Мовний біженець ↔ мовний переселенець

Анатолій ЗАГНІТКО,

доктор філологічних наук

 

Біженець, переселенець, переміщенець (чи переміщений?), евакуйованець (чи евакуйований?)… Ці слова сьогодні стали чи не найбільш активно використовувати в мас-медійному просторі. Хоча їх дефініція, чи то пак — розуміння залишаються проблемними. Щодо інших держав, то якось усталилося усвідомлення біженця як особи, що залишає місце свого проживання під час війни або стихійного лиха. А чи можна в такому разі мешканців Донецької та Луганської областей називати біженцями? Якщо спиратися на наведене значення з найавторитетніших академічних словників, то цілком. А чи є така особа переселенцем? Знову-таки за відповідними словниками — той, хто переселився чи переселяється на нове місце проживання або переселений куди-небудь, де друга частина також пов’язана з вимушеними обставинами виїзду особи з постійного місця проживання. Щодо переміщенця чи переміщеної особи, то словники пропонують розуміти її статус як особи, силоміць вивезеної з країни, де вона живе, до іншої країни. Оскільки силоміць ніхто не вивозив мешканців Донеччини і Луганщини, то і переселенцями їх не варто кваліфікувати. Евакуйованцем (чи евакуйованою особою) вважають того, хто евакуюється чи евакуювався куди-небудь. Пам’ять про евакуацію завжди асоціює її з організованістю, що знову-таки не дає змоги говорити про евакуацію. Здавалось би, логіка в попередніх роздумах повністю відсутня, адже в державно-правовому полі усталився термін переміщена особа, оскільки всі тимчасові документи для мешканців Донеччини і Луганщини, що покинули рідні місця, оперують саме ним. Це і довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, і перепустки для перетину лінії розмежування та ін., що відбито в чинних нормативних документах: Постанова Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» з наступними одинадцятьма уточненнями і змінами, доповненнями. Навряд чи термін переміщенець ↔ переміщена особа належним чином відбиває увесь драматизм ситуації, часто трагізм останньої. Його використання на початках відбивало не до кінця усвідомлене розуміння статусу таких осіб. Наявні словники не відбивають такого застосування поняття переміщенець ↔ переміщена особа, а про біженців ніхто не хоче говорити, бо  у законодавчо-правовому полі немає використання поняття війни чи окупації.

Розуміючи умовність терміна переміщенець, використовуватиму його для адекватного розуміння відповідних питань. Переміщенець — це не лише одна особа, а й цілий університет, академічний інститут та ін. Хоча важко уявити їх переміщення без усієї інфраструктури. Але це окреме питання. Наразі мова все-таки про окрему особу, адже вона переміщується з усім своїм духовним багатством, бо матеріальне змушена кидати напризволяще.  Звичайно, матеріал передбачав би узагальнення, але на сьогодні всі аналітичні погляди містять граничний суб’єктивізм. Тому спробую поглянути на питання переміщенців через їх власну оцінку. Звичайно, мова не про всіх переміщенців (чи біженців?), бо узагальнення можливі лише через аналіз достатнього для цього матеріалу.

Епізод перший — пенсійно-електоральний. Олена А. виїхала добровільно (чи може бути переміщенкою?) ще у червні, не очікуючи нічого доброго від насаджуваного росіянського світу, а насправді — поновлюваного всього радянського. Винайняла квартиру в Києві і через рік за згодою знайомих здобула повноцінну реєстрацію в столиці Держави. Цілком мотивовано — всі папери, пов’язані з переміщенням (довідка та ін.), вважала непотрібними. Та через місяць отримала телефонне повідомлення з Голосіївського районного управління Пенсійного фонду України про необхідність підтвердження статусу переміщенки. Усі відповіді Олени А. на кшталт: «Я ж киянка, маю реєстрацію» заперечив начальник: «Хоч сто разів реєструйтеся — ви завжди будете переміщенкою!» Це був наче грім серед ясного неба. Згодом були довгі листи до Міністерства соціальної політики України, Пенсійного фонду України, Київської міської адміністрації, але всі вони пересилалися до Голосіївського районного управління Пенсійного фонду України з тією самою відповіддю: вам необхідно надати довідку переміщеної особи. Парадоксально, що людина має достатній страховий стаж, дані про неї містяться в електронній системі, але державно-бюрократичний апарат унеможливлює зміну статусу Олени А. — вона довічно є переміщенкою. І хотіла б особа набути іншого статусу, але це не передбачено ані законом, ані іншими адміністративно-розпорядними документами. Та й окремим депутатам описувані факти відомі. Та, вочевидь, не вистачає часу на їх розгляд. До цього потрібно, напевно, додати, що таких і подібних історій пенсійного змісту з виходом на електоральний статус, тобто участь у виборчому процесі зібралось чимало. Вдумливий читач відразу зауважить: а чому ж тоді вони про це не пишуть, не заявляють на повний голос в усіх мас-медіа… Справді мотивоване питання, але відповідь на нього трохи нижче.

Епізод другий — мовно-інтергаційний. З 2014 року і до сьогодні на всіх тимчасово непідконтрольних українській державній владі територіях запущено маховик адаптації освітнього і культурного простору під російсько-державні стандарти. Так, у всіх ВНЗ (якщо їх можна такими назвати) в так званому утворенні «ДНР» проведено ревізію освітніх програм, критеріїв оцінювання та багато іншого і запровадження усіх ліцензійно-акредитаційних вимог російсько-освітнього зразка. Українську ж мову виведено на маргінеси з максимальним скороченням годин на її вивчення у школі, переведення на факультативне начало, а відповідно, літературу, історію та культуру вивчають як вітчизняну. Щоправда, не зовсім зрозумілий в Україні термін вітчизняна історія, бо про яку вітчизну йдеться. Якщо є вітчизна, то необхідне обґрунтування двох взаємопов’язаних реалій — народ і мова. Над останніми поняттями активно працюють науковці з «ДНР», пропонуючи тлумачення окремого народу «донбасівець» (І. І. Дяговець) і подаючи джерела формування. Над донбаським регіолектом російської мови також активно працюють (В. Теркулов), однією з ознак якої є наявність слів, що не фіксовані, за оприлюдненим на лекціях перед «громадськістю ДНР» твердженням цих вчених, в інших мовах, наприклад: халабуда (його використовували Панас Мирний, Олесь Досвітній, Олесь Гончар, Юрій Збанацький та ін.), тормозок (зафіксував проф. В. Ужченко у своїх працях) та ін. Визначення таких визначальних понять для недоутворення «ДНР» є, як сказав би В. Ленін, «архіважливо», адже тоді теза про особливість цього краю набуває викінченості, є цілком мотивованою. Справді ж бо «державний конструкт» (чи «недодержавний конструкт») змодельовано — мова, народ і територія. То чого ж ви хочете, панове? Ось і відстоювання тези на перемовинах мінського формату про особливий статус сучасних територій ОРДЛО, а в реальності — щось інше… Розумний читач тут зробить паузу і, дивуючись, поміркує: але ж значна частина тих, хто покинув Донеччину й Луганщину в побуті послуговуються російською мовою. Вочевидь, вони не засвоїли її донбаський регіолект. Тому й стали мовними біженцями чи мовними переміщенцями.

Епізод третій — суспільно-державний.  Чому росіянський світ знайшов активну підтримку на Донеччині та Луганщині? Одні стверджують, що причина у відсутності української мови. Але це не зовсім так, бо низка районів мали активних носіїв українських говірок — Амвросіївський, Шахтарський, Слов’янський, Новоазовський, Великоновосілківський та інші Донецької. Інші наголошують на домінуванні російської мови на цих землях. Подібна думка має свою мотивацію в тому, що на початок 90-х років у Донецьку, наприклад, не було жодної українськомовної школи. Не вдаючись у розлогі міркування, бо є що сказати, адже більше 15 років вів авторську програму «Мово рідна, слово рідне…» на Донецькому обласному радіо, зауважу: а як бути із тими, які, послуговуючись російською в побуті щоденно, не сприйняли ідеї «ДНР». Нарешті є роздуми про те, що насправді причиною є вододіл у сприйнятті й оцінці минулого, умінні розпрощатися з ним. У поколінні чи поколіннях, що активно беруть участь у голосуванні, активною є пам’ять про минуле, постійне ностальгування за втраченим, постійне обговорювання втраченого щастя «радянізму». Останній у їх головах асоційовано з юністю, молодечим запалом, показовій рівності усіх, постійними надіями на державу, яка і надає житло, і гарантує працю… І не потрібно постійно конкурувати з кимось, тому що хтось інший вирішує за тебе. Сучасні ОРДЛО справді в цьому сенсі особливі… За активний період свого розвитку вони неодноразово поповнювалися тими, хто або намагався втекти від колгоспного «раю», або змінював свій життєвий шлях по Другій світовій війні (колишні полонені були позбавлені права на працевлаштування в інших регіонах), або прагнув вирватися з «обіймів» колгоспно-сільського упорядкування (до 1979 року), селяни не мали повноцінних паспортів і далі можна продовжувати. З одного боку, таке формування промислово-економічних (гірничих, заводських і под.) колективів  створювало постійну атмосферу боротьби за лідерство, а з другого, — за нейтралізації такої змагальності, що відбувалася через підпорядкування природних лідерів директорам підприємств, партійним структурам,  усталювано різні моделі маніпулювання колективами, нав’язування певних цінностей як власних. Ще в 70-ті роки на одній із нарад було заявлено про абсолютну маргінальність культурного сектору на Донеччині й Луганщині. Усе це стало тим потужним чинником, що зіграв вирішальну роль у консервуванні «радянізму». Необхідна була лише відповідна модель підняття законсервованого «радянізму» на поверхню і побудови на його основі недодержавного утворення, в якому всі мають рівні можливості, від кожного залежить  майбутній поступ такого собі «ДНР».

Епізод четвертий — подільсько-донецький. 2014 року Донецький національний університет перемістився (так офіційно кваліфікують вищі навчальні заклади, які не змогли продовжувати повноцінну свою діяльність на територіях ОРДЛО) на подільську землю і продовжив свою діяльність у Вінниці, а 2016 року за волевиявом трудового колективу став імені Василя Стуса. Не вдаватимуся в деталі і перебіг усіх подій, пов’язаних із присвоєнням університету імені Василя, бо про це свого часу писав на сторінках і «Слова Просвіти», і «Донеччини». Йдеться зовсім про інше… Ставлення вінничан до переміщеного університету позитивне, що підтверджувано й довірою випускників до навчання в ньому, адже два роки поспіль ДонНУ імені Василя Стуса здійснює приймальну кампанію на подільській землі. І загальна кількість першокурсників на переважній більшості спеціальностей підтвердила належну оцінку університету. В цих умовах університет намагається активізувати зв’язки Донеччини й Вінниччини, що вдається завдяки проведенню два роки поспіль Відкритого творчого конкурсу серед учнівської та студентської молоді «Слово у душі — душа у слові», організації та успішному перебігу Міжнародної міждисциплінарної науково-практичної конференції з нагоди 90-річчя від дня народження Олекси Тихого «Мислити з Олексою Тихим: гідність, виховання, ідентичність» (27.01.2017), проведеної завдяки активному діалогу Донецької військово-цивільної облдержадміністрації та Вінницької облдержадміністрації та ін. У цих умовах досить важливо зберегти принцип толерантності, оскільки відчуття перебування в гостях до такого зобов’язує. Мовний портрет м. Вінниці та низки містечок Подільського краю вимагає свого ґрунтовного аналізу. Обійтися в такому разі певними моделями мовносоціумного анкетування — це не вирішення питання, а лише його констатування. Тому було вельми дивним почути в інтерв’ю у травні—червні 2017 року із очільником кафедри мови одного з вишів м. Вінниці на вінницькому «Radio ROKS.Рок» сентенцію, що українськомовні мешканці самого обласного центру та області загалом читають дуже мало, набагато менше, аніж російськомовні. Такі міркування науковець підтверджував власними узагальненнями, що були наслідком уже тривалих (чи то дворічних, чи то трирічних) анкетувань. А молодь не переходить у спілкуванні на українську з мотивацією на більшу культурну материковість російської. Вочевидь такою ситуацією, на думку кандидата філологічних наук, мотивований і вибір батьками російськомовного навчання в школі. Важко було подібне сприймати і належним чином зрозуміти очільника кафедри, особи, яка ґрунтовно досліджує українську мову. Так, справді, у спілкуванні молоді у Вінниці інколи вражає прагнення спілкуватися російською, що постає не масовим, але вимагає свого прискіпливого аналізу та вивчення. Якщо колись мені колега заявляла, що ніколи Хрещатик не розмовлятиме українською, то у Вінниці на вул. Соборній українську все-таки чути значно частіше, ніж російську. Не готовий сьогодні відповісти на низку надзвичайно актуальних питань, пов’язаних із мовним портретом обласного центру Вінниччини, але вважаю, що він вимагає свого осмислення і відродження усього мовно-патріотичного і духовно-культурного, що в період 30—80-х років ХХ століття руйнувалося і знищувалося, а натомість насаджувалися інші цінності. Такі речі одномоментно не зникають. Згадаймо в цьому разі неповторні слова Івана Дзюби про зникнення в Україні Атлантиди українських містечок зі своїм мовно-культурним тлом. У Подільському краї вельми коректне й толерантне ставлення до мовних біженців ↔ мовних переміщенців, бо тут вони відчувають себе в рідній мовно-культурній стихії. А щодо інших речей, з яких виконструйовано людське життя, то окрема розмова.

Епізод п’ятий — мовно-культурний, але не останній. Мова — елемент культури, і водночас вона формує культуру, бо поза мовою сприйняття культури народу, усвідомлення цього народу є зовсім іншим — відстороненим, почасти абстрагованим. Мова наповнює народ силою, дає йому крила на цивілізаційному поступі. Та й нація закінчувана там, де втрачено силове поле мови й де звуки її позбавлені пам’яті. Мова живить народ лише їй притаманною силою та енергетикою. В усіх цих міркуваннях реальність проглядається очевидна. Адже нищення мови народу — це відсторонення її від державобудівничих та націєтвірних процесів. Саме тому в усіх недоутвореннях на ОРДЛО планово відсторонено українську мову від об’єднавчого навантаження, від її силового поля єднання із загальнодержавним простором. Навіть більше… Надзвичайний поспіх у силовому переміщенні всього українсько-державного на маргінеси в недоутвореннях в ОРДЛО підтверджує якраз високий потенціал української мови, української культури, а відкидання і заперечення її різними циркулярами — це чергова спроба довести, що українська мова не може поставати державотвірною. І нічого, що такі недоутворення є вторинними не лише в сприйнятті всього світу, а й вторинними за мовно-культурним наповненням, бо його ж просто немає, зате ті, хто нарекли себе керівниками, вважають — мети досягнуто: протиставлено цивілізації. Якраз цього не відбулося, адже бездуховність, відсутність власного мовного тла і вигнання усіх за мовною та культурною ознакою робить приреченим таке недоутворення уже в мить намагання його сформувати. І все-таки є бажання наголосити на тому, що об’єднує усіх нас у рідній Україні. Один із цікавих і своєрідних поетів Бахит Кинжеєв, згадуючи виступ Сергія Жадана в Нью-Йорку, говорить: «В українців є свої культурні центри, а в росіян немає. І ось ми приходимо в цей український центр, там триповерхова будівля із залом осіб на триста, внизу чудова крамниця сувенірів — це колишнє українське село в центрі Манхетена, там досі збереглися якісь ресторанчики, крамнички. Виступає Жадан, до якого я ставлюся надто трепетно, це великий поет. Він читає вірші про війну в Донбасі, і я дивлюся, що половина аудиторії — українці, а половина — росіяни. Начебто в залі сидять люди, які мають бути ворогами, але ні: російські емігранти прийшли слухати українського поета, та ще й з квітами. Для мене це був момент щастя» (https://focus.ua/culture/375693/). Таке щастя взаєморозуміння та взаємопоцінування можливе за умови поваги до всього українсько-державного як самодостатнього в загальноцивілізаційному просторі, того українського, що тисячоліттями плекалося і примножувалося народом. А мова українська, попри численні заборони, утиски, підлі брехні, не лише збереглася, а й повноцінно виявляє свою силу й міць, гарт і довершеність у всіх сферах державності. Наразі ж спостережувано дещо інше. Якщо на найвищому рівні заявлено: «У них (у українців — А. З.) залишився лише один товар, яким вони успішно торгують  — це русофобія» (В. В. Путін), і це тоді, коли піддано сумніву територіальну цілісність України, зініційовано військові дії на її землях. А очільники глаголять — любіть нас. Напевно, світ ще не знав такого фарисейства. І хоч Інтернет рясніє думками про відсутність будь-яких фобій за мовними, а тим паче національними ознаками в Україні, пересічному прихильникові росіянського світу потрібний постійний пошук фобій. Нещодавно Катерина Барабаш у Фейсбуці іронічно написала: «У Києві на Бесарабці бабці продають русофобію. Підійшла до однієї, спробувала — ні, не те… А ось і перекупники. Вони збирають русофобію в селах, відмивають, начищають — і на ярмарок. Якщо навіть залежалося десь у хліві — нічого, товар ходовий…

У Європі тепер модно розпочинати ранок із русофобії. Вранці нею нахарчуються — і на весь день вистачить, аби від душі познущатися на зустрінутими росіяними, посміятися над російською мовою, над берізками понасміхатися» (https://www.facenews.ua/news/2017/367622/). І насправді сьогодні політика мовної і національної фобії для сусідньої держави, яка не приховує своїх агресивних дій, постала чи не визначальною. Підтвердженням цього може бути запрошення О. Навального на один із провідних телевізійних каналів для участі в політичній дискусії з ким… — та звичайно, з І. Гіркіним (Стрєлковим), де одним із домінувальних питань буде: «Що він робитиме із Кримом і Донбасом?» Уже сьогодні О. Навальний перед глядацькою аудиторією має скласти іспит на вірність імперській політиці держави, яка дотримується лише власних законів у ставленні до інших націй,  мов, народів і — держав. І, як видно, ніхто не покарав І. Гіркіна (Стрєлкова) за вчинене в Україні…

 Замість узагальнень. Мова — надбання народу, вона живить його дух, зберігає тяглість поколінь. Звичайно, проживання в одній імперії тривалий час накладає відбиток на всі її народи. Особливо тоді, коли мову імперського народу нав’язувано як основну в усіх сферах співжиття. Прикладів історія цивілізованого людства подає чимало: від сучасної Індії до багатьох народів Африки, Латинської Америки. Чи постає така мова національним надбанням?.. Президент Білорусі Олександр Лукашенко заявив на відкритті пленарного засідання ХІХ Всесвітнього конгресу російської преси, що російська мова є для Республіки Білорусь національним надбанням (http://hronika.info/mir/243416-lukashenko-sdelal-gromkoe-zayavlenie-o-russkom-yazyke.html). Подібне тверджен­ня політика вимагає, безперечно, свого аналізу. Шкода лише, що білоруська мова не має подібного статусу, а якщо й має, то лише на папері. Але про це окрема розмова…

Чому мовлено про мовних біженців ↔ мовних переміщенців? Тому що їх мова розуміння і спільноти цінностей в усій Державі не була сприйнята на рідній землі, яку вони змушені були тимчасово покинути. Чому, зазнаючи поневірянь у нових умовах проживання за винайму помешкання та іншого, переміщенці не подають свій голос у мас-медійному просторі? А тому, що навчені ще в межах свого постійного колишнього проживання терпіти. І хоч сьогодні це поступово відступає, залишається актуальним інше. Не можна голосно заявляти про себе, а тим паче критикувати змодельоване в сучасному просторі ОРДЛО, адже там мешкають близькі й рідні. І вони зазнають неповторного лиха, що легко твориться на непідконтрольних Українській Державі територіях.

Це ні в якому разі не сумні ноти міркувань про момент сучасний, який торкається кожного з нас — і того, хто покинув рідний край і вірить у рідну Українську Державу, і того, хто захищає рідний народ і вселяє віру у збереження цілісності й Соборності Держави, і того, хто в мирних своїх буднях розуміє проблеми і біди ближнього свого. Лише в такому розумінні та підтримці полягає розвиток Української Держави.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment