Найдовша коса – у поетесиполіткаторжанки

Микола ПЕТРЕНКО, м. Львів

Мене приємно порадував репортаж у одному з останніх чисел “СП” — про свято Довгої Коси у Дубні. Це славне містечко на Рівненщині відзначилося низкою культурологічних дійств. І от – свято Довгої Коси! Тішило й те, що в конкурсній і святочній програмі взяло участь багато дівчат у розмаїтих вишиванках, при національній атрибуції. Назвали й переможницю – студентку Дубенського коледжу культури і мистецтва

Ангеліну Пітулько: її коса була метр завдовжки! А я пригадав, що бачив і довшу косу – до самих п’ят! Можете не вірити мені, але то справді так. Можу назвати й свідка – колишню імперську каторжанку Олю Мацелюх, дружину Михайла Гориня. А власниця довгої коси – її подруга, також колишня ув’язнена, поетеса. Було то взимку в 56—57 роках. Я тоді працював у львівській молодіжній газеті, і якось під кінець дня ми зібралися в редакційній бібліотеці: Микола Данько, Варя Литвин, Володимир Лучук.

До бібліотекарки Валі Федорової мала прийти поетеса, її студентська подруга. Тут заувага: саме тоді був час хрущовської відлиги, і після амністії зачали повертатися звільнені політв’язні. Між ними і чимала група львівського студентства – всі вони були заарештовані після спровокованого вбивства Ярослава Галана. Назву між ними бодай тих, хто пізніше стали відомими письменниками: Жінет Максимович, Ірина Сеник, Іван Гнатюк, Марія Хоросницька, ця ж Орися Матущак.

Вона прийшла з подругою – ну то й розговорилися про поезію, що гостя нам принесла. Але тут наче між іншим Валя запитує: “А як, Орисю, чи зберегла ти на Воркуті свою косу? Вона в тебе була довга, до самих п’ят?” Хтось із хлопців хмикнув: такої коси не буває! І тоді наша гостя якимсь майже непомітним рухом торкнулася коси, тріпнула головою – і коса покотилася вниз, таки направду до самих п’ят! Як же, справді, ця тендітна дівчина зберегла свою гордість, свідчення своєї нескоримості в суворих табірних злигоднях? Тут маленький екскурс – це із книги невільничих спогадів народного артиста України, сценариста Олександра Гринька – “Чорні ночі, чорні дні”.

Там є такий епізод: в один із зимових днів до табору прибула велика група молодих в’язнів – всі із Західної України, всі після тієї “Галанівської” епопеї, спровокованого кагебістами вбивства письменника. Вийшло так, що Гринько перший до них метнувся – а їх вишикували на площі майже при сорокаградусному морозі. А що арештовували їх восени – то й одягнені відповідно. Гринько в таборі був старожилом, бо ще із сорок першого року: тоді його, співака відомого армійського ансамблю Александрова заарештували як потенційного зрадника. То саме він жахнувся: та ви ж померзнете! Метнувся до бараків, підняв товаришів: збираймо, що можемо! І вже вони появилися перед новоприбулими із скарбом – старими валянками, куфайками, шапками!.. Як же, направду, вчорашня студентка змогла витримати імперську неволю? Можна сказати, що їй поталанило: таки була простудилася, таки потрапила до табірної лікарні. А там табірний лікар затявся: “Я тебе не випущу звідси!” Домігся, щоб її оформили медсестрою, невдовзі вони й одружилися… Ми з ними довгі роки були близькими – адже лікар Матущак був направду добрим спеціалістом, працював у Охматдиті, лікував наших дітей – тут я говорю і про дітей Лучука, Бобинського, Стецюка…

Друкуватися Орися змогла вже при Українській Державності – кілька книг поезій, спогади. Зрештою, від тих часів я зберігаю свою першу вишиванку – її вишивала саме Оля Мацелюх. А Орися консультувала. Ще тоді я написав для Орисі Матущак цього ось вірша.

ДІВЧИНІ З ПРЕДОВГОЮ КОСОЮ

Дівчино-принцесо-неслухнянко,

Дівчино – як всі, але й не всі!.. –

Далечінь заквітчана серпанком,

Наче вся у вранішній росі.

Вранішній, змороженій на іній,

На чекання сонця, на дива…

За колючим переплетом ліній —

Де є те, що серце зогріва?..

Дівчино із русою косою,

Довгою, неначе ця зима —

Затужилась доля за тобою,