сантехніками. Не на те я вчився! А головний енергетик поди- вився на мене поблажливо-іро- нічно і говорить: “А вам, юначе, до хорошого сантехніка ой ще як далеко…” Це й був один із перших і важливих уроків мого самостій- ного життя: те, що в тебе диплом про вищу освіту (а в когось гро- ші, зв’язки), ще нічого не зна- чить. Найголовніше те, що і як людина вміє робити. — Але мова зараз не про Мініс- терство культури, а стезю в ди- пломати… — Усе в нашому житті має причинно-наслідковий зв’язок. Свою каденцію в уряді Єхануро- ва я пройшов від початку до кін- ця і після парламентських вибо- рів 2006 року, несподівано для мене, був призначений Верхо- вною Радою до наступного скла- ду Кабінету міністрів. Але про- працювавши там три місяці, я не схотів миритись із диктатом до- нецьких (багато із тих “моїх” ко- лег тепер у бігах) і подав у від- ставку на знак протесту проти згортання реформ, зокрема і що- до поширення української мови у кіно, а також через обмежен- ня фінансування на реставрацію пам’яток, перешкод популяри- зації українського мистецтва в країні і за кордоном. Заяву, до речі, сам написав до парламен- ту, пам’ятаючи застереження Альбера Камю, що із злом мож- на або співпрацювати, або боро- тись. Згодом мене запросили до Секретаріату Президента на по- саду керівника Служби з питань збереження національного куль- турного надбання. Раніше це бу- ла Головна служба гуманітар- ної політики з досить широкими повноваженнями. Але перед мо- їм призначенням її негайно пе- рейменували. Таким чином то- дішній глава Секретаріату — з власної ініціативи чи з підказ- ки з вулиці Грушевського, вирі- шив мене приструнити за мою непоступливість щодо виділен- ня коштів на певні проекти в За- карпатті та Києві. Але, попри таку дещо дивну назву, до ком- петенції моєї Служби належа- ли питання не лише культури і туризму, а й науки, освіти, охо- рони здоров’я, спорту, книго- видання, свободи совісті і ще багатьох напрямів гуманітарної політики, яка тоді, як і тепер, потребувала серйозних реформ. Але на те не було належної політичної волі, і мені, чесно ка- жучи, після кількох спроб змі- нити ситуацію стало нецікаво у тих цеківських коридорах, де під протертими килимовими доріж- ками “любі друзі” робили свою політику. А тут ще з пам’яті ніяк не вивітрювалось те застережен- ня Камю, яке так перегукується із мудрим Шевченковим: “Бла- женний муж на лукаву / Не всту- пає раду, / І не стане на путь зло- го, / І з лютим не сяде…” І коли я вже кілька тижнів попрацював на Банковій, під час відзначення другої річниці Май- дану, на урочистому прийомі в Маріїнському палаці до мене підійшов міністр закордонних справ Борис Тарасюк і запитав, чи не хотів би я поїхати послом до Білорусі? Бо тоді там відбу- вався саміт глав країн СНД, і там у нас давно не було посла. Після деяких вагань і непро- стого вибору я через два міся- ці на три роки опинився в ролі Надзвичайного і Повноважного Посла України в Республіці Бі- лорусь. — Вчитися тонкощам дипло- матичної науки довелося, як ка- жуть, на марші? — Взагалі-то на послів ніде у світі не вчать. Глава диплома- тичної місії — це глибока компе- тенція, широкі знання, великий досвід, тонка інтуїція, правди- вий патріотизм, особливий такт, щира повага до народу країни, де ти працюєш, та увага до ін- ших культур. А ще — відсутність заздалегідь готових рішень. Це я зрозумів уже в Мінську, ко- ли приїхав туди як найвища по- садова особа України, яка пред- ставляє свою державу (а не лише Президента) у сусідній країні з протяжністю спільних кордо- нів у 1200 км, товарообігом у 5 млрд доларів США, напро- чуд розгалуженими економіч- ними зв’язками та особистісни- ми контактами. Там я отримав не лише фахову школу — адже посол повинен знати і вміти ще більше як міністр. До того ж у багатьох галузях мені став у при- годі і мій попередній досвід, і здатність до самоосвіти. Мав там і хорошу школу гідності, про яку більшість вітчизняних чинов- ників не мають і гадки. Там по- бачив, з якою увагою білоруси спостерігають за тим, що діється в Україні. Вони дуже поважають наші зусилля побудувати неза- лежну державу і люблять укра- їнську мову. Їхні ж східні сусіди люто ненавидять білоруську. На- віть дипломати казали, мовляв, ну, хай там українці з своєю мо- вою, але білоруси?! “Пачєму оні так гаварят, ми же нє панімаєм іх! І вообщє, вєдь ми адно госу- дарство”… — Ми з білорусами справді брати, і так склалося історично, що українці завжди ставилися з повагою і співчуттям до них. То- му білоруси відчувають велику по- вагу до українців… — Я спочатку не дуже розу- мів роль білоруської мови. Ко- ли приїхав до Мінська і поба- чив, що посол України там дуже помітна постать, то, щоб швид- ше її вивчити, брав уроки у ре- петитора, але здебільшого опа- новував самотужки. Бо знав, що всіх їх, білорусів, співробітників іноземних посольств, жорстко контролює КГБ. Це загально- прийнята практика в більшос- ті країн. У Білорусі посли взагалі живуть як в акваріумі — чудо- ва нагода позбутися шкідливих звичок… Я часто спілкувався там українською мовою, білору- си самі просили. Не тільки в середовищі дисидентському, а й на урядовому рівні. Маючи найкраще посольство, надавав письменникам приміщення для проведення громадських захо- дів, презентацій нових видань і проектів. Через недвозначну па- тріотичну позицію Спілку біло- руських письменників влада ви- кинула з власного приміщення. Після того погрому навіть пор- трети Янки Купали, Якуба Ко- лоса валялися на вулиці… Не- одноразово на таких зібраннях і я виступав білоруською. Завжди запевняв їх на всіх рівнях: біло- руси мусять зберегти свою рідну мову. Ніхто її не збереже, окрім білорусів, адже це надбання на- ціональної культури, світової спадщини, і тут нема жодної по- літики. Хоча, якщо дуже добре подумати… Одного разу, демонструючи свою повагу до білорусів і їхньої рідної мови, я нарвався на не- великий дипломатичний скан- дал. Коли відбувався Міжнарод- ний фестиваль “Слов’янський базар”, мені загалом довело- ся шість разів вітати учасників від імені України. Уявіть, вели- чезний зал на 6-7 тис. глядачів, пряма трансляція по радіо- і те- леканалах. Традиційно свято від- кривають представники трьох держав: Білорусі, України і Ро- сії. Першим виступає президент Лукашенко, звичайно ж, росій- ською; від Росії — голова Ад- міністрації президента Нариш- кін (згодом — спікер Держдуми, а тепер — керівник розвідки РФ). Черга за Україною. Вихо- джу і починаю вітати білорусь- кою: “Поважани сябри!..”. Зал аплодує, і я, окрилений під- тримкою, на завершення про- мови переходжу на “найспівучі- шу із слов’янських мов” — адже це ж фестиваль “Слов’янський базар”! Але бачу в президент- ській ложі перекошене від злості обличчя путінського посланця, який щось вичитує Лукашенку, мовляв, “сколько етот посол бу- дєт над намі іздєватся!”. І так бу- ло щороку. А на третьому році мого перебування у Мінську, ко- ли одна із двох опозиційних га- зет критично й однозначно ви- світлила цю ситуацію (тільки не приписуй це лише моїм заслу- гам), білоруський президент по- чав уже з’являтися на екранах у вишитій національній сорочці і заговорив білоруською. Коли ми з послами Швеції, Польщі і Лит- ви створили Клуб білорусько- мовних послів, то до нього вже записався і їхній міністр культу- ри, який перед цим був послом у Варшаві, і навіть керівник Ака- демії наук, який згодом став прем’єр-міністром. — Чим закінчилася та ситуа- ція на фестивалі? — Вона мала цікаве продо- вження. Чиновники в МЗС Бі- лорусі отримали від своїх по- двійних кураторів прочухана, що не запобігли такому інци- денту (але що вони могли зро- бити?). Я ж, чесно кажучи, очі- кував якоїсь провокації — перед цим за значно менші “провини” публічно зганьбили посла Італії, а посла США — жінку, яку Кон- доліза Райс перед тим нагоро- дила медаллю Держдепу № 1(!), і багатьох з її колег-диплома- тів також вислали з країни. Уже після мене жорстко дискредиту- вали посла Угорщини. Опонен- ти Лукашенка часто стверджу- ють, що він не терпить людей розумніших, креативних, йому не підконтрольних. Тим часом підійшла до завершення моя ди- пломатіада. Про це я дізнався не з МЗС, а з преси. На прези- дентських виборах 2010 року го- ру взяла та сама донецька братія, від якої я вислизнув 2006 року, підтримувана олігархами — Ах- метовим, Кучмою та іншими. Показово, що 23 лютого — день народження Віктора Ющенка, а 24 — був останній день його пре- зидентства, і вже 25-го на поса- ду глави держави вступив Яну- кович. У Мінську відбулась 23 лютого традиційна зустріч пре- зидента з послами, під час якої Лукашенко обходить шеренгу акредитованих послів, вітаєть- ся і кожному потискає руку. Пі- дійшов він і до мене, тисне ру- ку і довго не відпускає, дивиться пильно в очі. Жодного слова не сказав. Він уже знав, що завтра буде підписаний указ про моє звільнення — чи не передостан- ній із указів Президента Ющен- ка. Той жест Лукашенка мовою дипломатії був виявом пова- ги, щось на кшталт: “Можливо, я думаю і дію не так, як ти, але я визнаю це право за тобою”. А на президентському сайті, в звіті про ту подію, вмістили один ли- ше знімок Президента Білорусі та Посла України — один проти одного. Як на рингу. Отака вона, сучасна дипломатія. — І після цього пост Надзви- чайного і Повноважного посла України в Республіці Білорусь Ігор Ліховий здав і повернувся в Укра- їну? — Прихід до влади Януко- вича я особисто сприйняв як прелюдію національної тра- гедії. І підстав мав для цього більше, ніж багато хто із най- ближчого оточення тодішньо- го глави держави, яке готувало- ся просто змінити господаря. У розпорядженні посла України в Білорусі тоді було достатньо інформації, щоб зрозуміти, що нас чекає. І я розумів, що з до- нецькими та з їхніми холуями- хохлами працювати не буду ні за яких обставин — у мене за- шпори не вийшли ще з попе- реднього разу. Та й не збирав- ся я “позичати очі у Сірка”, щоб спілкуватись із білорусами та колегами-послами, які мене таки добре вивчили за три роки роботи у Мінську. Адже голо- вне у роботі посла — це вибуду- вати атмосферу довіри до твоєї країни. Звісно, дипломатія — це своєрідна гра, і виграє той, хто переграє супротивника. Але в ХХІ столітті у міжнарод- них відносинах потрібно грати за правилами, бо ставки досить високі. Попри те, що про свою відставку дізнався заздале- гідь, я не зробив жодних зусиль втрутитись у перебіг подій. Адже у зміні посла немає жод- ної трагедії. Тим більше, що я свою програму навіть переви- конав — за моєї каденції удвічі виріс товарообіг, Білорусь рати- фікувала Договір про державний кордон, який чекав цього 12 ро- ків, відбулося три зустрічі прези- дентів, кілька візитів глав урядів і парламентів, низка резонанс- них культурних проектів. І в то- му, що Президент Білорусі по- клав восени 2009 року квіти до Меморіалу жертв Голодомору в Києві, у відкритті пам’ятника українсько-білоруському на- ціоналісту письменнику Воло- димиру Короткєвичу в Києві й Тарасу Шевченку та Пилипу Орлику неподалік Мінська, є також заслуга і моєї команди. І все це за обставин, що дипло- матичну місію мені випало очо- лювати за каденції п’яти (!) мі- ністрів закордонних справ. Як високу оцінку своєї роботи вва- жаю пам’ятні відзнаки Товари- ства білоруської мови і Спілки білоруських художників, друж- ню підтримку відомих білорусів — поетів Ніла Гілєвича, Ригора Барадуліна, Геннадія Буравкіна, Володимира Някляєва; компо- зитора Ігоря Лученка; політика Станіслава Шушкевича; знаме- нитого олімпійця-борця Олек- сандра Медведя; художників Іва- на Дмухайла, Тараса Порожняка; родин Василя Бикова, Олеся Адамовіча, Олександра Кіщен- ка; великої української громади; дипломатичного корпусу, жур- налістів. А ще безліч зустрічей з цікавими людьми, з якими зве- ла мене доля у цій країні. І коли згадую їх, то з пам’яті незмінно виринають слова письменника Рер’ярда Кіплінга: “Ми з тобою однієї крові!” — А кому зобов’язаний тим, чого досяг у житті? — Для мене важливо мати не ідеал — бо живемо ж у реально- му світі, а скоріше, орієнтири. І такими орієнтирами було кіль- ка людей — і мої батьки, і моя нинішня родина, і Тарас Шев- ченко. Взагалі, на добрих людей мені таланило. Батько мій, як заохочення за успіхи у навчан- ні, обіцяв мені поїздку до Ка- нева, але помер, коли мені бу- ло одинадцять. Згадую його як вельми освіченого, національ- но-свідомого, цікавого у бага- тьох смислах, мужнього і зовні красивого чоловіка. Він ніко- ли не гнувся — у переносному і прямому сенсі. 1945-го повер- нувся інвалідом війни, до кін- ця життя мав незаживаючі ра- ни і помер у 45 років у госпіталі. Чверть віку він проходив з кос- туром, а коли і на милицях. Був учителем хімії і біології, навчав учнів любити природу, поса- див багато садів. До речі, шано- бливе ставлення до рідної мови і довкілля в мене від нього. Як і вимогливість до себе та інших. Нерідко він вступав у конфлік- ти, особливо з місцевою владою. Терпіти не міг несправедливості, людської глупоти, зажерливості. Безкорисливо допомагав людям. Як зараз пам’ятаю: увечері у нас вдома збираються люди — у ко- го хтось репресований, у когось — у тюрмі або пропав безвісти. І він пише їм якісь “прошенія” — мав гарний почерк… Люди ка- жуть, що я схожий на свого бать- ка. Хотілося б вірити.
Спілкувався Микола ЦИМБАЛЮК
