Cтруна — зі словом поетичним

Микола ДОЛГОВ, дослідник кобзарського мистецтва Придніпров’я, кандидат філологічних наук, м. Дніпро

Цього року відомому педагогу, бандуристу, композитору Василю Курилен­ ку (1.07.1907 —9.10.1972) виповнюється 110 років від дня народження і 45 років, коли його душа відлетіла у засвіти. Родом із Чернігівщини, він усе своє свідоме життя провів у Дні­ пропетровську (нині — Дніпро), де і похований. Педагогічна діяльність Василя Куриленка починалася із завідування будинком без­ притульних, коли самому виповнилося лише 17 років. Грав на багатьох музичних ін­струментах, але на все життя залишився вірним бандурі.

Захоплення самодіяльною композиторською творчістю дозволило йому особисто бути знайомим з відомими майстрами поетичного слова 60—70-х років, такими як М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко та багатьма іншими. Пісні, написані ним, звучали на обласному, республіканському та всесоюзному радіо. Про нього писала преса, була випущена грамплатівка, деякі пісні виконували відомі наші співаки. Все своє життя він викладав українську мову і літературу в школах обласного центру.

Василь Куриленко згадує у своїх щоденниках: “Інтернат розміщався у дворі окружкому партії на вулиці Босиброда, яка проходила поруч річки Удай… Шукали ми їх (дітей, які залишилися без батьків. — Ред.) на базарах, на вокзалах, знімали з поїздів, у т. зв. “малинах”, у різних трущобах”. Форму на них одягали майже воєнізовану, кольору хакі, ремені з матроськи- ми бляхами, шили хромові чоботи. Діти були різні за віком — від 12 і до 18 років, іноді дуже здібні, начитані, розумні, а частіше — затуркані; траплялися, але одиниці — розбещені; а ще були “мрійливі, які шукали в мандрах різних пригод …”. Згадує Василь Куриленко, що протягом осені, зими і літа “чимало пройшло переді мною дітей, більшість із них не запам’яталася… Запам’яталися мені найтрудніші. Пам’ятаю Моню Каплана”.

Коли його відмили, підлікували від поїздних блукань, залучили до трудової та громадської роботи, то у часи дозвілля він вразив усіх своїм дзвінким сопрано (дискант — уточнення В. К.). Пізніше, у спогадах, учитель порівняє голос Моні з голосом італійського хлопчика Робертіно Лоретті. “… Як заспіває бувало “Выхожу один я на дорогу”, або “Звёздочка ясная”, “Митька-слесарь на заводе полюбил глаза одни…”, або “Письма к матери” С. Єсеніна… Часто, згадуючи його спів, просто дивуюся, як міг підліток, дитина ще, з таким почуттям, по-дорослому співати пісні дорослих”. Кабінет Василя Куриленка містився поруч із приміщенням, де спали діти. З ними він і спав в одному залі.

Дітей намагалися якомога активніше залучати до суспільно-корисної та естетико-виховної роботи. Наприклад, до керівництва гуртків залучали студентів педагогічного технікуму. А струнним керував він сам. “Я тоді саме захоплювався скрипкою. Взагалі, з дитинства вже грав на балалайці, гітарі, мандоліні, по слуху грав багато пісень і танців на піаніно”. Василь Пилипович детально згадує всі перипетії нелегкої педагогічної праці з колишніми безпритульними, які поступово призвичаювалися до нормального життя. До них він ставився з повагою і справедливо, а у відповідь підопічні відповідали взаємністю, бо їхній лідер у очах вихованців був ще й вправним актором (особливо за гру “героїв-любовників”, віртуозну гру на музичних інструментах та майстерне художнє читання).

Одне слово, авторитетний вихователь. Ось як він пише про це: “ Мені, зовсім ще молодому, якось удавалось до кожного знаходити особливий підхід, прокладати шлях до дитячих сердець: звідки в мене все це взялося, я й сам толком не знаю. Можливо, від того, що я вважав їх за людей. Вірив у них, і вони це відчували. І я намагався якоюсь мірою виправдати таке їхнє захоплення, довір’я; звідки в мене взялося це — невідомо. Можливо, від батьків, можливо…”. Власне, виховання, яке проводив Василь Куриленко, базувалося на засадах української народної моралі. Нова ж радянська влада втілювала зовсім інші принципи колективного виховання. Їй були потрібні слухняні “коліщата і гвинтики” суворого державного механізму, т.зв. диктатури пролетаріату. Тож невдовзі його перекинули на іншу комсомольську роботу.

1926 року інтернат було розформовано і реорганізовано в Густинську і Ладанську колонії (в колишніх відомих монастирях) на кшталт харківської колонії, де працював В. Макаренко. Із 1927 по 1930 роки Василь Куриленко вчителює в селах Верескуни та рідній Рудівці. Того ж таки 1930 р. його скеровують на навчання до Дніпропетровського інституту Профоса, який згодом реорганізували в університет. Не виключено, що йому доводилося бути присутнім на лекціях з історії, які тоді читав професор Д. І. Яворницький. А це був важливий момент у його житті.

По закінченні вишу 1934 року Василь Пилипович починає працювати директором середньої школи № 60 м. Дніпропетровська. 1938 року за наклепом колег-вчителів був заарештований і потрапив до лабет НКВД… Одну з них — вчительку історії Дмитрієву, Василь Пилипович згадує на прізвище, а інших двох — лише за ініціалами: П. О. і П. Ш. (йому давали читати їхні наклепи). Від розстрілу, скоріше за все, врятувала колишня активна комсомолька діяльність. Але звідти він повернувся спустошеним морально, а фізично — калікою, під сувору заборону розповідати про все, що він пережив у чекістських застінках.

Після звільнення 1939 року поновилася його педагогічна робота, але вже на обласних учительських курсах. 1940—1941 роках він завідує навчальною школою № 22 м. Дніпропетровська. Навіть під час війни Василь Куриленко ходив, накульгуючи, по селах із бандурою. Як він напише пізніше, виконуючи розвідувальні завдання для підпільників. Ось тут ми підійшли до найцікавішого із життя Василя Пилиповича Куриленка.

Серед усіх музичних інструментів найулюбленішою була бандура, якою він захопився на все життя і без якої не уявляв свого існування. Ще в пору своєї юності він вперше почув спів під бандуру від рудівського вчителя Івана Яковенка. Від нього перейняв ази гри на інструменті, та врешті учитель передав, як естафету, стару бандуру своєму талановитому учневі. Напевне, гра на цьому споконвічно національному інструменті стала ще однією з причин його арешту НКВД у період культу особи… Згадує Василь Пилипович і про одного “з нащадків кобзарів-сліпців, звитяжців запорозької слави Сергія Войтюка”.

Надзвичайно цікаво оповідає про старого вчителя Курінного Миколу Олексійовича (йшов 1924 рік), батько якого ще парубком бачив як Верескунами з Качанівки у Тростянці влітку 1845 чи 1846 року йшов Тарас Григорович. Він навіть розмовляв із ним, супроводжуючи до Тростянця. Прапрадід Курінного був курінним отаманом ще при гетьмані Петрові Скоропадському. Микола Олексійович чув із розповідей свого батька, яким запам’ятався Тарас Григорович: “Ще не старий, лисина тільки намічалася, одягнений був у вишиту сорочку, солом’яний бриль, наопашки легка свита.

Тарас Григорович любив ходити сам по шляху, розмовляв із селянами, іноді затримувався, роблячи за- рисовки. У спеку Тарас Григорович черевики носив у руках, ідучи босими ногами пішки. Коли батько Миколи Олексійовича Курінного запитав: “Чому ви йдете босим?”, то почув у відповідь: “Щоб бути ближче до рідної землі, про яку багато хто з моїх батьків, родичів лише марив уві сні”. Війна завершувалася, і з 1944 по 1947 роки Василь Пилипович працює артистом Нікопольського театру музичної драми, до того ж, більше року — навіть директором цього театру.

У зимові театральні сезони з 1947 по 1949 роки був провідним актором-солістом Дніпропетровського обласного музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. А в літні сезони 1947—1948 років був задіяний при обласних філармоніях Дніпропетровська, Дрогобича й Рівного. Після того, як він розпрощався із театрально-концертною діяльністю, Василь Пилипович серйозну увагу почав приділяти бандурницькій справі, яка поступово переросла у самодіяльну композиторську творчість. На цих теренах він виявив свій хист найповніше і досяг помітних успіхів. Жаль, що не згадує він у спогадах про свою найпершу пісню, яку створив на слова когось з українських поетів, хоча, напевно, це й не так важливо. Але до нас дійшла фотографічна копія листа Володимира Сосюри від 27 грудня 1959 року з санаторію “Конча-Заспа” Василю Куриленку з приводу пісні, яку той створив на слова поезії “Марія”. Спочатку відомий поет обурився, що якийсь там невідомий бандурист посмів без його дозволу озвучити цю інтимну поезію.

Ось фрагменти з листа на двох сторінках: “…Пробачте й Ви мене, що незаслужено образив Вас і за до- бро відповів прикрістю, що зовсім чуже моєму серцеві. … Ще раз прошу пробачити мою ліричну вибуховість. Дійсно, крім ліричних є музичні крила у пісні, а я Вас не зрозумів і образився за “Марію” замість дякувати Вам за тії крила, що дали “Марії”. Вона стане, як чотирикрилий Серафим у релі- гійній легенді, і полетить на тих крилах в ще більшу кількість людських сердець…” Згадує поет в листі і за шельмування його поезії “Любіть Україну”: “…якби у нас була українізація, проти якої, коли вона була раніше, люто виступали тільки троцькісти та великодержавні падлюки, з якими (особливо з “великодержавцями”) не велося й не ведеться такої ж безпощадної боротьби, як з укр. націо- налістами. Пробачте, що я розхвилювався і розфілософствувався. Щиро й назавжди Ваш Сосюра (як підпис)”.

У вищезгаданому листі містилося запрошення В. Сосюри до В. Куриленка приїхати до нього в гості на київську квартиру, щоб його спів могло послухати подружжя Сосюр. Так само тепло зустрічав у себе самодіяльного композитора і Павло Тичина після того, як той написав пісню “Лісові дзвіночки”. Поет подарував йому свою збірочку. А потім разом з дружиною усі втрьох залюбки співали наші народні пісні.

Найчастіше В. Куриленку доводилося бачити Максима Рильського ще до їхнього знайомства. А коли заприязнилися, то дніпропетровський митець гостював у знаного майстра пера в Голосіївці. У результаті співпраці зазвучали пісні на слова “Яблука достиглі”, “В тихому сні”, “Як не любити”. З часом були написані пісні до поезій Андрія Малишка — “Дівоча”, “Прощальна” і “Комсомольська-застільна”. З останньою, як згадувала пізніше дружина В. П. Куриленка Віра Федорівна, трапився курйоз. Як згадує вона, пісня звучала досить милозвучно. Але знайшлися недоброзичливці з числа блюстителів моралі, які закидали композитору ледь не пропаганду пиятики. А потім спохватилися: все-таки Малишко написав.

Знайшли новий привід: не відповідає формі застільної. На що сам Андрій Самійлович, прослухавши твір, заперечив нападникам: “А чому ні? Ось послухайте шотландську… Наша пісня відповідає цьому ритму”. І все ж з певних міркувань бандурист-композитор більше не звертався до виконання цього твору. Звичайно, у своїй творчості В. Куриленко не міг обійти своєю увагою наших улюблених геніальних поетів Т. Шевченка (“Минають дні”, “Ой, одна я, одна”, “Тече вода в синє море” та “У гаю, гаю”) і Лесю Українку (“Стояла я і слухала весну”, колискова “Місяць яснесенький”, “Єсть у мене одна” та “Сім струн”).

Окрім того, його увагу привертала й творчість талановитих дніпропетровських поетів, зокрема, М. Чхана, М. Миколаєнка, П. Кононенка, С. Бурлакова, а також кам’янського — І. Немировича. Останнім В. Куриленко опікувався, коли той в юнацькі роки залишився без батьків. І. Немирович зумів, дякуючи підтримці, досягти певних успіхів у житті — став учасником державної капели бандуристів УРСР, його гострі сатиричні мініатюри часто друкувалися в журналі “Перець”. Із кожним роком творчість Василя Куриленка все більше привертала увагу шанувальників пісні. Вони звучали на обласному, республіканському і союзному радіо. На таких же рівнях про нього писала тодішня преса. За оцінками спеціалістів він мав від природи ліричний тенор, то й спів у нього виходив динамічно-м’який, неначе опо- витий сумовито задумливим серпанком. У манері виконання — стримане розмірковування, навіть потаємна скорботність, якась дивна шляхетність. Майстерно використовував В. Куриленко і темброві можливості інструмента. А тому, хоч акомпанемент і не відрізнявся складністю звучання, ніс у собі спеціальне художнє навантаження.

Загалом пісні, створені Васи- лем Пилиповичем Куриленком, вирізняються плавністю мелодій, ритмічною свободою загального руху, широким діапазоном звучання. В них відчутний вплив народних пісень: речитативно-пісенна мелодика в традиціях бандурницько-лірницького виконання. Ми відшукали і реставрували понад п’ятдесят пісень, створе- них В. П. Куриленком на слова українських поетів, зокрема дві — на слова російського поета С. Єсеніна (“Сыплет черёмуха цветом” та “О верю, верю”).

Неважко помітити, що ком- позитор-бандурист звертався до поезій, які були суголосні з його душевними емоціями. Цілком природно, що не всі пісні Василя Куриленка пройшли випробування літами, але на той час, завдяки його попу- лярним пісням, поступово приходило визнання. Він бере участь у Днях декади українського мистецтва у Москві, І. Козловський та композитор І. Шапорін зазначили: “Ми прослухали співака й композитора-бандуриста Куриленка Василя Пилиповича, який являє безсумнівний інтерес. …

Ознайомлення широкої аудиторії з його виконавcькою творчістю було б закономірним і лише могло б доповнити святкові дні декади Українського мистецтва” (З ар- хівних матеріалів В. Куриленка. — Копія листа заступникові міністра культури УРСР Чабаненкові І.І.— 1960, 20 листопада). Визнанням рівня майстерності композитора-бандуриста став випуск 1968 року Всесоюзною фірмою “Мелодія” грамплатівки з чотирма його піснями — “Марія” В. Сосюри, “Лісові дзвіночки” П. Тичини, “Смереки” Д. Луценка та “Криниця” І. Немировича. В. Куриленко, як вдячний учень, пісню “Смереки” присвятив своєму найпершому вчителю І. Яковенку, який навчив його гри на бандурі.

Того ж таки 1968 року В. П. Куриленка обирають делегатом V з’їзду композиторів України. Особливої популярності набули його пісні “Марія” В. Сосюри та “Явори” Р. Братуня, які з задоволенням брали до свого репертуару відомі майстри співу Д. Гнатюк та К. Огнєвий. Василь Пилипович прожив дуже цікаве, сповнене музичної творчості життя, яке він поєднував, починаючи з юнацьких літ, з педагогічною діяльністю (до речі, ще четверо його братів стали теж педагогами!), зокрема, з викладанням української мови та літератури в школах тоді ще Дніпропетровська.

Свої глибокі міркування з приводу виховання молоді, ставлення до навколишнього світу, особливо природи і людей, йому частково вдалося викласти на сторінках двох грубих зошитів спогадів, поки що, на жаль, неопублікованих. Наостанок ще про одну нездійснену мрію Василя Пилиповича (за його словами): “Люблю життя. Єдине, що міг би зробити ще — закінчив би консерваторію. Пізно довідався про те, що і я міг би складати справжні пісні. Вони в мене, кажуть, і зараз є хороші, але що без музичної освіти?”. Поховано В. П. Куриленка разом із дружиною на Сурсько-Литовському кладовищі у Дніпрі.

У Чернігові у нього залишився вдячний племінник Сергій Миколайович Куриленко. Теж всебічно обдарований, як і його дядько, — професійний музикант-кларнетист Чернігівського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, захоплюється живописом і композиторською творчістю. Скрупульозно збирає матеріали про життя і творчість В. П. Куриленка з метою відкрити експозицію в якомусь із музеїв Чернігова.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment