Якщо свобода слова антиукраїнського спрямування, то кому потрібна така свобода слова?!

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка

Проблема конституційного права на свободу думки і слова, віль­ не вираження своїх поглядів і переконань, свободу світогляду і віро­ сповідання перебуває у полі зору багатьох науковців, політиків, пу­ бліцистів. Новий спалах гострої дискусії про свободу слова і свободу діяльності ЗМІ спричинив арешт журналіста Ігоря Гужви. Криміналь­ ний бік справи залишаю поза розглядом. Цим займаються відповідні компетентні органи. Мене вражає маніпулятивно розбурханий ґвалт, мовляв, в Україні активно відроджують цензуру, безугаву наступають на свободу слова, забороняють вільне спілкування в інформаційному просторі тощо.

Безперечно, свобода слова служить своєрідним живильним кис­ нем засобів масової інформації, без якої вони не можуть продуктив­ но функціонувати й належно виконувати свої суспільні функції. За­ значаємо, що свобода слова — це делікатний політико-ідеологічний, соціально-громадянський, морально-психологічний стан, категорія філософії й журналістики, це — право (можливість) вільно та публічно висловлювати свої думки в інтересах національно-духовного розвитку суспільства.

Професор Ігор Михайлин із Харкова слушно наголосив, що мало хто в Україні на повен голос говорить про морально-соціальну відповідальність журналіста за використання свободи слова. До речі, у розвинутих демократичних країнах світу панує модель соціально від- повідальної журналістики за долю свого народу, нації, держави. У цих країнах ЗМІ пройняті духом суспільства, тобто вони державотворчі, патріотичні, об’єднують суспільство на національних, мовно-культурних, звичаєвих засадах. Лише в цих рамках преса, телебачення, радіомовлення плюралістичні, вільнодумні й незалежні, відповідальні за результати праці. Отже, відповідальність — загально-соціологічна категорія, яка виражає свідоме ставлення журналіста до вимог суспільної моралі, обов’язків, соціальних норм і національних цінностей.

Відповідальність означає усвідомлення журналістом суті та значення своєї діяльності, її наслідків для суспільства і соціально-духовного розвитку, вчинків особи з погляду безпекових, національно-державницьких інтересів суспільства. На жаль, ще немає підстав констатувати, що свобода слова в Україні стала сподіваною, бажаною передумовою прискорення духовної інформаційної мобільності української нації, створення усіх умов для повноцінного, повноправного функціонування українського слова, щоб його вільна духовна енергія життєдайно впливала на розвиток людини. Відомо, що у державотворчому процесі будь-якого народу чільна роль належить національній мові. “Об’єднати і відокремити — ось дві головні функції, які вона виконує. Об’єднати населення всередині країни, відокремити ззовні, від сусідів. І хоч би скільки політики намагалися віднайти якісь інші чинники суспільної консолідації, ефективнішого засобу, аніж поширення загальнонаціональної мови, вони не знайдуть”, — справедливо стверджує мовознавець, професор Лариса Масенко.

Тільки через своє, рідне українське слово, національну культуру ми зможемо впевнено, гідно ввійти в демократичну, правову систему європейського і світового співтовариства. Адже спалах самоповаги в очах українця дає доброчинний імпульс для самоповаги і самоствердження української нації. На цій принциповій позиції ґрунтувалася моя стаття “Свобода слова — не абстрактне, безвідносне поняття”, яка опублікована у книжці “Завжди пам’ятай: Ти — Українець!” (2001 р.). Минуло 16 років, а ситуація з розумінням поняття “свобода слова” майже не змінилася, що дає підстави класифікувати, схарактеризувати такі підходи до реалізації свободи слова і відповідальності в нинішніх умовах.

Частина журналістів, політиків, громадян України розуміє свободу слова як усвідомлену потребу творити добро і ставить її на службу високим морально-духовним принципам, українським національним прагненням, світлим, здоровим інтересам людини. Принципову позицію українського національного державотворення має чимало засобів масової інформації, зокрема, журнали “Дзвін”, “Зоря вечорова”, газети “День”, “Дзеркало тижня”, “Літературна Україна”, “Слово Просвіти”, радіопрограма “Двадцять хвилин з Володимиром Яворівським” (Національна радіокомпанія України), телерадіокомпанія “Львів”, радіо “Незалежність” та ін. Журналісти цих видань правдиво, оперативно, компетентно, аргументовано інформують людей про життєво значущі факти, події, явища, конструктивно критикують представників владних інституцій за їхні недоліки в роботі, сприяють формуванню суспільно-національної думки про політико-ідеологічні, соціально-економічні, державотворчі процеси.

Особливе місце у цих ЗМІ та інших па- тріотичних виданнях належить правдивому, системному, комплексному висвітленню гібридної війни РФ проти України. Саме завдяки поширенню знань, які відповідають історичній правді, формується інтелектуально зріла думка про той чи той факт, подію, явище. Тому наголошую: якщо ми хочемо бу- ти повновартісними, рівноправними партнерами європейських країн (Україна в центрі Європи), то повинні у своїх теле- і радіоматеріалах, газетах, соціальних мережах найменше часу і місця приділяти трешу (“сміттю”), або зовсім відмовлятися від нього, а найбільше часу, творчих зусиль, інтелектуальних можливостей затрачати для доброякісної журналістики, яка ґрунтується на засадах україноцентризму, і таким чином всебічно сприяти національно-духовному розвитку читачів, глядачів, слухачів, їхньої самоосвіти і самосвідомості, утвердженню української національної ідентичності.

Друга частина журналістів, політиків, громадян України тлумачить свободу слова як уседозволеність і застосовує її для власного самовивищення, піару, корпоративної вигоди, що нерідко перетворюється на політичне блюзнірство стосовно інтересів національного державотворення. Без дотримання духовно-національних засад ЗМІ перетворюються на бульварний розсадник аморального впливу на суспільне життя. Потурання низьким смакам [телеканали ТЕТ, ICTV, СТБ, “1+1” (“95 квартал”, “Ліга сміху”, “Розсміши коміка”)], наголос на примітивних сенсаціях, сексі, скандалах, смерті призводить до того, що медіа втрачають роль позитивного інформаційного орієнтира, просвітителя, вихователя.

Кожний із Вас, шановний читачу, може назвати депутатів, політиків, журналістів, слово яких перестає бути реальним морально-духотвірним началом у життєдіяльності пересічних людей. Ми є свідками, а може, й учасниками аморального процесу в Україні; маємо справжній апофеоз ненормативної лексики, політичного свавілля і розбою, антиукраїнського піратства в теле- і радіоефірі. Конституційний захист свободи слова, забезпечення розвитку національної культури, духовності, повнокровного функціонування української мови в Україні зовсім не заперечує, не перешкоджає мовно-культурному становленню національних меншин. Конституція України гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин (стаття 10), сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і націо- нальних меншин в Україні (стаття 11).

Цілеспрямоване, зловісне російщення впродовж століть насильно створило таку історичну ситуацію, що ми, українці в Україні, вимушені бити на сполох, щоби не дати загинути своїй мові, культурі, духовності, церкві. Адже за роки незалежності застосування української мови у сфері культури зменшилось, а мови російського агресора — збільшилося (О. Савченко). Перші й несміливі кроки зроблено: ухвалено закони про україн- ськомовну пісню та українсько- мовний телевізійний продукт. Навіть це викликало збурення внутрішніх і зовнішніх україно- ненависників. Однак, попри маніпулятивний вереск, треба на своїй землі створити політико-ідеологічні, соціально-економічні, інформаційно-психологічні умови, щоб українці мали можливість розвиватися на своїх національних засадах. Найпростіший і найчесніший вчинок депутатів ВР України, політиків, службовців, всієї громадськості полягав би в тому, щоб у майбутніх законах про мову, шкільну освіту було записано і виконано: кількість шкіл, культурно-освітніх закладів, бібліотек, виданих газет, журналів, телерадіоорганізацій у процентному співвідношенні відповідала кількості населення українців, кожної національної меншини.

Мовою освіти, міжнаціонального спілкування в Україні має бути тільки українська мова. Це було би справедливо, відповідало б природним потребам української нації і національних меншин, які також повинні зберігати і розвивати свою мову, культуру, звичаї, традиції. Тим часом інтегратори — зросійщувачі, маніпулюючи принципами свободи слова, всілякими способами продовжують насаджувати московські імперські міфологеми про один корінь, спільну колиску трьох братніх народів, про месіанізм “старшого” — російського — брата, спільну великоросійську мову, мовляв, російська мова в Україні виконує роль захисника геополітичних інтересів України.

Парадокс — Російська Федерація, загарбавши Автономну Республіку Крим, частину Донецької і Луганської областей, вбиваючи українських захисників, у такий спосіб “піклується” про геополітичні інтереси України. Російські і промосковські ЗМІ в Україні пропагують, нав’язують міфологему публіциста Д. Мурєтова — автора статті “Эрос, народ и политика”, вміщеної у “Русской мысли” 1916 р. і не без ідеологічної цілеспрямованості передрукованої “Новым временем” у грудні 1991 р. Д. Мурєтов стверджував, що “национализм (читай — шовінізм — В. Л.) должен быть великим или его вовсе не должно быть”, тобто великий московський рашизм, що увібрав у себе фашизм, нацизм і шовінізм, має право на життя, повинен утверджуватися найновішою зброєю, а українських природних національних прагнень до свободи і незалежного розвитку “вовсе не должно быть”.

До третьої частини належать журналісти, політики, громадяни України, які використовують свободу слова для руйнування українського державницького мислення, розмивання національних почуттів, морально-психологічного приниження патріотів усіх віків, політико-ідеологічного цькування українськості, насаджування психології малоросійства, формування в українців особливої форми російської свідомос- ті, яка носить антиукраїнський характер. Таким духом насичені програми телеканалів “Інтер”, NEWS ONE, “112 Україна” та деякі інші, а також чимало FM- радіостанцій.

Вони безпосередньо причетні до того, що, крім військової агресії, триває інформаційно-психологічний наступ на світ національної сутності, на життєве поле українства, яке складається з пластів мови, культури, звичаїв, традицій, цивілізованості, а скріплювальним центром є національно сприйнята християнська універсальна духовність. Хоч як прикро, але серед журналістів є такі (до якої частини — другої чи третьої належить Ігор Гужва і десятки йому подібних?!), які за криваві російські рублі, брудні гроші злодіїв-бізнесменів та грабіжників-олігархів (не заперечую — є люди, що збагатилися чесною працею) потужно у різних формах “джинсують” тезу про нездатність українців побудувати свою державу, що, мовляв, Україні сам Бог дав унікальну можливість бути двомовною, насправді ж — агресивно, примусово створювали умови для утвердження російської мови, зросійщення українців.

Прислуговуючи промосковському капіталові, спекулюючи свободою слова, продажні журналісти та їхні захисники регіонали, що називають себе опозиціонерами, ма- ніпулюють свідомістю читачів, глядачів, слухачів, перекручують історичну і сучасну правду, життєву реальність, агресивно втручаються у підсвідомість українців із метою вичавлювання з них морально-національного, духовно-національного, національно-гуманістичного почуття і перетворення україн- ців на безнаціональну біологіч- ну масу. На жаль, досі українців в Україні ще відсувають поза по- ле національного життя, а ми, сповідуючи закони про свободу слова, керуючись хворобливою сором’язливістю, гіпертрофованою чемністю, історично успад- кованими страхами образити Москву, зачепити її інтереси, не даємо організованої, масованої відсічі патологічному засиллю моксельського=ординського= московського=російського стилю життя, не лише російської, а й англомовної культури. Почуй- мо Тараса Шевченка: “І чужому научайтесь, / Й свого не цурай- тесь”.

Проблема професійної гідності, глибокої моральної відповідальності журналіста за слово, яке може вилікувати чи вбити, хвилює не одне покоління творчих працівників. “Щоб слово сталося ділом, — наголо- шував Іван Франко, — треба духу свободи і любові до правди та до народу в публічній дискусії”. Соціально небезпечним у журналістиці Іван Франко вважав тип гіпокрита — лукавої, брехливої людини. Такі типи журналістів є найстрашнішими, адже калічать людей морально і духовно. Роздумуючи про функціонування ЗМІ в Україні, Дмитро Павличко ще 2008 року зазначив, що “кожна телепередача, яку веде Савік Шустер, нагадує спеціально придуманий провокаційний сеанс розколу українського суспільства.

Ведучий вдає об’єктивного, безстороннього коментатора, але насправді його незаангажованість виявляється в тому, що на передачі завжди виникає конфлікт між двома во- рогуючими сторонами (Ви, шановний читачу, нині й самі назвете ведучих такого ж типу, як Савік Шустер — В. Л.). На жаль, ментальність українського народу ще перебуває під тиском ідеологічних нашарувань комуністичних часів, за яких все, що українське, винищували, а все, привнесене російською історіографією, культурою і мовою, оцінювали, як найновіші, “прогресивні” досягнення в розвитку українства.

У цій ситуації ворогуючі сторони легко зорганізувати. Савік Шустер приніс в українське громадське життя під виглядом демократії розгул взаємної ненависті між людьми, які за інших обставин, коли засоби масової інформації дбають про об’єднавчі для нації мотиви, знаходили б порозуміння”. Ситуація в Україні з функціонуванням ЗМІ показала, що вільний ринок агресивно діє на національну культуру, духовність, погіршує їхній стан, сприяє деградації, впливає на поглиблення космополітичних процесів.

Кіч-культура, духовна анемія, аморальність, нігілізм, маніпулятивний інтернаціоналізм призводять лише до культурно-ціннісного роззброєння, духовно-національного здича- віння. Зрозуміло, що без свободи творчості неможлива прав- дивість, об’єктивність інформації, достовірність образу України, розмаїття соціально важливих, цікавих фактів, подій, явищ. Свобода вільного висловлювання думки — один із найважливіших чинників свободи функціонування ЗМІ, свободи творчості журналіста. Водночас свобода означає відповідальність. Свобода і відповідальність реалізовуються у правдивому слові, яке зумовлене професійним патріотизмом. Адже непорядний професіонал може різними формами і методами спрямовувати свої здібності проти української національ- ної ідеї державотворення.

Таких прикладів чимало. Якщо свобода слова, свобода масової інформації, свобода функціонування засобів масової комунікації сприяє нехтуванню українських національних інтересів, призводить до того, щоб українці на власній землі не почувалися господарями, то що це за свобода слова, кому вона служить?! Щоб українське Слово вічно і відповідально буяло на українській етнічній території, щоб у кожному домі панував моральний добробут, щоби безнадія переросла в ясну впевненість, а камениста, терниста дорога привела Україну до перемоги над російським агресором, до щасливого духовно-національного буття, то між українськими політиками, депутатами, службовцями усіх рівнів, журналістами має панувати висока духовна взаємовимогливість, відповідальна конструктивна критика, моральність, взаємодопомога, взаєморозуміння на засадах україноцентризму, злагода, чесність, згуртованість, єдність національних інтересів та ідеалів, глибоке усвідомлення свого національно-добродійного призначення.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment