А-муральна думка: чи варто перейматися засиллям арт-об’єктів у Києві

Про ситуацію навколо муралів у Києві міркує Тетя­ на Турмк’ян, заступник керівника проекту, один з авторів Styler. Ще якихось пару років тому появу кожного нового мурала в Києві вважали відмінним інфоприводом для сим­ патичної новини з яскравою картинкою, яка збере сотні лайків і десятки схвальних коментарів. На хвилі загально­го піднесення і відкритості до прийняття красивої західної вуличної арт-культури в столиці один за одним з’являлися проекти, покликані якомога краще і багатше прикрасити місто монументальними картинами…

Мурали або по-іншому монументальний живопис — найдавніший вид мистецтва. Практично всі культури на планеті, які створили розвинену архітектуру, залишили після себе монументальні зображення на будівлях. Починаючи з ранньої Античності і до пізнього Відродження, такий живопис був одним із головних способів декоруван- ня кам’яних, цегельних і бетонних споруд.

Минув час. Кількість муралів у “вуличній арт-скарбничці” Києва давно перевалила за сотню, і не помічати це культурне явище вже ніяк не можна. А це означає, що і активного громадського обговорення не уникнути. Тільки разом із захопленням і благоговійними оглядами організатори “муральних проектів” продовжують великими ложками ковтати гостру критику не тільки від обурених художників і архітекторів-урбаністів, а й звичайних мешканців міста. Однозначно, за останні 5-6 років Київ помітно змінився, посівши належне місце на мапі світового стріт-арту. Художники з Бразилії, Іспанії, США, Австралії і багатьох інших країн залишили свій творчий слід на стінах Києва.

Місто стало яскравішим, “просунутішим”, принаймні в очах митців, які його відвідують. Так у чому ж проблема? Чому то тут, то там з’являються гнівні висловлювання, статті і навіть проводяться лекції-дискусії, що закликають зупинити засилля муралів у Києві? Навіть поверхневого вивчення ситуації буде достатньо, щоб зрозуміти: яблуком розбрату стало насамперед питання низької якості й естетики більшості реалізованих проектів, особливо за останні два роки, коли гіперактивна поява нових муралів нагадує “гонку озброєнь”. Багато – не значить добре. І це правило гарно описує проблему навколо “муралізації” Києва. Так, муралів більшає.

Буквально щомісяця у місті розмальовують черговий торець будинку. Але якість нових творінь помітно падає. Ніби куратори цих проектів поставили перед собою певний план на рік, не виконати який — значить отримати догану від вищого керівництва. Ну і нехай, що з естетичного боку новий мурал інакше ніж “депресивною мазаниною” не назвеш. Натомість все йде за затвердженим списком. Ще на початку цього року я мала однозначно лояльну позицію щодо “муральних віянь”. Навіть більше — мене обурювали вимоги захисників історичного вигляду міста (хоч що б це означало) відмовитися від “негативних західних віянь”.

Висновки за логікою “мурали нам чужі й руйнують дух Києва” звучать непе- реконливо. Як чудово вписався в історичне полотно центральної частини Києва мурал, присвячений Лесі Українці (по вулиці Стрілецькій)! До речі, саме на сусідній вулиці, за адресою Ярославів Вал, 32, знаменита поетеса провела свій медовий місяць із Климентом Квіткою. Або портрет загиблого Сергія Нігояна на стіні будинку по вулиці Михайлівській, який виходить на сквер Небесної Сотні. Не дратує подвійний мурал із парою, яка танцює на вулиці Героїв Сталінграда, 60. До вдалих проектів також можна зарахувати зображення дівчини з квітами на стіні 17-поверхового будинку на проспекті Володимира Маяковського, 2/1. “Казковий птах” на проспекті Бажана, 5, — ще один приємний мурал.

Ці проекти позбавлені глибоких смислів і таємних підтекстів. Та й не варто кожну роботу обтяжувати концептуальністю. Зате вони не впадають нав’язливими плямами вам в очі. Вони позитивні і зрозумілі. На жаль, не всі проекти такі гарні і радісні. Неприємним відкриттям особисто для мене став мурал на проспекті Бажана, 7. На ве- личезному торці будинку в чорно-білих тонах зображена нога балерини, яка застигла над бомбою. Навколо якісь темні плями. Тіло дівчини розділене навпіл білою смугою, верхня частина тулуба закутана в якесь чорне покривало. Відсилання до військових реалій? Гаразд. Але на тлі загальної убогості й сірості будинків мурал змушує опустити голову, особливо в нього не вдивляючись. Дуже часто проїжджаю повз нього на велосипеді. Однак щоразу ловлю себе на думці, що намагаюсь дивитися в інший бік, коли проїжджаю “чорну депресію з ногою”. Ще одне “дивовижне рішення” на тому ж проспекті Бажана: мурал-диптих “Мати і дочка”.

Цікавий і незабутній стиль — усе відмінно. Але — навколишній чин- ник не враховано. Той випадок, коли краще б на цих будинках від- новили синє облицювання. Так-так, іноді “сіра стіна” — краще! Слід зазначити, що цього року на проспекті Бажана “живого місця не залишили”. Буквально всі торці будинків, що виходять на головну дорогу, прикрашені муралами. Шкода тільки, що всі вони за тематикою і смислами далекі один від одного, як Земля від Сонця. А якби не “гонка озброєнь”, то саме на цій ділянці Києва, який зустрічає киян і гостей столиці з аеропорту “Бориспіль”, можна було б реалізувати справді успішний арт-проект. В результаті ми отримали колекцію картинок, які кричать “нужбо, подивіться на нас”, але при цьому якісь безликі. Також відзначу мурал-фреску “Земля і небо”, що по вулиці Ахматової. Роботу назвали найбільшою візантійської фрескою в світі. Це, звичайно, чудово. Але хто-небудь розглядав цей шедевр зблизька? Дистрофічна нога янгола на п’ять поверхів неприємно відштовхує. Розглядаючи роботу, тривалий час намагаєшся абстрагуватися від ноги. Естетика порушена.

На одній із лекцій керівник Центру урбаністичних студій при Києво-Могилянській академії Владислава Осьмак правильно зазначила, що організатори “муральних проектів” Києва часто взагалі не беруть до уваги контекст тієї місцевості (публічного простору), де з’явиться черговий мурал. Куратори забувають подумати про естетику і майбутнє сприйняття тієї чи тієї роботи. У чому ж тоді відмінність контрастного мурала від рекламних банерів, МАФів чи жахливих утеплювачів на фасадах будинків? Звичайно, я не хочу сказати, що сюжети всіх столичних арт-об’єктів повинні бути наївні та поверхові.

Під час однієї з тематичних дискусій історик Станіслав Цалик запропонував, що у спальних районах можна створювати абстрактні мурали, бо там доречніша свобода думки і стилю. Проте мені здається, що вигадувати сюжети для спальних районів столиці набагато складніше. Адже це місце, де люди живуть і відпочивають, де їм не завжди хочеться філософствувати і думати про складні реалії. Так навіщо ж їм під вікнами малювати депресивні сюжети на тему війни і тлінності буття?! Комісія — це не завжди погано. Чим більше муралів, тим гарячіша дискусія, яка сьогодні нагадує якісь “розборки арт-кланів”.

Чого тільки варта недавня сутичка куратора проекту “Art United Us” Гео Лероса з художником Вовою Воротньовим, який сам колись був одним з організаторів арт-фестивалю “Муралісимо”, під тематичною статтею про мурали, що вийшла в журналі “Хмарочос”. Другий звинувачує першого в тісній співпраці з міською адміністрацією, що начеб-то неприпустимо для вуличного художника. Грубі відповіді Лероса і невиразний захист Воротньова. Все це смішно і не дає відповіді на актуальні запитання. Тож як бути надалі з майбутнім муралів у Києві? Радикально налаштовані (читайте “ображені”) художники пропонують заборонити мурали в столиці: “Не наше!” — кажуть вони.

Але з таким же успіхом можна запропонувати Україні взагалі ізолюватися від зовнішнього світу і жити у “нашому” культурно- му болоті. Радитися лише, скажімо, з мешканцями конкретного будинку, де буде створено мурал, — теж не вихід. У такому випадку ми отримаємо усереднену, середньостатистичну думку. А в такої думки немає почуття смаку. Все зведеться до банальних котиків і квіточок. Віддати ухвалення рішення тільки на відкуп КМДА — ще гірше, ніж радитися з мешканцями.

Отямитися не встигнемо, як мурали отримають огидний політичний підтекст, і зведуться або до неприкритої пропаганди, або до тих же котиків і квіточок. Мазанина на будівлі Дарницької районної адміністрації в Києві — яскравий приклад того, що буває, коли арт-рішення ухвалюють лише чиновники. Усе частіше звучить ідея створення профільної спільноти, куди входитимуть художники, архітектори, урбаністи, дослідники певного міста, які на рівні своєї експертизи могли б розглядати рішення з приводу запуску того чи того мурала. На мою думку, нині організація такого співтовариства буде правильним рішенням, яке нарешті зможе зупинити бездумне поширення муралів. У своєму інтерв’ю Гео Лерос якось сказав, що “будь-яка комісія — це совок”. Але не все так просто. Відсутність комісії і ухвалення рішень на рівні митця, куратора або представника КМДА — це такий же совок, коли думку громадськості ігнорують. І не треба говорити про якийсь “вуличний етикет”, дух свободи, коли незалежні художники, навчені дворо- вим досвідом, самі на свій розсуд створюють контркультурні графіті.

Мурали на 15 поверхів, ескізи яких у будь-якому випадку затверджуються на рівні КМДА, — це вже інша історія. В такому випадку художник, хай він хоч тричі “вуличний”, все одно взаємодіє з міською адміністрацією. Якщо не сам, то через арт-куратора. Ось і виходить, що ми вчергове стикаємося з подвійними стандартами, коли затверджений із представниками влади проект нам подають як “незалежне рішення” художника. Не потрібно боятися громадської критики, треба з нею працювати і взаємодіяти з мешканцями міста. Адже будь-яка робота стає твором мистецтва тільки через фільтр громадського обговорення і сприйняття та прийняття.

Фото Андрія ЛЮБАРСЬКОГО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment