Мої спогади про Івана Геля до його 80-річчя від дня народження (17 липня 1937 р.)
Іванна КОРНЕЦЬКА, нащадок роду Тершаківців, заступник голови Львівської Ліги Українських Жінок
Почну свої спогади з родоводу, який започаткував Дацько Тершаковець, що в 1764 р. мешкав у с. Кліцьку. Від прадідів Марка (1846 р. н.) походить Іван Гель (1937 р. н.), від Микити (1840 р. н.) – Іван Пелех (1933 р. н.), від Антона (1826 р.) — Іванна Корнецька (1948 р. н.). Цікаво, що за прізвищами прадідів у Кліцьку нас знають до сьогодні: перша хата від Церкви — Марчишині (від Марка), друга — Микитові (від Микити), третя — Петрові (син Антона), а тепер уже сучасніші Корнецькі (за прізвищем мого батька Михайла Корнецького), а далі ще три хати роду Тершаківців (Бойкові, Бугринові та Польчині), а загалом цей закуток називали Дацьківщина (від Дацька).
Іван Гель виростав у національно-свідомій, працьовитій, побожній сім’ї. Батько Андрій — стрілецьдоброволець Української Галицької Армії (УГА) під час польсько-української війни. Член “Просвіти” і Товариства “Відродження”. Співпрацював із ОУН: станичний (збирав продукти, одяг, взуття), зв’язковий Проводу ОУН, разом із моїм батьком Михайлом Корнецьким і сусідом Михайлом Федиком заготовляли дошки і бруси для спорудження криївки в кліцьківському лісі (до речі, дерево було заготовлене для ремонту сільського храму).
Всі троє та син Михайла Федика Андрій і парох кліцьківського храму отець Володимир Майба 1950 року були заарештовані НКВД і засуджені на різні терміни, згодом повернулися, крім Михайла Корнецького, який від голоду та виснаження 1953-го помер у Воркутинських таборах, осиротивши семеро дітей. Андрій Гель був моїм хрещеним батьком, помер 1970 року і похований на цвинтарі у Кліцьку.
Мати Февронія поралася у домашньому господарстві, а з настанням колгоспу працювала на колгоспних полях. Була дуже релігійною, а також берегинею сільського храму в часи гонінь. Коли храм у Кліцьку влада закрила (з 1961 року), вона разом із моєю мамою Марією та невеликою групою односельців організовувала підпільні Богослужіння. У неділі та святкові дні селяни збиралися на молебні, вечірні, хресні дороги і таким чином зуміли зберегти церкву від занепаду. В цьому їм дуже допомагали сестримонахині ЧСВВ із Кліцька та Якимчиць, а особливо рідні сестри Февронії Гель: Дарія (с. Дам’яна ЧСВВ) та Ганна (с. Агнета ЧСВВ), які після розформування Підмихайлівського монастиря та перебування у в’язниці, не зрадивши своєї віри, повернулися до рідних домівок.
Вони всіляко допомагали повстанцям, організувавши на обійсті Пелехів підпільний шпиталик, разом із нашими матерями пряли льон, виготовляли бандажі з полотна, збирали лікувальні трави й лікували поранених бійців. Сестри-василіянки рятували багатьох людей від атеїстичної навали та духовного занепаду.
Разом із підпільними греко-католицькими священиками організовували в селі (часто в своїй оселі) таємні Святі Літургії, сповіді та Святі Причастя. Ці Обручниці Христові не були фізичними матерями, але стали гідними духовними матерями, особливо для післявоєнного покоління. Февронія була членкинею Апостольства Молитви Пресвятого Серця Ісусового та Марійського товариства. Гарно виховувала своїх дітей: прищепила їм любов до Бога й України. Донька Ольга (1930 р. н.) проживала з чоловіком Михайлом і двома дітьми Оксаною та Остапом у Самборі й працювала в торгівлі. Померла після важкої хвороби 1980-го. Була вірною помічницею Іванові у його справах. Мої дитячі спогади: коли Іван Гель приходив до нас, то брав мене на руки і казав, що кине на стелю, а я здивовано питала: “А як я буду там ходити?” Іван відповідав: “Ніжками! Ніжками!”. Я ще довго роздумувала над тим, як ходитиму по стелі.
А ще дитяча пам’ять закарбувала слово “комсомол”, бо Іван був відрахований з Комарнівської школи за відмову вступити в комсомол, а через рік-два те саме спіткало моїх сестер: Наталку (1935 р. н.), Ольгу (1938 р. н.) та Марію (1943 р. н.). Згодом закінчили вечірню школу у Львові, всі вони працювали і навчалися у львівських ВНЗ. Навідуючись до своїх батьків, Іван часто спілкувався з моїми старшими сестрами. Говорили про “правдиву” історію України, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Степана Бандеру; звучали поезії Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.
Ольга декламувала “Розриту могилу” Т. Шевченка, з якою виступала на інститутському Шевченківському концерті і ледь не поплатилася відрахуванням із лісотехнічного інституту (став у нагоді “Кобзар” із печаткою інститутської бібліотеки, в якому був надрукований цей вірш), а Наталка, ведуча львівського вокально-хореографічного ансамблю “Галичина”, співала багато українських пісень. До цих розмов і пісень долучився Іван Пелех із дружиною Нелею.
Згодом збирались у помешканні моєї старшої сестри Ганни з чоловіком Павлом Лазукою. Невеличка львівська кімнатка була свідком цікавого спілкування маленького гурту однодумців із родини Тершаківців. Після знайомства з Михайлом Горинем і київськими шістдесятниками, Іван Гель із головою поринув у “самвидав”. Якось приніс до моєї сестри Ольги у гуртожиток повну валізку забороненої літератури на переховання, яку згодом вони перенесли у безпечніше місце. Моя мама, Марія Корнецька остерігала Івана від зайвих розмов: “Івасю, уважай на себе, ти знаєш, що час важкий, та й наші батьки постраждали”. Але каральна система не забарилася: 1965 року Івана Геля заарештували, і Львівський обласний суд засудив до трьох років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму — за антирадянську діяльність (термін відбував у Мордовії).
На допит по його справі викликали родича й односельчанина Івана Пелеха. До речі, він був зв’язковим УПА на наших теренах, а його брат Ярослав та батько Петро навіки залишились лежати в могилах сибірської землі. Настала чорна смуга в житті родини. Моя мама організувала з нами щоденні молитви за долю Івана.
Закарбувалися в моїй пам’яті мамині слова: “Тюрма — це страшне слово”. Пригадую перше повернення Івана Геля із таборів, обійми, сльози радості. Цілуючи мою маму, сказав, що він викристалізувався у таборах на повного борця за волю України, а мені, старшокласниці, побажав бути гідною донькою своїх батьків. Поступово я почала знайомитись із забороненими книжками: “Інтернаціоналізм чи русифікація” Івана Дзюби, “Лихо з розуму” В’ячеслава Чорновола, “Листи з-за ґрат” Михайла Гориня. Ближче познайомилася з дружиною Івана Марією та їхньою донечкою Оксаною.
Коли КГБ вдруге заарештував Івана Геля, а сталося це 13 січня 1972 року, ми нашій важкохворій мамі не сповістили про це, вона померла 24 січня 1972 року. 10 років таборів суворого режиму та 5 років заслання: Мордовія, Пермська область, Комі АРСР — холод, голод і голодування — всього понад 300 діб (за статус політв’язня, за реєстрацію шлюбу з Марією, матір’ю їхньої доньки Оксани (1964 р. н.), шлюб був зареєстрований 1974 року, за вступ племінниці Оксани у ВНЗ та інше). Дружина, мати та рідні тітки дбали про посилки для Івана і лише зрідка могли відвідати його. Зате була постійна молитва за Івана і його побратимів… “Молитва ломить залізо” — кажуть у народі.
Молитва допомогла вистояти у важких умовах. Іван Гель повернувся в Ук раїну в період “перебудови”, у січні 1987 року. Рік жив у рідному селі, працював пастухом колгоспної худоби. Односельці та й інші дивувалися з цього приводу, а він сумлінно випасав худобу, одночасно працюючи над відновленням “Українського вісника” (разом із В. Чорноволом, М. Горинем, П. Скочком), очолює “Комітет захисту Української Греко-Католицької Церкви”. 17 липня 1987 рік — субота — 50-річчя від дня народження Івана Геля. Святковий стіл на подвір’ї старанно прибраний мамою, дружиною Марією та родичами. Мама не натішиться своїм сином, дружина Марія припрошує, сусід Іван Пелех із дру жиною Нелею і ми розглядаємо гостей: В’ячеслав Чорновіл з дружиною Атеною Пашко, Михайло Горинь з дружиною Оль гою, Зорян Попадюк, Михайло Вітер із Комарна та інші.
Нашвидкуруч прибравшись після сільської праці, я з сестрами Наталкою, Ольгою та швагром Павлом вітаємо ювіляра, вслухаємось у цікаві розповіді присутніх, співаємо козацьких, стрі лецьких, повстанських пісень, які Іван дуже любив. І якось по-особливому вслухаємось у голос В’ячеслава Чорновола: “Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу людським презирством, ніби струпом, вкритий…”. Усі завмерли, навіть діти, які бавилися на траві, повернули до нас свої голівки. Липне вий теплий вечір, пахне липа, матіола і повний болю тихий голос Чорновола. Ні до, ні після цього вечора я не мала такого пережиття від продекламованого прологу І. Франка до поеми “Мойсей”, як у той ювілейний вечір Івана Геля.
17 вересня 1989 року — багатотисячний похід у Львові за легалізацію УГКЦ, очолюваний Іваном Гелем. Бог вислухав молитви вірних, зокрема монахинь ЧСВВ, рідних сестер його матері, які підпільно проводили неустанну молитовну працю з дітьми. Всіх дітей із нашого села вони готували до першої сповіді і Святого Причастя. Дякуючи Івану Гелю та його соратникам, ми сьогодні молимося в храмах разом із священиками УГКЦ за воїнів АТО, мир і спокій в Україні. Іван Гель не щадив себе.
Працюючи заступником голови Львівської облради чи головою комітету з реабілітації, намагався виконати всі обов’язки, часто вислуховуючи незаслужені претензії й незадоволення. Ніколи не забував своєї родини. Приїжджаючи до мами, цікавився сільськими справами, допомагав: поремонтовано сільську дорогу, побудовано міст через р. Верещицю, споруджено пам’ятники воякам УПА на кліцьківському цвинтарі, надано допомогу односельцям у працевлаштуванні. Для кліцьківського храму Успіння Пресвятої Богородиці (1603 р.) Іван Гель організував реставрацію чотирьох ікон на старовинному іконостасі, яке здійснював художник Мирослав Откович; придбав Євангеліє; згодом допоміг відремонтувати храм. Великим подарунком для односельців стала книжка Івана Геля “Історія сіл Кліцка та Якимчиць”, написана до 400-літнього ювілею сільського храму (2003 р.).
Будучи членкинею Львівської Ліги Українських Жінок, часто використовувала набуті знання у виступах перед школярами, студентами, на львівському радіо чи в публікаціях у пресі. Слухаючи радіопередачі чи переглядаючи мої статті в часописах, Іван Гель часто аналізував їх, а в разі своєї відсутності просив дружину Марію передати йому зміст моєї радіопередачі і обов’язково телефонував мені, даючи цінні поради чи зауваження. Я надзвичайно вдячна йому за це. Адже це були розповіді про участь українського жіноцтва у боротьбі за волю України, роль священиків і сестер-монахинь УГКЦ у вихованні молодого покоління в радянський час, про коляду на допомогу шістдесятникам та політв’язням в 1974—1977-х роках (часто разом із дружиною Марією Гель), про видатних особистостей і славетних односельців, працю з дітьми в літньому дитячому таборі “Цікаві канікули” на Левандівці у Львові та багато іншого.
У бібліотеці Львівської Ліги Україн ських Жінок збереглася книжка “Родина Тершаківців”, видана за матеріалами науково-практичної конференції у Львові від 04.11.2003 р., з дарчим підписом Івана Геля. До речі, в громадську організацію мене рекомендувала Ярослава МенкушЗанев чик, яка у 1944 році на наших теренах організовувала жіночу сітку ОУН і співпрацювала з окружним провідником Зиновієм Тершаківцем.
У 1950-х роках вона з донькою Галиною, нині народною артисткою України, бандуристкою, переховувалась в Кліцьку в родині Гелів, де ми й познайомились. 1965 року Ярославу разом з Іваном Гелем заарештували і засудили на два з половиною роки “за антирадянську пропаганду і агітацію”, згодом Верховний Суд зняв їй півтора року. Під час нашої співпраці я почула від Івана Геля важливі і дорогі для мене слова: “Твій тато гордився б тобою!”. До кінця своїх днів пам’ятатиму про них! Адже не пам’ятаю свого батька: після його арешту в 1950 р. я заледве зіп’ялася на ноги і приходила до стодоли, де тато в обід відпочивав, взиваючи: “Тятя! Тятя!”. І тато в скупих листах із Воркути завжди запитував про свою найменшу донечку.
Востаннє я спілкувалася з важкохворим Іваном Гелем у лічниці ім. А. Шептицького в присутності його вірної дружини Марії Гель. Невдовзі, 16 березня 2011 р., Іван Гель відійшов у вічність. 2015 року у складі творчої групи я працювала над оформленням експозиції Музею родини Тершаківців у рідному селі Кліцьку на Городоччині, відкриття якого відбулося 15 листопада 2015 р. Разом із громадським діячем Михайлом Степанюком та архітектором Ярославом Климовським оформляла стенди. Опрацьовуючи матеріали про Івана Геля, заново переживала минуле: мої враження від книжки “Грані культури”; силу “Останнього слова” на суді, величавий похід за легалізацію УГКЦ у Львові — 17 вересня 1989 р.; науково-практичну конференцію від 04.11.2003 р., присвячену родині Тершаківців; аудієнцію у Папи Івана Павла ІІ; урядові нагороди, особисті речі, подарова ні родиною для музею, та багато іншого. Все це залишилося там, у минулому. Та ні! Іван Гель з нами! Розповідаючи дітям, школярам, студентам, науковцям, історикам, вченим, односельцям про тернистий шлях і здобутки представників родини Тершаківців, їхню невтомну боротьбу за волю України стверджую: “Вони з нами!”, “Вони серед нас!”, “Вони — дороговкази для нас!”.
