Хлопцям важливо, що їх пам’ятають

Анжела ЯРМОЛЮК — заслужений діяч мистецтв України, композитор, автор-виконавець. Закінчила Московський народний університет мистецтв (факультет аранжування для вокально-інструментальних ансамблів). Автор понад 200 пісень.

Активний учасник Революції гідності, волонтер. З квітня 2014 року взяла участь  більше ніж у 300 концертах для воїнів АТО по всій Україні та безпосередньо у прифронтовій зоні. Концерти транслюються в телеефірах. 2013 року в співпраці з поетом Павлом Мовчаном випустила музичний диск “Свічадо”. Вийшли сольні альбоми її авторських пісень — 2015 року “Знайди мене”, 2017 року — “Вкраїнські пісні”. 2016 року в співпраці з поетом Олексієм Довгим і народним артистом України Фемієм Мустафаєвим випущено диск “Дорожи своїм іменем, сину”.

Постійно пропагує українську культуру, зокрема й за кордоном, бере участь у багатьох міжнародних заходах.

Нині Анжела Володимирівн, гість “СП”.

Дивуюся силі духу наших чоловіків

— З якого часу Ви почали виїжджати з концертами в зону АТО, що Вас надихнуло, хто бере участь у цих поїздках?

— Раніше ми їздили невеликим колективом, а зараз, враховуючи наш досвід поїздок, складність ситуації в АТО, беремо якомога менше людей, так зручніше. Поїздки на волонтерських засадах, за власні кошти. Постійні учасники наших виїздів — народний артист України Фемій Мустафаєв, я, заслужений артист України Ігор Ільницький, який має апаратуру й виконує обов’язки звукорежисера. Ми з Фемієм Мустафаєвим маємо дуже велику концертну програму.

Коли їдемо, нам, звичайно, потрібен мікроавтобус, водій. Дуже вдячні волонтерам, які забезпечують транспортом. Це різні люди, але завжди є ті, хто нас підтримає. Якщо не знаходимо водія, а чекати ніколи, Фемій Мансурович сам сідає за кермо. Зазвичай виїжджаємо на 10 днів: 2 дні — дорога і 8 днів — концерти.

Цього разу їздили за кошти, які заробили у Франції, де виступали на Шевченківському фестивалі. На наші гроші воїни купили автомобіль. Хлопці з Яготина передали продукти, ми їх відвезли, це було дуже доречно. Адже побували у танкістів, артилеристів, у таких місцях, де з харчуванням складно — не в райцентрах чи містах, а в полях і в лісах, туди навіть волонтерів не допускають.

Розпочали цю діяльність одразу після Майдану. У березні 2014 року Фемій Мустафаєв влаштував у Києві концерт до Шевченківських днів, а в квітні ми вже поїхали в АТО.

— За три роки Ви вже маєте там друзів, прихильників? Заїжджаєте до знайомих?

— Ми намагаємося заїхати з концертом до друзів, але це виходить не завжди. Наприклад, у цій поїздці мали 11 концертів і тільки один — у наших знайомих, тому що при Генштабі є відділ, який видає дозвільні документи, у яких визначено пункти, де ми можемо виступати. Без дозволу проїхати далі певної межі неможливо. Дякуємо, що Генштаб нам довіряє, адже треба підтримувати хлопців. Виступаючи у давніх знайомих, ми запитали, чи давно у них були артисти. Відповіли: “Так ви ж у нас і були, 2015 року”. Це свідчить про те, що виступів, концертів недостатньо, а воїнам вони дуже потрібні.

Ми виступали і для 1000 хлопців, і для десяти, на прохання хлопців на блокпосту. Як ми з ними співали, як витанцьовували під пісню на слова Павла Мовчана “Ой пошила ненька”! У цій пісні закладено якийсь код, вона піднімає дух. Хлопці навіть не знали, як нам віддячити, пригостили борщем. Такі зворушливі моменти завжди присутні.

Цього разу наш перший концерт почався у госпіталі  міста Часів Яр, де народився Кобзон. Місцеве населення налаштоване проросійськи. Госпіталь міститься в одному приміщенні з місцевою лікарнею. Ми там виступаємо не вперше, передали їм також продукти від волонтерів. У цей госпіталь привозять усіх поранених, а звідси їх розподіляють до інших госпіталів залежно від поранення. Щойно приїхали, а вояки нас уже впізнають: “Ви ж зовсім недавно виступали під Попасною…”

Ми з ними спілкуємося, фотографуємося, привозимо диски…

Я дивуюся силі духу наших чоловіків. Зі свіжими ранами, ще у візку, у кривавих бинтах — вони співають, повноцінно живуть. Концерти в госпіталі дуже складні емоційно — поранених не можна жаліти, вони це бачать, відчувають. З ними треба бути соратниками.

 

Дівчата там неймовірні

— Війна — це кров, сльози, мужність. Ви жінка. Вони Вас сприймають не просто як актрису, напевно, хочуть відкрити щось своє, душевне, ніжне, що мали вдома, у мирному житті…

— Я чомусь думала, що треба одягатися майже по-чоловічому, у джинси, щоб їх не провокувати, тільки міняю вишиванки. Сказала про це, розмовляючи з комбатом. А він: “Неправильно ти робиш. Їм хочеться хоч іноді побачити жіночність: платтячка, спіднички. Це дуже важливо”. Коли, співаю, пропоную: “Згадуйте своїх коханих…”

Там, на передовій, не можна співати примітивні тексти. Хлопці цього не сприймають. Кожна пісня має бути змістовна, подана дуже точно, чітко.

— Війна — не лише чоловіча справа. Знаємо, що воює чимало жінок, які також виявляють мужність, силу духу. Ви зустрічали таких?

— Так, жінки працюють зв’язківцями, медиками. Мене у цій поїздці вразила дружина комбата. Умови там важкі, фізично не кожен чоловік витримає. Спека під 40 градусів,  чагарники, живуть у бліндажах, жодних зручностей. Вона — маленька, худенька, залишила вдома 15-річного сина з мамою і приїхала до чоловіка. І намагається прикрасити це життя: біля бліндажа вручну пересіяла землю, обгородила гілочками — вирощує кріп і петрушку. Це так зворушливо! Вона готує всім їсти, допомагає, чим може. Така велика сила кохання, бажання підтримати свого чоловіка. Дівчата там неймовірні.

Інший приклад. У мами єдиний син, студент, закінчує юридичний факультет. Перевівся на заочне відділення і пішов воювати, каже мамі: “Я не можу вчитися, коли ти там воюєш”.

Ваші поїздки пов’язані з ризиком, Вам не страшно?

— Ризик завжди присутній. Адже це не минула війна, де була чітка лінія фронту, видно було, хто стріляє, де наші, де вороги. Нині артилерійським снарядом тебе може вразити на відстані 3050 кілометрів. Ми постійно перебували в зоні, яка прострілюється, над нами літали безпілотники, супроводжували наш автомобіль. Ми бачимо їх, вони нас. Усі телефони там прослуховують.

Ми два дні спали в бліндажі. Там стільки змій! Треба бути дуже обережним, особливо увечері. Заповзають у бліндажі, туди, де прохолодно. Комбат розказував: тиждень жив зі змією, яку Галькою назвав. “Приходжу з чергування — сичить. заглянув — дістати не можу, втомлений ліг спати. Вранці прокинувся — сичить. Часу немає діставати, побіг. І так тиждень”.

Вони там змій навіть їдять. Кажуть: “Свіже м’ясо, наче курятина”. У 40-градусну спеку виручає. Холодильників, морозильних камер тут нема, продукти зберігати ніде.

Поїздки нелегкі, але ми розуміємо, що зараз допомога армії дуже потрібна. Якщо не допомагати, хлопцям буде дуже складно. І це стосується і матеріальних, і моральних, і духовних речей. Їм важливо знати, що про них пам’ятають.

 

Починати треба з себе, з маленьких кроків

— Іноді можна почути від деяких людей, що вони втомилися від війни. Це не бувши там жодного дня, лежачи на дивані…

— Україна нині розірвана. На сході триває справжня війна, стріляють, убивають. А на решті території ніби нічого не відбувається. Так не повинно бути.

Я завжди кажу — починати треба з себе, з маленьких кроків. Іноді не розумієш, що більше вражає: чи волонтери, які купують за величезні гроші тепловізори, інші необхідні речі, чи та бабуся з паличкою, яка підходить і віддає останнє — два яйця й розпочату пачку чаю: “Синку, візьми”. Про такий випадок нам розповідав комбат, це сталося, коли вони зайняли село, яке було в сірій зоні.

— Україна, яка демонструє патріотичні настрої, війни не бачить, тільки чує повідомлення про стан на фронті, про загиблих. Війна триває на очах у тієї частини, яка виявляла сепаратистські настрої. Вони бачать цих хлопців, як до них ставляться? Чи відбуваються зміни?

— Ставляться по-різному. Є такі, як ця бабуся. Є “краматорські бджілки”, жінки-пенсіонерки, серед них навіть ті, яким понад 90 років. Вони збираються, плетуть маскувальні сітки, за свої гроші купують матеріал. Чимало тих, які в душі за Україну, але відкрито виступати бояться, бо їх залякують. А є й вороже налаштовані.

За Україну воюють навіть деякі росіяни. Це свідомий вибір кожного. Під Волновахою я спілкувалася з дівчиною з Горлівки, вона — український військовослужбовець, патріотка, хоч російськомовна. “Я воюю за свою землю, хочу, щоб Горлівка була українською”. Утекла з сім’ї. А її брат воює з того боку.

У Слов’янську нам розповідали: коли все починалося, на хвилі “Росія, Путін прийде”, когось підкупили, хтось піддався російській пропаганді чи з інших причин близько 5 тисяч чоловіків пішли воювати за сепаратистів. Лишилися дружини, діти, які чекають своїх чоловіків. Це дуже складні речі. Війна, яка триває четвертий рік, порушила сім’ї, принесла багато горя. Хлопці стомлені, хоч мають сильний бойовий дух.

— Як до Вас ставиться влада на місцях?

— Стало гірше, ніж раніше. Не забороняють, але й не допомагають. Ховаються. Місцеві керівники залякані, не вірять цій владі. Адже за цей час мала б бути сформована державна політика, а цього нема. Держава не забезпечує достатньою мірою переселенців, мало підтримує людей із проукраїнською позицією, не бореться за своїх громадян.

Чомусь мовчить українська інтелігенція, яка мала б бути в авангарді боротьби. Немає чіткої державної програми виховання мешканців сходу, зокрема дітей. Діти там дуже хороші, чисті, але їх треба виховувати. Нині ніби повторюється епоха застою. На сході немає сильних проукраїнських осередків, які б активно працювали. При владі в деяких місцях залишилися колишні сепаратисти, погляди яких не помінялися, вони тільки приховують свої позиції.

Знизу настрої людей міняються, особливо у молоді. Після одного з концертів ми спілкувалися з хлопцем, якому 23 роки, воював в АТО, був поранений. Його обрали головою сільради. Він звільнив зі штату сепаратистів, сказав: “Це наше село, наша земля, це Україна”. Але хлопці ні на що не скаржаться.

— Який формат зустрічей у прифронтових зонах найкраще працює?

— Концерти. Пісня змушує співати, танцювати, вискакувати на сцену, плакати, сміятися. Можна додавати поезію, але у форматі концерту. Бо літературних вечорів місцеві не витримують, вважають, що це нецікаво, а на концерти приходять.

Ми хотіли зробити концерти для вимушених переселенців. На це нам коштів не дали, але виділили на джаз-фестиваль. Це ненормально. Якщо й проводити зараз фестивалі, то вже краще там, на сході, щоб виховувати патріотизм, щоб заходи були діяльні. Потрібна політика праведної війни. Кінематограф у цих умовах зробив, мабуть, найбільше. Знято чимало потрібних фільмів: про Майдан, АТО. Радіо щось робить, а телебачення — ні. Немає системної державної політики. Міністр культури ніби з Майдану, але, на жаль, культурна політика недостатня.

Нас воїни просять писати для них пісні. А це питання коштів, яких завжди бракує. За аранжування будь-якої пісні треба заплатити не менше 500 доларів. По можливості це робимо. Ті речі, які створені до незалежності, зал не відчуває. Зараз треба писати чесні, правдиві речі, висловлюватися переконливими простими словами, щоб це доходило до людей.

Цього разу ми дуже змінили програму. Зараз треба оптимізму, більше веселих пісень. Ми привозили “Козацький марш”, багато народних пісень, Дмитра Павличка “Лист до матері”. Коли Фемій Мустафаєв співає “Дорогу” Павла Мовчана (“Його непрожиті вінчають хрести”), — зал завмирає. Фемія Мустафаєва завжди просять заспівати кримсько-татарську пісню.

Непогано сприймають рок-гурти, рокова енергетика тут потрібна. Намагаємося бути на вістрі часу.

Спілкувалася Надія КИР’ЯН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment