«Та серце не хоче… ні нового дому, ні нового саду»

Світлана ОРЕЛ, Кропивницький

Цьогоріч літературна громадськість відзначає 110-річчя Арсенія Тарковського. Для нашого краю він не просто поет — останній представник Срібного віку російської поезії. Він — один із стовпів легендарного роду Тобілевичів — Тарковських: саме ім’ям його тітки названо славнозвісний “Хутір Надія”, нині музей-заповідник. А батько його, Олександр, виховувався у родині Івана Карповича Тобілевича.

Будинок Тобілевичів на колишній вулиці Знам’янській (нині — у Кропивницькому — міський літературно-меморіальний музей Івана Карпенка-Карого) на той час був фактично центром українського громадського життя міста. Юний Тарковський спілкувався тут із майбутніми видатними акторами Миколою Садовським і Панасом Саксаганським, їхньою сестрою Марією Садовською-Барілотті, бували тут Олександр і Софія Русови, а майбутній меценат і громадський діяч Євген Чикаленко, до речі, однокласник Олександра по земському реальному училищу, квартирував у цьому ж будинку. Знаходив тут прихисток і Марко Кропивницький. У цих стінах збиралася єлисаветградська “Громада”, якою керував тоді Опанас Михалевич, і яка мала абсолютно чітку українофільську спрямованість.

Фактично частиною “Громади” (хоча певною мірою і автономною) був молодіжний гурток “Народної волі”, до якого входив і Олександр Тарковський. У Єлисаветграді цей гурток був значною мірою українським — молодь навіть намагалася друкувати на гектографі вибрані твори Шевченка. Уже пізніше — у середині ХХ століття, листуючись із Андрієм Юровичем Тобілевичем, зусиллями якого, власне, й зберігся “Хутір Надія”, Арсен Олександрович просив писати йому українською, мовляв, він не забув цю мову. Та й як міг, допомагав у створенні музею-заповідника. Усе це згадалося, бо нині, коли йдеться про підготовку проведення літературного салону (така форма пізнання молоддю поезії уже стає доброю традицією у нашому місті), раптом залунали голоси, що “…это же русская поэзия, европейского уровня, и хахляцтво, чи то пак, украинство, здесь ни при чем”.

На жаль, і досі у сфері освіти нашого міста трапляються методисти з таким типом мислення. Звісно, Арсеній Тарковський писав російською, хоч і не цурався, як інші, украї- нізмів у своїх текстах. Це й не дивно, адже іншою мовою в Російській імперії, а пізніше і в її модифікації — Радянському Союзі, утвердитися було набагато важче. Та й у цьому випадку не йдеться про роздвоєння душі, бо у храм загальнолюдської культури Арсеній Олександрович у тодішньому Єлисаветграді входив саме тією мовою. І до кінця життя він зберіг болючий, нос- тальгійно-пронизливий зв’язок з Україною, з нашим містом. Саме тут він зустрів своє перше кохання — Марію Фальц: її колишній будинок нині — музей Арсенія Тарковського по вулиці його ж імені.

Сюди він повертався у середині 50-х, уже будучи інвалідом (під час війни втратив ногу). Збереглися спогади про той приїзд і їхню спільну поїздку на хутір Надія тодішньої директорки об- ласного краєзнавчого музею Олени Ноземцевої: “…Стояла тиха, тепла погода, за містом пахло чебрецем. Ми спинились у полі. Арсеній Олександрович зірвав кілька квіточок, вдихнув пахощі й мовив: “Скільки років я тут не був…” У його очах були сльози”. Через кілька місяців у листі до свого приятеля він напише: “Я зрозумів, що на Батьківщині треба бувати частіше, інакше висихаєш серцем…” Ще через 17 років він зізнається: “Як мені хочеться на Україну, до Києва та до мого Кіровограда, — я поїхав би на Батьківщину за сльозами, більше мені у моє місто їхати ні за чим. Та хіба ще за дитинством, яке так потрібне у старості. Мабуть, у моєму віці впадають у дитинство ще й за велінням серця. Тож коли я упаду в нього, то не подивуйтеся — є не тільки Простір — Батьківщина, а ще й Час — Батьківщина”. Так і просить зазвучати українською його ностальгійний вірш за тим Часом-Батьківщиною:

А все-таки жаль, що юнацькі роки

Мене повели на чужинські шляхи.

Що мама в розлуці сльозу витирала,

що рідного я не побачу вокзала,

що гілкою вітер востаннє махав,

що міста нема і розтанув вокзал.

Та серце не хоче, хоч прийде до ладу,

ні нового дому, ні нового саду,

ні лицарів кутих, що піч прикрашають.

Про них нові діти нічого не знають.

Кімнату жаль мамину, вогника скалки,

і ледве вловимий в ній запах фіалки.