Пожежа у театрі

Галина ПАГУТЯК

Весь світ не є театром, як вважав Шекспір. Погана гра акторів у театрі української влади призводить до того, що дедалі більше глядачів хочуть принаймні вийти з зали, але не меншає тих, хто хоче стати акторами, щоб мати владу і гроші. Навіть гарний актор не зможе витягти дешевий спектакль, потрібно вигнати всіх поганих і поміняти все — від режисера до репертуару. Якщо це театр, а не життя. Бо в житті все по-іншому: там існує свобода вибору, багато векторів, там не треба вдавати з себе когось.

Найвища чеснота життя — бути собою. Українці давно б хотіли покинути цей театр влади з осоружними спектаклями “Недоторкані”, “Суд”, “Реформи”, “Двомовність”, “Євроінтеграція”, але вихід один — втекти через вікно, прорубане у Європу самотужки найсміливішими. Інші ж опинилися заручниками, бо службовці зачинили всі двері й нікого не випускають. От і мусять бідолахи чекати фіналу — хепі-енду, який ніяк не настає. Актори, яких найняли олігархи, бо один не потягне утримувати стільки персоналу і охорони, теж не можуть вийти. Зі сцени їх можуть винести уже вбитими.

Тим часом навіть режисери розуміють, що вистава не може тривати роками чи навіть десятиліттями, рано чи пізно зітліють декорації, і протрухла стеля впаде. Та й не всі актори зможуть витримати таке навантаження від безперервної гри на публіку. Людський капітал зношується. Актори, маючи перед собою повний зал, наразі тішаться ілюзією, що глядачі безкінечно дивитимуться це шоу. Вони не помітили, що всі ці нікчемні люди, які не потрапили на сцену, повернулись до них спинами, лаштуються до виходу. Цей колективний Нерон, цей політичний серпентарій готовий підпалити театр, бо фінал передбачає пожежу, а зовсім не хепі-енд. Акторам пообіцяли втечу через службовий вихід, але у штовханині багато з них загине.

Зрештою, це їхні проблеми, а глядачі повинні подбати про свою безпеку вже зараз. Блазні для любителів дешевих пива і ковбаси, жонглери для обману, трубадури патріотизму для наївних, отримавши непросто високі гонорари, точно не перейматимуться їхньою долею. Але, повторюю, весь світ не є театром. І життя неодмінно зміниться, як тільки ми відмови- мось від усіх політичних театрів і не станемо після пожежі старого будувати новий. Даруйте, що вдаюся до алегорії, але набридло дивитись, як всілякі Калігули приводять у сенат своїх підстаркуватих шкап, щоб ті вирішували долю цілого народу

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment