Стильові метаморфози Світлани Короненко

С. Короненко. Вірші з осені. — К.: Ярославів вал, 2017

Олена О’ЛІР

Є поети, вірні своєму стилю упродовж усього творчого шляху. І є поети, схильні до стильових перетворень. Марно сперечатися, який спосіб поетичного буття є абсолютом, — так само, як марно сперечатися, хто кращий — класицисти чи романтики, неокласики чи символісти.

Нова поетична книжка Світлани Короненко вражає не тільки масивом образів, тим, “про що” в ній ідеться, грубо кажу- чи — “м’ясом” поезії, а й поетикою, тим, “як” вона написана, принципами будови вірша, за аналогією — його “кістяком”. Власне, вражає зміною стилю. Якщо раніше поетеса віддавала перевагу білому (неримованому) віршу, оформленому в класичних розмірах, то нині її фаворит — вірш римований, і відчувається, що ця нова для неї поетична мова їй надзвичайно смакує, ба більше: у “Віршах з осені” відчувається просто-таки спрага рими, спрага звукової гармонії — настільки сильна, що авторка часом заримовує геть усі рядки у поетичному творі (віршознавці називають такий прийом наскрізною римою), а іноді вдається до рими внутрішньої — і то не спора- дичної, а сталої: а саме до того її різновиду, коли попарно римуються піввірші довгих віршових рядків. Апофеоз цього музичного буяння — поезія “Навернення”, де в дистихах, пронизаних пристрастю і музикою Шопена, заримовано на одну риму і рядки, і піввірші.

Щоправда, римування тут неточне з огляду на складність обраної форми. Ось останній дистих: Місто над Борисфеном — в деревах правічних і щемних. І католичка шалена віршує під звуки Шопена… Напевно, ця музичність поетичного письма і стала однією з причин того, що останніми роками з’явилися пісні на слова Світлани Короненко, — авторства і композиторів-професіоналів, і аматорів. Стильові пошуки поетеси до певної міри нагадують творчу еволюцію класика аргентинської літератури ХХ століття Хорхе Луїса Борхеса. Замолоду, під час кількарічного перебування в Європі, він пристав був до гуртка іспанських поетів, які називали себе “ультраїстами” і завзято бунтували супроти будь-яких літературних канонів, а у зрілі роки звернувся до класичних форм вірша, зокрема до його величності сонета. Сонетів Світлана Короненко, щоправда, не пише, однак її потяг до римованого вірша свідчить про прагнення оновити свою індивідуальну поетику не за рахунок відмови від традиції, а за рахунок її осяг- нення й опанування. На зміну бунтарству прийшла майстерність, яка не цурається й учнівства. Як тут не згадати мудрої настанови Ежена Делакруа: “Митець повинен ненастанно вивчати техніку свого мистецтва, аби не думати про неї у хвилини творчості”! Не дивно, що в критичних відгуках на попередні поетичні книжки Світлани Короненко далеко не всі твердження зберегли актуальність донині. А якщо котрийсь критик і “влучив у десятку”, то можна лише скинути капелюха перед його проникливістю.

Згадаймо, скажімо, що писав про поетесу Володимир Базилевський у статті, опублікованій як передмова до п’ятої збірки її віршів “Нічний політ” (2009): “Серед знаних поетів свого покоління вона вирізняється рівністю голосу. Зовні це справляє враження спокійного плину. Але то спокій з інтенсивним внутрішнім рухом”. Нині інтенсивний внутрішній рух, слушно відзначений критиком, перетворився на рух зовнішній, а натомість рівність голосу стала поняттям тимчасовим, власне кажучи — стала нерівністю. У тій же таки статті Базилевський говорив про “безримний вірш С. Короненко з його чіткою графічною організацією” (в науковій віршознавчій термінології — білий вірш, який не має рим, але має розмір) і діагностував у поетеси “імунітет” проти рими.

Гадаю, Володимир Олександрович, блискучий майстер тра- диційного вірша, просто шукав якесь елегантне образне пояснення відмови поетеси від рим. На щастя, “імунітет” виявився нестійким і Світлана Короненко “захворіла” римою, “захворіла” всерйоз, і “хвороба” ця — прекрасна… Помилявся, як виявилось, і Михайло Слабошпицький, коли в післямові до “Нічного польоту” твердив, що Світлана Короненко — “найпрозаїчніша” з усіх наших поетес”, “скупа у використанні зовнішніх атрибутів поетичності”. Схоже, навіть для асів критичного пера нове стильове амплуа Світлани Короненко стало цілковитою несподіванкою!

Щодо образів, які наповнюють збірку, то докладно описувати їх — справа невдячна. Краще вже прочитати самі вірші. Скажу лише, що вони, ці образи, — надзвичайно чуттєві, незрідка несподівані, навіть екстравагантні. Часом вони викликають запитання: чому, наприклад, соловей білий (у поезіях “Як бороню вас я…” і “Ох, не питай…”)? Часом подразнюють рецептори літератур- ного смаку поетизацією геть прозаїчних реалій (“Нóва Рексона над світом сія, як світу основа…”). А часом вражають несхибною влучністю метафоричного зіставлення: “В небі тут грім гуркотів // Сонячним котигорошком”. Відчуття “тонких планів” буття дозволяє авторці впевнено читати шифр власної долі та доль інших, — ці психологічні образки зібрані в “Тасуванні доль”, немало їх і в інших розділах збірки. Йдеться на- віть не лише про людську психологію, — чого варте заглиблення в загадкову душу пухнасто-хвостатих домашніх улюбленців у диптиху “Котяче”! Ось початок першої поезії циклу, в якій, до речі, теж ужито засіб сталої внутрішньої рими: Це таки осінь, котове! Темний холодний дощ Готує для вас прозово хутра густого товщ. Ваші хвости ґрунтовно мають у зиму ввійти.

Ваші хвости — основа породи і чистоти. Погляд ваш піднебесний свідчить про добрий смак, Ви у надії на вéсну і зверхньо до всіх собак Всілися на паркані: лінощі і благодать, Знизу — недоторканні і зверху вас не дістать. У ваших очах розкосих думка якась горить. Пальчики ваші босі, і хочеться їх зігріть! Хмара стоїть над містом, хмари тяжке крило, Треба ж буть реалістом і не блукати селом. Треба у господині бути побіля ніг, Вигнути теплу спину і оминути сніг, Легко ковзнути у двері, а потім між подушки Чи між кухонних прерій і — до теплих горшків. Пригадую, мій світлої пам’яти дідусь Іван Панькович Запорожченко, який усе життя прожив у селі Перша Михайлівка на Полтавщині, звертався до кожного з наших котів шанобливо, як до рівного — у кличному відмінку: “Коте!”. Тож у цьому короненківському “Котове!” — не лише примха витонченої поетичної натури, а й традиційний український етикет спілкування з братами нашими меншими.

Я б залюбки включила цей диптих до антології української анімалістичної лірики, про яку наразі лишається тільки мріяти, — разом із котячо-собачими поезіями Ігоря Качуровського, Володимира Базилевського, Романа Скиби! Контрапунктом проходить крізь “Вірші з осені” мотив поетичного слова: багатолике, як саме буття, це і “слово таке як сміх, слово таке як подих”, і “слово крамольне і темне”, і навіть таке: “Слово — ти завжди чуже, // виткане з темного срібла. // Відьма тебе стереже — // в місці тім темнім і гиблім”. Проте абсолютним ідеалом для Світлани Короненко є слово, що походить від Бога, — саме такого слова вона прагне понад усе. І в цьому полягає самоусвідомлення поета не як творця, а як медіума — посередника між Божественним Началом Всесвіту і людством, — самоусвідомлення, яке тривало від народження мистецтва поезії і похитнулося лише в ХХ столітті, зараженому вірусом атеїзму і егоцентризму. Тож слід віддати належне Світлані Короненко, яка повертає нас обличчям до божественної суті поезії:

Окраєць слова чомусь

Донéсти до губ не зуміла.

Господи, знову молюсь!

На все Твоя воля і сила!

На все Твій всесильний хрест,

На все Твоя ласка,

Чи ляже Твій білий перст,

Чи буде помилка друкарська,

Чи животворна стіна Слова святого,

Чи непробужденна вина І убієнний стогін.

…………………………

Але якщо гряне грім

І небо зсунеться в зливах,

Ввійду у вогнище рим

І — буду щаслива.

Це — не розвага чи лють,

Не виторочена тривога.

Це просто Слово почуть

І — більше нічого

(“Це не пісенний текст…”).

Окрема, невимовно болюча, тема збірки — тема війни, нинішньої, російсько- української. Світлана Короненко знаходить слова, аби висловити те, що діється з людиною на фронті “за міліметр од смерті” (“У цій небесній круговерті…”), і заклика- ти українських чоловіків кинути вино, аж поки не виженуть ворога геть з рідної землі (“Чоловіча пісня”), і вшанувати пам’ять незабутнього Василя Сліпака, вдавшись до вічних образів народної пісні (“Пливе човен, води повен…”). Кілька слів про художнє оформлення збірки “Вірші з осені”, в якому використано твори художника Олександра Аханова: на обкладинці танцює запальна танцівниця, охоплена вихором червоногарячої сукні, на форзаці пролітає безкрилий ангел з обличчям Вірджинії Вульф, і кожному розділу передують заставки із зображенням витончено-млосних красунь. І ця множинність жіночих образів відповідає психологічній багатоликості ліричної героїні книжки. Насамкінець хочу застерегтися, що ця рецензія може дуже швидко застаріти, оскільки здатність Світлани Короненко до стильових перевтілень обіцяє в майбутньому нам, читачам і критикам, іще чимало сюрпризів…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment