Маргарита ДОВГАНЬ
Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО
Сила нації
Телефонна розмова з моїм давнім героєм із Харківщини Валерієм Кузніченком, прапрадід якого спілкувався зі Сковородою. Сповістив радісно, що їде на спортивні змагання до Харкова. Назва змагань — “Сила нації”. Мужні хлопці, яких війна залишила без рук, ніг, об’єдналися, аби займатися спортом. І ось у травні — перші всеукраїнські змагання! На кшталт параолімпійських. Перемог тобі, Валерію!
За Сибіром сонце сходить…
Віталій Чуб із Бобровиці (Чернігівщина) був на фронті мінометником. Я слухала у київському шпиталі його гру на сопілці. Він — людина мистецька. Питаю днями про життя, про здоров’я. — Трилітнього внука Валентина вчу грати на сопілці. Бачили б ви, як він виграє, як танцює! Запрошують мене до Будинку культури. Погодився грати у троїстих музиках. Гітару беру в руки. Народні пісні співаю. Особливо люблю пісню про Кармалюка “За Сибіром сонце сходить”… Підносить дух.
Бокс однією рукою
Телефоную до міста Покровського на Дніпропетровщині. Зараз Руслан Мураєв вдома, але днями знов доведеться побути у шпиталі. А поки… Ходить на бокс! У рідному містечку є великий спорткомплекс, навіть два басейни! І воїн АТО почав займатися спортом. Три тренери взялися за незвичного новачка. Руслан на війні втратив праву руку. Істинно по-батьківськи поставився до нього старший тренер Фелікс Мамєдов, азербайджанець, який уже давно живе в Україні. І почався бокс однією рукою! Руслан каже: займаюся для себе, для самоствердження.
До Університету ім. Василя Стуса
У Анатолія Горбенка війна забрала обидві ноги. Протези зробили в Києві. Живе Анатолій повноцінним життям. І в цьому допомагає йому дружина Олечка. Має багато різних задумок. Щойно запросили на фестиваль до Диканьки. Поїде. А головне — сумчанин, колишній фронтовик Анатолій Горбенко вступає цього року до Донецького університету ім. Василя Стуса (тимчасово розмістився у Вінниці) на юридичний факультет.
Карпяк — технар
— Я малий був. Дід ремонтував годинник. Якісь деталі витяг, відклав. Ще трохи почаклував — і годинник пішов. Дивився на те, як зачарований. Питаю дідуся, нащо оті детальки вийняв? Дідусь: вони зайві, тільки заважають. Зайве — заважає: то була моя перша технічна мисль. Від діда, який разом із моєю бабусею у ІІ Світову виливали на заводі кулі. А я підріс і закінчив Львівський професійний Ставропігійський ліцей. Став оператором комп’ютерного набору… Взагалі-то я люблю техніку. Технар.
Ми бесідуємо у романтичній ротондочці біля відділення щелепно-лицевої хірургії. З особливою любов’ю Ростислав Орестович Карпяк, старший солдат окремої 99-ї бригади по ремонту автотехніки, розповідає про дідуся, про маму. А восени 2016 року Ростислав пішов добровольцем в АТО. Після шпиталю він уже поїде не на передову, а у Васильків, працювати у військовій канцелярії. Каже, що ліцей йому дуже допоміг оволодіти зброєю, зрозуміти її види. Журиться воїн, що не вміємо ми ще користуватися всім розмаїттям зброї, яка існує в світі. Зокрема нам дуже потрібна американська гвинтівка М-16, зручніша у використанні. Треба її придбати. Начальство говорить — грошей не вистачає. Неправда. Коли б було більше порядних депутатів, то і гроші б знайшлися.
Один з десяти братів і сестер
Знаєте село Літки? Бази відпочинку, літні табори для дітей? Саме тут 1981 року народився Ігор Шамудило. Він з багатодітної родини. 10 братів і сестер, а Мама і тепер гарна, молода, худенька і струнка! Історія родини, як і більшості сімей в Україні, драматична. Все почалося з ленінського перевороту. Дідуся розкуркулили. Комуна розорила і вигнала з рідних місць колись працелюбну і заможну родину. І тепер переживаємо негаразди, посіяні ще в ті часи. Ігорю хотілося захистити од спадкоємців кривавої комуни і кохану дружину Людмилу, і трьох своїх діточок — Миколу, Андрійка, Софію. От і пішов на фронт. Ще 10 березня 2014 року, коли ворог вдерся до нашого Криму. Пізніше підписав контракт, став служити в командах спецоперацій. “Уявляєте, чоловік, якого вважав за друга, — сказав Ігор, — припустив, що я пішов до армії заради грошей! Та я мирною працею заробляв більше! І не заради грошей йде молодь до Армії. Заради збереження Батьківщини, за яку стільки полягло ще на Майдані 2014-го!”
Ігоря шокують вияви людської духовної убогості, неосвіченості. Треба в школах, садочках піднімати до високого рівня гуманітарне і, зокрема, історично-патріотичне виховання. У п’ятій палаті травми з ним згодні всі. Ігор був поранений в Авдіївці 2 березня 2017-го. Пошкоджено м’які тканини грудної клітини, обидва плеча, численні перелами кісток. Але є сьогодні коло нього лікарі, є подвижники, є родина, є побратими. Отже, є віра і впевненість — здоров’я відродиться, і буде попереду повноцінне життя.
Фронт — прозріння
Зустрілися біля терапії. Екзотичні футболка, зачіска, якісь прибамбаси на поясі. Артистична зовнішність. Він так і представляється: “Артист”. У шпиталі ще з 2015 року. Розвідник, тому і не називає прізвища. Але радий побесідувати. Мене вразила його думка, бо стосується багатьох представників молодого покоління, які опиняються на фронті. Сергій сказав афористично: “Фронт — прозріння. Саме там для тих, хто здатен мислити, у повний зріст постають поняття — Батьківщина, патріотизм”.
Орден вручено… в Італії!
Будував людям будинки. А тут війна. І взявся В’ячеслав за нелегку військову справу — став снайпером і розвідником. У вересні 2016-го на Луганщині вибухом гранати тяжко поранило “Єрмака” — такий позивний у В’ячеслава. Розтрощило обидві ноги. “Ледь-ледь зліпили їх докупи. А могли б і відтяти! — розповідає “Єрмак”. — Вдячний українським лікарям. Найбільше доклався до порятунку моїх ніг славний доктор Савка”. Ноги зібрали, підлікували, а тут — проявилася тяжка інфекція, мабуть, ще з поля бою при- несена. І лікувати інфекцію взялися… італійські військові лікарі, з Риму! Набачився там В’ячеслав краси! Найсильніше враження — Собор св. Петра. 18 квітня цього року до Риму приїхав міністр оборони Полторак і просто у шпиталі вручив йому і ще кільком українцям-воїнам бойові нагороди! Також незабутня подія. І далі підліковується у нашому шпиталі В’ячеслав. Вірить, що повернеться до лав рідної Армії.
Велике випробування
— Отримав фах будівельника. Не маючи роботи вдома, на Рівненщині, будував багатоповерхівки в Пітері. Ця робота вимагала жорсткої дисципліни. Українці завжди дотримувались жорстких правил: працювали, міцно пришвартовані ременями до об’єкта. А на війні закріплятися кожному треба за свою голову, розум і хай Бог береже од чарки і солдатів, і офіцерів,.. — завершив цю тему трохи нервово Андрій Мельник, хлопець вольовий, спортивний, якому доля принесла велике випробування… Від початку був на Майдані, у Києві. Потім став десантником 80 аеромобільної десантної бригади. Донецька область, Піски, Донецький аеропорт — його бойовий шлях. А потім сталось те страшне, що сталось — через свого ж п’яного офіцера. Він покараний. Суворо. Той жахливий виверт війни вже роками долає Андрій.
…У Костянтинівці воїну зібрали, зшили шлунок, сечовий міхур, хребет. У Харківському шпиталі витягли кулю. У Вінницькому — глобально прооперували хребет. У Львівському шпиталі — вчили сідати, рухатися, на візочку їздити. — А тоді у новітньому лікувальному санаторії “Модричі”, що біля Трускавця, за фінансової допомоги братів Кличків пройшов я першу добрячу реабілітацію, — розповідає воїн. — Потім забрали мене на оздоровлення до Америки. Добра українка Ірина Ващук створила організацію “Відроджені солдати України”. Тепер ця організація піді Львовом викупила будинок для бійців АТО, де створюють реабілітаційний центр. Гроші на цю справу жертвують американці українського походження. Особливо хочу подякувати співачці Аничці Чеберенчик, родині Чабанів. В Америці купили мені найдосконаліший спортивний візок. А уваги і тепла привіз від американських друзів на все життя! Лікарі кажуть, що за належного лікування через 2—5 років я стану на ноги. Прекрасно. Я тоді буду у віці Христа.
Наприкінці травня навідала Андрія у першій палаті гнійної хірургії. Знову було кілька операцій — чистили рани, наклали шви — не дають спокою ноги. Але побачив онуку сім’ї Чабанів, які опікувалися ним в Америці — і ожив! Сфотографувався зі Стефанкою і обіцяв встати згодом і прийти послухати співачку!
Життя — дуже дорога річ
Біля корпусу травматології радісно зустрічаємося з давніми моїми знайомими грекинею Ларою Арновою і литовкою Рамуне. Вони їдуть до Ірпеня, туди перевезли їхніх підопічних на реабілітацію. А нас ці жінки-подвижниці української справи знайомлять із Сергієм Білоусом. Сидить на лавочці. Ноги, слава Богу, цілі. Лише ліва рука якось убік дивиться і вся у складних конструкціях. 11 травня цього року під Горлівкою лейтенант, командир взводу обходив позиції. Звичайна, буденна справа. І раптом — снайперська куля. Розтрощила плечовий суглоб. Третини його просто не стало. Розтовчено м’язи. Зараз лікарі буквально збирають, стуляють їх. А тоді вже за кістки візьмуться, — каже мій спокійний, по-чоловічому суворий співбесідник.
— Життя — дуже дорога річ, — говорить Сергій, переводить бесіду у філософське русло. — Війна докорінно поміняла життєві цінності, виявила справжніх близьких людей. Переживши синдром смерті, навчаєшся шанувати кожну хвилину буття земного, кожний прояв щирості, і розумієш суєтність прагнень матеріальних набутків.
Інженер-будівельник із Житомира Сергій Білоус став військовим у перший рік війни. Напав ворог, треба захищати рідну землю. Син Максим підтримав родинну традицію. Навчається тепер у Житомирському військовому інституті радіоелектроніки ім. Корольова. А при згадці про 4-річну донечку Лізу особливо розцвів мій співбесідник! Майже три роки не бачив її. Мріє про зустріч…
А тут підбігають хлопці. Двоє фронтових побратимів. Спортивні, рухливі. Не скажеш, що вже відбули своє по шпиталях. Друга Сергія прийшли навідати. Серед них і легендарний Мирослав Гай, українець з грецьким корінням. Воїн 2014 року підняв український прапор на горі Карачун. Молодший лейтенант Гай воював у батальйоні імені Кульчицького.
…Йдемо на каву. Бесіди дорогою ще й які цікаві! Киянин Мирослав, офіцер запасу організував і керує тепер благодійним фондом “Мир і Ко ”. Допомагає солдатам фронту і тилу. Ще тема: війна навчила в людях розбиратися. А тоді перейшли до думки про Росію-агресора. Мовляв, декілька років ненависті не витримає ні людина, ні країна. Тож імперії буде кінець… А тоді знов про історію і романтику. Виявляється, у селі Пустоварівка на Київщині живе легенда (а мо’ й бувальщина!), що колись привіз до села козак полонянку-грекиню. Закохався, одружився. От і виріс на радість Україні козак Мирослав Гай. Вічне царство його бабуні-грекині!
