Пісні кобзаря Василя Литвина житимуть вічно

Лариса ГРОМАДСЬКА

Фото автора

7 квітня пішов в інший світ Василь Степанович Литвин (1941—2017), Кобзар, Мудрець, Великий Українець, Світла Людина, лицар українського на­ родного Духу, заслужений артист України, Вчитель, Духовний наставник, Батько для багатьох з нас, тво­рець Стрітівської кобзарської школи, член Історич­ ного клубу “Холодний Яр”.

Україна незалежна вже понад 25 років. Та українські митці, які своєю працею, творчістю, життям несуть справжню Українську Національну Ідею, часом залишаються маловідомими на загальнодержавному рівні. Про них мало говорять по радіо, їх не показують по ТБ. До таких людей належав і славний сучасний філософ Василь Литвин. Разом із дружиною Антоніною Іванівною вони прожили понад півстоліття, народили і виховали шістьох дітей: 4 синів і 2 доньок.

Удвох із дружиною і однодумцями Василь Степанович втілював у життя свою ідею створення кобзарської школи. І ще 1989 р. у с. Стрітівка Кагарлицького району було відкрито єдину школу, де юні кобзарі опановують академічну і старосвітську бандури, кобзу, ліру. Учні Василя Литвина розлетілися по всій Україні нести його Слово й українську пісню. Саме у пісні кобзар бачив порятунок душі народу, воскресіння його величі й сили.

Він залишив своїм нащадкам сотні власних пісень. Кожну пісню, авторську чи народну, Василь Степанович не просто виконував неперевершено, він її проживав. Здавалося, що він говорив із самим Богом. Щирого слова Вчителя, Наставника Литвина чекали козацькі організації і колективи педагогів, різні громади і звичайні люди. До нього на прощу, за мудрою порадою, філософською думкою у с. Гребені, що на Правобережжі Київщини, їхали не лише з усіх куточків України, а й із-за кордону. Багато років Василь Литвин був головою Ради старійшин українського козацтва. Він мріяв і вірив у воскресіння козацького духу в Україні та був переконаний, що добробут і могутність нашої держави можлива лише за об’єднання козацтва.

У його маленькій хаті у мальовничому селі над Дніпром немає газу, зате є піч, на якій зростали діти. У їхній родині завжди шанували український звичай і книгу. Та найбільше Василь Степанович шанував Природу. Він любив кожну квітку, пташку, дерево, жабку так само, як і людину. Бо знав, що людина — лише частина Всесвіту. Василь Степанович ніколи не розумів рабської покори чужій культурі і моді. Він свято беріг Український Козацький Звичай. Гостро відчував Правду. Залишив після себе кобзар багато учнів, декілька сотень пісень і силу-силенну мудрих висловлювань. Його щирі слова падали в душу слухачів добірним зерном і проростали добрими ділами й правильними вчинками. Він ніколи нікому не нав’язував свого способу життя, своїх поглядів на Світ. Він просто жив і творив любов і добро, дарував радість спілкування з ним, його бандурою і піснею.

Василь Литвин не називав себе пророком, хоча умів передбачати події; не називав себе волхвом, хоча ніс мудрість, знання, світло; не називав себе цілителем, хоча зцілював наші душі щирим словом. І його любов, світло, пісня, слово житимуть завжди. Поховали кобзаря Василя Литвина у рідних Гребенях за давнім українським козацьким звичаєм. Звучали пісні і молитви до Рідних Богів, славили Даждьбога, тіло накрили китайкою. Прощатися з Великим Українцем приїхали звідусіль рідні, друзі, учні, козаки, митці, педагоги. За звичаєм, привели і коня. Декілька годин звучали прощальні слова вдячності на адресу Василя Степановича; вдячності Долі за радісні миті спілкування з кобзарем-філософом, за можливість доторкнутися до його Знань. А кобзар, заслужений артист України Тарас Силенко супроводжував козацькими піснями до Вирію світлу Душу Василя Литвина, який сповна виконав свою місію у цьому земному житті. Він не помер, а перейшов в інший світ, відлетів у Вирій до Предків, щоб знову повернутися у свій Український Рід.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment