На книжкових полицях з’явився новий роман Івана Корсака “На розстанях долі”, який благословило у світ видавництво “Ярославів Вал”.
Без рудиментів минулого
— В книзі йдеться про малодосліджені сторінки нашої не такої й далекої ще минувшини. Іване Феодосійовичу, а чому Ви взялися саме за ці сторінки?
— Варто подякувати сучасним історикам, письменникам і журналістам: національний рух спротиву в Другій світовій війні на чолі з С. Бандерою, Р. Шухевичем та їхніми побратимами відносно (саме відносно!) виписаний краще. Але ще залишаються навіть не острівці, не архіпелаги, а материки недослідженого спротиву на Поліссі. Чимало люду знає про це тільки з відомої пісні: Там, десь далеко на Волині Зродилась армія УПА…
А про одного з очільників національного опору, Тараса Бульбу-Боровця, відомо не більше. Мало того, досі гуляють сторінками видань різні “приколи”, на кшталт тих, що поширювалися за совітських часів про Нестора Махна. Ось один із зразків змалювання образу народного ватажка: “Тарас Бульба-Боровець, керівник УПА “Поліська Січ” і партизанського руху на Поліссі, наприкінці 60-х років, перебуваючи в еміграції, звернувся до керівництва США (ледве не до самого президента) з пропозицією створити бойові загони з числа українських емігрантів і направити їх у В’єтнам для війни на боці американської армії. Він навіть запропонував свої послуги для того, аби очолити ці загони.
Американці не сприйняли всерйоз пропозицію літньої людини, хворої на епілепсію та з проявами параної і мегаломанії. Вони, скоріше за все, залишили листа без відповіді. Натомість сам Боровець кожному зустрічному говорив: “Хіба ви не знаєте? Просто в керівництво США пробралися КДБісти. І шкодять українській справі”. Прояви “параної і мегаломанії” можна зарахувати сповна до совітського рудимента в мізках, а з приводу епілепсії нічого не можу стверджувати: скуштуйте, як Боровець, повний курс польського концтабору в Березі-Картузькій та німецького Заксенхауза – і тоді вельми втішатиcя будете вислідом… І так само я би остерігся іронізувати на кшталт “у керівництво США пробралися КДБісти” — починаючи від історії з Кімом Філбі, дій цього радянського шпигуна.
То через нього КДБ\МГБ про черговий приліт посланців еміграції дізнавалося швидше, аніж зв’язкові із Заходу опустяться на українські повстанські терени на парашутах. Ще б пак: він був керівником 9-го відділу, що займався радянською і комуністичною діяльністю у Великій Британії, згодом координував спільні дії США і Великої Британії по боротьбі з комуністичною загрозою. А на завершення згадав би Манафорта, Флінна та інших сучасників у США, чиї імена обговорюють нині у ЗМІ. Кривулясті рядки про славних наших попередників трапляються часом через незнання, а інколи як продовження задавнених конфліктів: ніде правди діти, як чубилися колись різні гілочки політичної еміграції, так і досі ще часом зизом одне на одного дивляться. Саме тому автор вважав за потрібне не вивищувати одних коштом пониження інших, а пошанувати всіх, хто боронив наш люд і наше майбуття.
Не відрікаймося, вони не чужі
— Пошанування усіх — це стосується також таких неоднозначних постатей, героїв роману, як професори Борис Балінський і Федір Богатирчук? Але ж вони обрали собі зовсім інші шляхи…
— Балінський у ті круті часи відмежувався цілковито від змагань за долю землі, на якій його матір на світ привела, зосередившись на науці і здобувши як вчений-ембріолог світове ім’я. Ф. Богатирчук, у часи УНР керівник санітарного потяга в Січових Стрільців, нагороджений згодом за наукові досягнення Британським товариством радіологів золотою медаллю Барклая, а ще автор першого підручника з шахів українською мовою, багаторазовий шаховий чемпіон України і чемпіон СРСР 1927 року, несподівано в Другу світову потрапляє до власівців.
— Чи маємо ми тепер від них відрікатися?
— Звісно, ні. Інакше повториться історія, як із В. Липинським, якого в Польщі з різних причин довго не визнавали. І тільки минулого літа, в час презентації у Варшаві мого роману польською мовою “Dzieci Jafeta”, професор Томаш Стриєк із Польського інституту національної пам’яті з відтінком гіркоти зазначив: “Польща втратила Липинського. І це не пішло на користь стосункам наших народів”.
Обрубане гілля…
— Роман кількаплановий. Ви не боялися, що оповідь “подрібниться”?
— Роман — як дерево: стовбур, гілки першого порядку, другого порядку… Стовбуром є неймовірні долі української інтелігенції в пекельному ХХ столітті, долі на “кривавих землях”, за висловом Тімоті Снайдера. І “гілочки” цієї великої крони не мають одна одну затуляти. Наприклад, доля нашого люду на кубанських землях, де впродовж століть нищили українські пракорені: однією із завершальних дій того нищення став вихід цілісінького народу в світи…
Наприкінці 43-го, коли німці відступали з Кавказу, слідом за ними рушив увесь тамтешній народ. Вони йшли, знаючи, що попереду зима, вони вирушили в неблизьку дорогу на конях, везучи нехитрий скарб на биках, на коровах, йшли пішака, у тлумаках на плечах несли найнеобхідніше; були села, що цілком обезлюдніли. Вони йшли степом, тікаючи від російського жаху, замерзаючи в хуртовину та лютий мороз. То був вихід народу, куди більший за Вихід євреїв із єгипетської неволі, бо з Єгипту йшло, як свідчать джерела, 600000 недавніх бранців, а тут від дикого москаля втікало понад 1000000… От тільки про той Вихід легенда здолала кілька тисячоліть, а про цей мало хто й відав.
Російський більшовик не міг пробачити духу волі, перенесеного колись із берегів Дніпра. Так само, як на єврейський народ, у тому стражденному виході чигала зброя на безборонний люд, тільки вже не спис та простецький меч єгипетський, — їх розстрілювали з радянських літаків на низькому польоті, скидали на голови жінок та дітей бомби й гранати. Спершу цьому стражденному люду дали землю поблизу Новогрудок у Білорусі, та котився фронт, із ним знову народ кочував на Захід, і тепер уже землю відвели йому… аж у північній Італії. Неймовірна дорога через Польщу, Німеччину, Австрію… Прибульці й тут налагодили небавом життя, та в дію вступила ялтинська угода: милі союзники силою передавали страждальців вусатому квартиранту Кремля на смерть і тортури.
Олевська республіка, знана й незнана
— Малюючи події на доволі широкому полотні, Ви все ж особливу увагу приділяєте Поліссю. Чому?
— Поліський спротив Другої світової, так уже складалося, тривалий час випадав із поля зору письменників і журналістів. Між тим, у Другу світову існував феномен Олевської республіки, звідки вигнали і гітлерівських, і російських загарбників, і де в час, коли під Москвою і Сталінградом гриміли гармати, тут, на Поліссі, була цілковито українська влада.
Олевська республіка охоплювала територію, що перевищувала площу Голландії чи Бельгії. Де, скажіть, будь ласка, в Європі було, аби повстанці вигнали окупанта з території цілісінької країни? А ще ж існувала така ж незламна Колківська республіка, малознана досі Костопільська Січ… Задля об’єктивності варто згадати Локотську республіку в Росії. Та замість оповіді, аби не було звинувачень, просто наведу уривок із вікіпедійної довідки про “республіку”, армію і командувача Камінського: “Локотська республіка була офіційно визнана німецькою владою 15 листопада 1941 року… Офіційною ідеологією став націоналсоціалізм, правлячою партією — Націонал-соціалістична партія Росії… Єврейське населення Локотського округу було повністю знищено…
Історія Локотської республіки завершилася восени 1944 року. На той час Камінський у Варшаві придушував антигітлерівське повстання поляків. Невдовзі “комбрига Камінського”, як він себе називав, пристрелили гестапівці, а рештки його війська влили до складу підрозділів генерала Власова”.
З сучасністю минувшина переплелась…
— Ваш роман “На розстанях долі” — твір про надскладні й драматичні роки пекельного минулого століття, але чи є також проблематика, яка виходить на часи теперішні?
— Кожен історичний роман — то твір насамперед про сучасність. Польсько-українське протистояння в Другу світову, волинську трагедію сорокових років злі люди хотіли б сьогодні ужити, аби зіштовхнути нас із сусідою. А в романі, серед іншого, йдеться про те, як Тарас Боровець ставав на захист поляків перед гауляйтером України Еріхом Кохом.
Дивізію “Галичина” намагалися звинувачувати в участі у придушенні антигітлерівського повстання в Варшаві та інших протипольських акціях — марна справа лукавого люду. Як свідчення цілковито іншого, генерал Андерс, людина рідкісної мужності і найширшої воєнної ерудиції, вже по війні вручає Павлу Шандруку, командувачу Армії УНР, куди входила і дивізія “Галичина”, найвищу відзнаку воєнної доблесті — орден Віртуті Мілітарі. А ще йдеться в романі, як на захист дивізійників стають Папа Римський Пій ХІІ, дружина президента США Елеонора Рузвельт… Вони йшли крізь вогонь і гіркі дими, їм випали пекельні випробування, вони падали і піднімалися знов, бо йшли боронити землю свою. І допоки ми пам’ятаємо їх – вони наші сучасники.
Спілкувалася Клавдія ТРОФИМЧУК
