(Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури)
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
У новій книзі відомий письменник згадує іменитих людей, яких йому пощастило зустріти в житті, подробиці різних подій. У його повістуванні переплелися різні настрої — від зрозумілої кожному ностальгії за безповоротно далеким й аж до веселих, сповнених вибухової сили комізму епізодів. Рясно проілюстрована книжка готується до друку у видавництві “Ярославів Вал”. Пропонуємо читачам “Слова Просвіти” фрагмент із книги “Протирання дзеркала”.
Слава не всіх любить
Світ людей, яких ти запізнав у студентській юності, звужується. Але життя не стоїть на місці. Тебе вже оточують інші люди, а ті, кого немає, подеколи тихими голосами озиваються з пам’яті. Навіть через кілька десятиліть раптом згадуються якісь їхні випадкові слова, неважливі події. Очевидно, в тому немає нічого дивного, бо чи не половина нашого життя складається з дрібниць, із порожніх чи етикетних фраз, із безглуздих суперечок та всякого іншого, про що буває просто ніяково згадувати.
Незрідка весь цей спам заступає визначальні й важливі моменти. І тоді доводиться проводити розкопки у власній пам’яті. Але роблячи те, ловиш себе на ваганні: а може, і там є щось повчальне. Кожен мемуарист прагне передовсім писати про події, що мають історичний резонанс і визначних людей, яким випали ролі впливових дійових осіб у тих подіях. Однак усе те — ще не вся історія і не весь портрет епохи. Незрідка весь той дріб’язок, котрий мемуаристи відмітають, як щось зовсім неістотне, підкаже тобі саме ту важливу подробицю, котрої так не вистачає для повноти й переконливості всієї картини. Не випадково ж Проспер Меріме писав, що, скажімо, за нотатки лакея Карла ХІІ віддав би мемуари Карла ХІІ, хоча в лакеєвих опусах навряд чи йшлося б про питання стратегії і тактики війни, про політичні й державні інтереси. І є ще одна психологічно важлива обставина: велике чи мале, прекрасне чи смішне, бридке чи ніяке — все це твоє життя. І частка всього того лишилася в тобі, хоча ти цього, може, навіть не усвідомлюєш, бо надія на завтра відвертає твою увагу від минулого. Подеколи ти живеш навіть так, мовби його немає і навіть не було.
Начебто ось зараз, із зовсім чистого аркуша, ти, чоловік, м’яко скажемо, зрілих літ, розпочинаєш своє життя. А потім, мов спалах блискавки, витверезіння від ейфорії та амнезії — зупинися й оглянься: позаду ти нічого не скасуєш і не перекреслиш жодну людину, яка трапилася тобі на життєвій дорозі. І хоча ти пишеш не протокол чи звіт, бажано якнайменше загубити з того вантажу літ. Очевидно, не один із моїх однокурсників зробив для себе висновок, що життя його склалося зовсім інак, аніж планувалося і йому уявлялося.
Приходячи в світ, ми гадаємо, що все в ньому створено спеціально для нашого блага, а тому й усе йтиме нам у руку. Інакше ж просто неможливо. Інакше ж нащо світ? І нащо ми? А з часом допевнюєшся: є запитання без відповіді. І ці — з їхнього ряду. Вони рефреном проходять через покоління, щоб лишатися без відповіді.
Зізнатися відверто, мене мало вабило факультетське життя — всі ці художні самодіяльності, гуртки, комсомольські ініціативи, екскурсії і культпоходи, танці в ленінській кімнаті (під патефон із платівками), чаркування і т. ін. Я був майже внутрішній емігрант. Єдине було винятком — футбол. Це захоплення ще від дитячих літ конкурувало у мене з читанням. Футбол значною мірою сприяв виробленню в мені характеру, посилював упертість і наполегливість у хирлявому й хворобливому від дитинства хлопцеві, зрештою, сприяв формуванню почуття повноцінності. Село не пропонувало особливих розваг дітям. Карти, підпільне покурювання, гуртова бійка “своїх” із сусідською вулицею. Від урочистих шкільних лінійок і збирання макулатури чи металобрухту нудило. Лишався футбол. Кращі гравці шкільної чи сільської команди були зірками місцевого значення. В них навіть були свої фани. Це ж як тішить твої амбіції: ти йдеш селом, а назустріч тобі босонога ватага тих, хто бурхливо галасує на стадіоні; з надією заглядають тобі в рота, щоб почути, чи ти завтра гратимеш за нашу команду. Почувши від тебе ствердну відповідь, безапеляційно стверджують: отже, наші переможуть. А ти від їхніх захоплених поглядів мовби й не торкаєшся землі. Ти — майже Пеле місцевого значення. Без вихваляння скажу: я справді непогано грав. Ще восьмикласником виступав за дорослу сільську команду. В університеті грав за збірну університету. Кілька разів довелося виступати й за студентську збірну України.
Якось мене, студента, запросили на зустріч з учнями Мар’янівської школи. Вів її вчитель фізкультури. Він розповідав школярам про те, якого здібного футболіста в моїй особі виховала наша школа. Людина дуже недосконала — їй так подобається, коли її хвалять. І я під захопленими поглядами хлопчаків тоді навіть почав було втрачати відчуття землі під ногами, відчув себе майже Марадоною сільського масштабу, а потім мені нараз згадалося, що для себе — чи вже, може, й не тільки для себе — я ж істота, яка пише, та й уже широченько друкується, а про це в рідних пенатах анітелень. Ні, таки немає пророка в своїй вітчизні. І в моїй душі засусідило раптово двоїсте відчуття: з одного боку, це — медовий смак похвальних слів за футбольні подвиги, а з другого — прикрість, що не віддають мені належного за мої літературні здобутки (хоча, чесно сказати, ті здобутки були, м’яко кажучи, більш аніж скромненькі). Але тоді все було закономірно.
Не можу не зробити тут іще один відступ на ту ж саму тему. Уже навіть публікуючи вірші в газеті “Зірка” та в “районці”, їздячи на семінари молодих літераторів і навіть не потайки втішаючись славою найпершого поета Шполянщини (другого просто не було), я не мав амбітних планів щодо літературної кар’єри. Бо ж ніщо на світі не було мені кращим за футбол. І який там геній слова міг дорівнятися геніям футболу — Пеле, Гаррінчі, Пушкашу, Беккенбауеру, Ейсебіо, Муру, Копа, Фонтену…
Попрацювавши в районній газеті й наколекціонувавши журналістських лаврів тамтешнього розголосу, нановеливши й наримувавши не один гросбух, привласнивши собі бренд основоположника шполянського реалізму, вагався: куди ж іти далі — в футбольні гранди, чи в літературні. Літературні неофіти, які зустрілися на факультеті журналістики університету імені Шевченка, всі, за їхніми передчуттями, уже перебували за кілька кроків од статусу геніїв у законі. Вже завтра кожен мав ощасливити людство своїм видатним творінням у жанрі роману, драми, кіносценарію. Ніхто не хотів учитися писати замітки — всі марили про велике і справжнє. Ніхто не міг повірити, що завтра впаде на нас не Нобелівською премією, а роллю скромних газетних чорноробів.
Мене занесло в критику цілком випадково. Я вже не віршував (Василь Симоненко порадив мені віршів не писати — вони вельми нагадували те, що писали інші), але довгими гуртожицькими ночами стругав новели, вже навіть увижалася моя дебютна книжка. Як і кожен наївний неофіт, я увірував у те, що вона стане, звичайно ж, найкращою. Добре, що вона тоді не з’явилася, бо була б глибоко “так собі”. На практиці в молодіжній газеті я знущався з графоманських книжок. Редактор запропонував: що ти порох марне витрачаєш — краще напиши. Написав уперше, вдруге, втретє. Прозвучало виразно — двоє з героїв фейлетонів приходили до мене в редакцію. Не знайомитися, а приносили полемічні аргументи — кулаки. Ті поети були селянсько-робітничого походження, звідси й поведенція відповідна. Я ж тоді затявся: “відстрілюватиму” графоманів! Ще раз нагадаю про успішне спокушення неофітів критики швидкою славою.
У той час Спілка письменників проводила семінар новонавернених у критику. Перед нами виступив Павло Загребельний: якщо ви напишете позитивну рецензію на книжку, щасливим почуватиметься один письменник (та хіба ще його родина), а тисяча — глибоко нещасними; якщо ж негативну, то нещасним буде тільки автор, а тисяча ж його колег — щасливими. І, звичайно ж, згодними з вами. От і вибирайте короткий шлях до слави біля-літературного розливу… Це теж для декого з нас стало творчим дороговказом. Щодалі частіше думаю: всі мої критичні трофеї — марниця. Що змінилося від того, що я роздраконив якусь сотню недолугих творів? Поселився дух таланту в їхніх авторах? Це Сізіфова праця. Хай тепер її роблять молодші. Мають шанс утвердитися й вивищитися на руїнах графоманських карфагенів. У них більше сил і нерозтраченого запасу максималізму. Зго- дом вони теж прийдуть до подібних висновків.
Усе на світі повторюється. З незначними варіаціями. Звичайно ж, суто критичні рефлекси й рефлексії лишилися при мені й сьогодні. Однак вважаю значно кориснішим для себе витратити порох і час на книжку талановитого автора, спропагувати її. Нині так невдало поставлена служба оповіщання про те, що робиться в книжковому світі, так багато лукавої піаристики (яку видають не просто за поточне рецензування, а й навіть за критику), що саме по собі неупереджене слово про нові видання справді важливе. Основні ж сили мені прагнеться віддати біографічній прозі. Але це — відступ про сьогоднішні творчі наміри. Лишилася одна пристрасть. Книги. Вона також супроводжує мене ще з дитячих літ. Я рано відкрив для себе задоволення і від того, що ти взяв книжку до рук і в тобі народжується трепетне передчуття подорожі в таке далеке й невідоме, в яке ти без книжки ніколи б не втрапив. Без будь-якого перебільшення можу твердити: все найцікавіше і найкраще в моєму житті — від книг. Ще від доуніверситетських років почав я збирати бібліотеку. Крізь мої руки пройшли тисячі книжок. Я скуповував їх повсюди, де бував. (Одного разу з Торонто привіз понад двісті кілограмів книжок). Книжки витісняють мене з квартири.
Інколи, зрозпачений од звуження життєвого простору, я починаю чергову чистку бібліотеки. Все прочитане і до чого не збираюся повертатися, мандрує до бібліотек земляків. Мені явно чогось не вистачає, якщо я бодай двічі-тричі на тиждень не зроблю собі екскурсію по книгарнях. А звідти повертаюся з порожніми кишенями. Ну, як не купити, скажімо, дивовижну філософську книжку “На спаді дня. Історія ночі” А. Роджера Екерча? Чи “Історію західного мислення” Річарда Тарнаса? Або ж “Сто найвидатніших книг, котрі потрясли світ” Мартіна Сеймура-Сміта? Або ж “Філософський зоопарк”, Армеля Ле Бра-Шопера? Або ж “Історію читання” Альберта Мангуеля? Або ж перекладену з англійської енциклопедію патографій “Безумні грані таланту”, присвячену взаємовпливу патології і таланту? Це придбання тільки останніх місяців. Я вже не кажу при цій нагоді про новинки української та зарубіжної літератур, україніку; минає місяць-другий, і книжки знову витісняють із квартири. Й ось уже частину бібліотеки евакуйовано на роботу, вже додаткові стелажі чекають своїх книжок у коридорі. Настрій піднімається — можна жити далі… Тебе навідує дорогоцінне відчуття, що ти — не остання людина на світі, що й ти щось важиш у ньому. І, якщо хтось заздрить тобі і злословить про тебе, то є й ті, хто дорожить твоєю думкою, ба навіть адорує тебе. І це тобі править за ґрунт під ногами, за точки опертя. І ти, як той старий єврей зі старого анекдота, кажеш собі: “Жити не дають, але жити можна”. Що вдієш: людська природа така. Ось приклад.
Замолоду я дуже любив Романа Іваничука. Писав апологетичні рецен- зії на кожну його книжку. До його ювілею видав окремим виданням цілий літ- портрет. І ось з’являється його черговий роман. Він телефонує мені: “Ти що, досі не написав на мене рецензію?!” — запитує майже обурено. Я, чомусь будучи не в гуморі, роздратувався: “Папа (так називали його в колі друзів), коли ти вже наїсишся — я написав про тебе не менше, аніж ти написав узагалі! Може, досить — дай мені перепочити від тебе. Хіба тобі мало слави?!” На що він відповів: “Михайле, ти ще не розумієш: слави ніколи не буває багато — чим більше ти її маєш, тим більше її хочеться!” Славолюбний Іваничук чесно зізнався: слава — це його творчий допінг, дорогоцінне відчуття своєї літературної повноцінності, зрештою, відчуття свого творчого лідерства в літературі. Знаю багатьох, хто натягує на себе маску святого архіскромника, а всередині його спалює жорстокий вогонь марнославства, і кожен успіх колеги — то ніж у його серце. Але такі лицеміри навіть під страхом смертної кари ніколи не зізнаються вам про те, що в них є це в душі. Людям часто не хочеться — та й, якщо це не суд, ніхто їх не змушує — говорити про себе правду. Є чимало тих, хто бездоганно оволодів мистецтвом видавати з себе такого, який прихилятиме до нього людські серця. Знову ж таки нездоланно спокусливий позов: не бути кимось, а здаватися кимось.
Один із письменників (не згадуватиму тут його прізвища, бо таких — чи не легіон) пристрасно переконував мене: йому, мовляв, глибоко байдуже, хто як оцінить його твір і не має значення, що там про нього набазграє критик. Я, тоді ще прозеліт кри- тичного цеху, вже майже й повірив йому. Аж тут з’явилася друком його збірка оповідань, котру він подарував мені з прохан- ням оперативно відгукнутися рецензією. І, не лукавлячи, написати все, як думаю. Я уважно її прочитав — подекуди примушуючи себе до читання — книжечка була “так собі”. Я вирішив без дипломатич- них викрутасів прямо йому це викласти. Як я потім шкодував, що не напустив теоретичного туману й не сипонув рятівними евфемізмами й не повів мову за моделлю: “з одного боку воно…”, “але з другого, бачте…”, “а загалом, попри поодинокі недоліки, літературні чесноти в творі переважають, і він знайде свого вдячного читача…” Це вже згодом я став таким тертим та едукованим у гарячому, як ливарна лава, критичному цеху.
Я вже добре затямив Талейранову сентенцію: “Язик дано людині не для того, щоб передавати свої думки, а для того, щоб приховувати їх”. Обличчя мого співрозмовця взялося плямами: “Нічого ти тут не зрозумів!” — гнівно вигукнув він. Мені стало жаль його, і я поспішно сказав: “Можливо, й так”. Аби тільки втихомирити його, бо те, як він почав задихатися, а на очах йому виступили сльози, злякало мене. Я вже проклинав себе за наївну відвертість і подумки присягався більше ніколи не ловитися на такий гачок. Або відбрикуватимуся в ось таких ситуаціях од читання з примусу, або ж мимритиму щось таке, що ні сюди, ні туди. Не завжди це в мене виходило, я неоднораз устрявав у такі історії, з яких не знав, як виборсатися.
Через молодечий максималізм напи- сав чимало різких фейлетонів на посередні чи графоманські твори. З одного боку, це була марна трата пороху — всі ці твори кращими після моїх сатиричних залпів не ставали. Це — по-перше. По-друге, в усіх цих авторів були дружини, діти, внуки, а якийсь суб’єкт очорнював на всю Україну їхнього главу родини, приносячи у дім кривду та образу. Чи варто було це невдячне діло робити? Погана література й графоманія завжди були, є і будуть. (Мені навіть здається, що сьогодні їх ще більше, аніж у добу “розвинутого соціалізму”). Я не хочу мати нічого спільного з санітарно-гігієнічною роллю критики. З мене досить тих помилок молодості. Але це не значить, що я закликаю молодих чи старших не ставати на цю стезю. Кожен має зробити те, що вважає правильним і необхідним, як і кожен, оглянувшись раптом назад, може внести собі якісь корективи на майбутнє. Зрештою, кожен замолоду має випити не тільки п’янливих запахущих трунків, од яких йому враз змінюється картина його якості життя.
Мимоволі доводиться й пити — зі здриганням і тяжкою огидою — якусь бурду, що від неї потьмарюється світ і кишки погрожують покинути твій організм. Тобі радять: не берися до цього пійла, бо отруїшся, а ти (тобі здається, що вже всі розуми поїв) нікого не слухаєшся, ти чиниш по-своєму. Так воно складається в житті, що нам не потрібні нічиї по- ради, бо ми ж, молоді, — найрозумніші за всіх. Спробуйте нас переконати, що це не так. Може, навіть інколи погодимося, але — то так, про людське око. У людському житті — на все своя пора. Зрештою, у Святому Письмі все це точніше й виразніше сказано. Але важко знайти людину, яка від молодечих літ аж до літ похилих лишалася б однаковою і вважала б, що все в своєму житті вона чинила правильно і безпомильно. Дозволяючи собі право на помилки й ревізії, не забираймо його в інших. Тим більше перед лицем такої загрози й непередбачуваності, як життя, котре ми ніяк не відвикнемо уявляти дуже простим.
Далі буде.
