На діком брєгє Іртиша…

Борис БОРОВЕЦЬ, член НСПУ, м. Березне на Рівненщині

І не тільки “на діком брєгє Іртиша”, а на всіх просторах теперішньої Російської імперії — від Кенігсберга до Камчатки, — мешкають наші одноплемінники%україн% ці. Та й сама імперія постала не без їхньої активної участі: куди не кинь, в яке століт% тя не зазирни — в освіті, науці, економіці, культурі, армії, церкві, — всюди вони, ви% хідці з України. Хто добровільно подався в північні краї утверджувати чужу державу, кого примусово вивезли обживати ведмежі закутки “матушкі Расєї”. Дехто з них там і згинув, дехто вижив, прижився. За підрахунками Володимира Геника (http:// chornomorka.com) нині в тамтеш% ній Держдумі засідає 60 депутатів з україн% ськими прізвищами, що становить 13,3% її складу. А скільки ще там є із прізвищами зросійщеними? Із 32 членів уряду сім осіб або 21,8 відсотка теж, за всіма ознаками, є українцями. Якби ці люди ідентифікували себе з Україною, то вона мала б надпотужне лобі в сусідній державі, — переконаний В. Ге% ник. А натомість, додам від себе, за їхньої згоди і не без їхньої участі Московщина окупувала Крим, розв’язала війну на Дон% басі. Звичайно, почуватися українцем у Ро% сії, де люто знищують усе, що нагадує про етнічне походження людини, де відсутні школи, національно%культурницькі уста% нови й організації, засоби масової інфор% мації, завжди було непросто. І щоб не ста% ти ізгоєм, таким собі об’єктом для насмі% шок і переслідувань, нащадки українців перехрещуються в росіян (“Славних праді% дів великих правнуки погані”, — сказав про таких Т. Шевченко). Особливо проце% си асиміляції та манкуртизації посилилися в останні десятиріччя (як відомо, манкурт — за тюркським міфом з роману Чингіза Айтматова “І довше століття триває день”, 1980 рік, — людина без історичної пам’яті, без знання історії свого народу). Отож тоді як на 1989 рік українців у Росії було 4 міль% йони 363 тисячі, за переписом 2002%го — 2 мільйони 943 тисячі, то за останнім пере% писом 2010 року їх залишилося 1 мільйон 928 тисяч. Як живеться їм сьогодні, людям, відір% ваним від предківської землі, не просто зманкуртизованим, а нерідко й поянича% реним? Одне зі значень слова яничари — зрадники, які, перекинувшись до чужин% ців, активно борються проти свого народу. Чи відчувають вони провину перед бать% ківщиною? Чи мучить їх совість за сплюн% дрований Донбас, за десятки тисяч вби% тих, покалічених? На ці запитання шукає і знаходить від% повіді відомий рівненський письменник% просвітянин Євген Шморгун у своїй по% вісті “Снігурі”. У центрі оповіді — історія української родини Дорошенків, вивезеної з%під Кле% ваня, що на Волині, на спецпоселення — за участь одного з її представників у анти% совєцькій повстанській боротьбі. Опинив% шись “на діком брєгє Іртиша” у Ханти% Мансійському окрузі Росії, сім’я пройшла через смерті, знущання, заборони та обме% ження, пустила там пагіння, вкоренилася. Разом з іншими такими ж бранцями і врешт — українцями, євреями, калмика% ми, молдаванами, німцями, — вивели міс% цевий колгосп у передові. Але коли роз% пався Союз і спецпоселенці виїхали, гос% подарство занепало, село здичавіло. І ось уже в наші часи сюди порибалити приїжджає з Ханти%Мансійська дід з до% рослим онуком. Онук, щоправда, збирався на відпочинок у “Кримнаш”, але дід пере% конав його відмовитися від тієї затії, бо хтозна, як зараз у тому Криму, натомість умовив побувати в місцях, де була на спец% поселенні їхня родина. Зустрічі й розмови з колишніми одно% сельцями, мандрівки знаними з дитинства і напівзабутими місцями, занедбані моги% ли на кладовищі відроджують у пам’яті ді% да болючі спомини, змушують задуматися над долею своєї сім’ї, відірваної від рідної волинської землі, над своєю долею. Хто він сьогодні? Колись радів, що розмовляє без україн% ського акценту, що ніхто не зауважував, що він з “хохляндії”. А тепер стає соромно… Чому записався в росіяни їхній предок? Насів на батька такий собі Лафєєв, якому план з русифікації спецпоселенців довели. А ті “приживалися”, от і прижилися… “Відвідав якось в одному із зоопарків колекцію співочих птахів, побачив там і снігурів. Вони, за словами гіда, найлагідні% ші та найдовірливіші зі співочих пташок. Проживши рік%два у кімнаті, снігурі не хо% чуть облишати свою домівку навіть тоді, коли їх випускають на волю. Трапляється, господар відчинить вікно, випустить сні% гура в сад, а той попурхає трохи із дерева на дерево та й поспішає назад у свою кліт% ку…”. Чи не схожі й вони на отих снігурів? А тут ще й онук доконує, випитує в ді% да, чи не з тих Дорошенків вони, що на Москву з Сагайдачним ходив і майже взяв її, але… “Не захотів. Передумав”. Бо дзво% ни задзвонили в московських храмах і по% думалося козацьким ватажкам, що негоже православному християнові на християни% на йти… Забули вони, що в москальському норові — завойовництво інших народів. Без жалю і розбору. Що не раз підтверджу% вала історія. Як сталося те і з корінним хантським народом. Його могікан Петро, за сіль% ським прізвиськом Однак, поляскуючи п’ятірнею по скроні, скаржиться внукові Дорошенків: “— Тут чавить. Пам’ять чавить. От були ви з дідом на сільському цвинтарі. Хіба те% бе нічого не чавило? Мабуть, таки так. І те% бе, і діда. Бо якби не заторкувало, то й на могилки не пішли б. Але ви поїдете звідси і вас відпустить той тягар утрати. Бо попе% реду — майбутнє, попереду — надія. А в мене що? Яка надія? Таке відчуття, ніби я постійно перебуваю на цвинтарі свого на% роду. Мій край уже ніби й не мій. Внуки — вже паспортні росіяни. …Тобі це важко зрозуміти, бо ти — майже їхній. А мені бо% лить, бо позаду темрява, попереду — теж темрява. …Ніхто мене вже не переконає, що із моїх правнуків знову воскреснуть ханти. Бо й перед внуками сам не стану в позу го% голівського Тараса Бульби і не спитаю: “Ну що, внучку, помогли тобі твої моска% лі?” Мене привчили бути покірним. Бо тих хантів, які в 1933 році оголосили війну Ра% дянському Союзу, знищили всіх. А ми, решта, живемо тільки тому, що покірні та слухняні. Та ще й утішаємося, що не нале% жимо до тієї сотні малих народів Сибіру, які сьогодні пощезли вже зовсім…” Зустрівся в тому забутому Богом і людьми селі й такий собі Альоша, якому мариться “Расєя%а!.. Туди — до океану, і ту% ди — до океану, а туди й туди — у перспек% тиві, — теж до океану…” Прадід його в по% воєнний час займав владну посаду в селі і знущався з родини спецпосе% ленців Дорошенків — наглядав за тим, як вони дотримуються різних заборон, і доносив, “куди слід”. Те% пер його нащадок називає Дорошен% ків “сіллю землі російської” і пропо% нує їхньому внукові пристати до си% ли, яка “перебудує Расєю, облаштує її по%новому. Щоб у кожному куточ% ку росіянам жилося привільно і за% можно. “А то ж бачиш, до чого дій% шло? Стоїмо на межі повного зане% паду. Он візьми навіть у нас тут — ро% дючі землі не обробляються, тайга не розробляється, води тільки для бра% коньєрського розволля. Зникають села, стирається й пам’ять про них. Пре на всіх парах глобальне зубо% жіння. А ефір щодня фанфарить про нові перемоги, про нечувані здобут% ки… Срамота, перед світом срамота!.. От і гуртується сила, щоб одним махом пере% горнути цю ганебну сторінку нашої історії. Щоб підняти росіянина на гідну висоту — і тут, і в центрі, і в усьому світі. Січеш?” З його подальшої тиради стає ясно, як же ця “сила” збирається піднімати росія% нина на гідну висоту: “на Расєю запрацю% ють найновіші технології і найвидатніші уми”… “ми розбудуємо країну руками найнятих неросіян”… “вони сюди посу% нуть… за гроші. За добрі гроші. Яких вони вдома не матимуть змоги заробити”… “про це якраз уже дбає наша сила. Тут усе схоп% лено, все враховано, все розраховано”. Щоб розвіяти сумніви в реальності за% думаного, Льоша наводить яскравий приклад: “– А ти сам поміркуй і зваж. Не треба далеко — берімо наше село і наші землі. Та закинь сюди кілька сотень хахлів — і вони завалять район сільськогосподарською продукцією. Тільки поклади їм хорошу платню, звичайно. Спитаєш, чому саме хахлів? Досвід переконує. У мене є зоши% ток, у ньому цікаві цифри. Коли розгорта% ли колгосп, сюди завезли так званих спец% переселенців. І вони не тільки організува% ли господарство, а й вивели його в передо% ві. Але то була робота на примусі. Тож як дали волю — переселенці й виїхали… У підсумку вийшло те, що ти зараз бачиш. Бо сьогодні із тієї маси людей в селі маємо одну сім’ю із колишніх молдаван і шість із колишніх хахлів. Кажу із “колишніх”, бо вже майже всі вони паспортні росіяни. А в Ханти%Мансійську хахлів — сила%силенна. І колишніх, і теперішніх. Спеціалісти з Ук% раїни там навіть записуються в чергу, щоб влаштуватися на роботу і призаробити грошей. Звідси й висновок: у нас найдо% цільніше наймати на роботу саме хахлів — вони гарні господарники, приживчиві і легко продаються за гроші. Січеш?” Прикро чути про продажність нашого брата%українця, але хіба Льоша не має під% став так міркувати? Он за деякими підра% хунками понад два мільйони здорових му% жиків і нині перебувають на заробітках у тій же Расєї… І це тоді, коли кращі сини України гинуть на Донбасі, захищаючи її від московської агресії! Наші їм палаци бу% дують, а вони нам війну і розорення не% суть. Отакий “братський” взаємообмін! А ми ще й дивуємося, звідки беруться яничари та манкурти. Зі снігурів… …Уже в день від’їзду діда з онуком село звістка облетіла: “ У Новоросєї нашого Юрка Побєдоносця грохнули. Зателефо% нували з Ханти%Мансійська, із військко% мату: завтра в труні притарабанять…” “— Про нього в селі кожен розкаже, — розповідає тітка Марія. — Такий видний хлопець був. А роботящий — у нього в ру% ках усе горіло. Яке діло візьми — він у ньо% му майстер. І батько, і дід були такими. Во% ни з Волині вивезені, з%під Дерманя. Ще й досі в хаті під рушником малюнок тамтеш% нього монастиря. Дід по пам’яті намалю% вав… Завтра Юрка й хоронити будемо”. Хіба не яничарська доля випала тому снігуреві, який пішов війною і розором по вже не рідній йому Україні? І хіба не така ж доля чекає й на інших, подібних йому пе% рекинчиків? І “щось замлоїло в душі, задряпало, — пише Євген Шморгун. — Чогось так об% разливо стало за того незнайомого хлопця “Побєдоносця”, якого Дорошенко%внук ніколи не бачив, про якого донедавна і чу% ти не чув. Хлопця, прізвище якого було теж на “енко” … Здалося, ніби враз якось незатишніше стало, ніби ще тоскніше стало в цьому хи% ріючому приіртиському селі, до якого та% кими болючими шнурками примотузено долю його, Дорошенкового, роду. А може, споконвічна предківщина послала йому цю зловість? Може, від чо% гось його застерігає? Чи, може, нагадує про його родовий обов’язок? Бо ж як не старається змусити себе не думати про оту знічев’я оголошену “Новоросію”, а таки думає. Як не старається переконати себе, що те його абсолютно не стосується, а во% но ж оті переконування непереконливі…” З тексту повісті прочитується, що внук не такий уже й доконаний снігур, що істо% рією свого роду і народу він зацікавився не лише з приїздом у це приіртиське село. І притлумлюване досі відчуття отого “родо% вого обов’язку” спричиняє запальну його розмову з дідом: — Скажи, тільки як на духу скажи: твої батьки мали якийсь життєвий ґандж? — Ти що, внучку! Та хай мені язик від% сохне, якщо я скажу, що це так. — Значить, їх вивезли сюди, в Сибір, тільки за те, що вони були безґанджеві ук% раїнці? — Ну, виходить щось ніби так. — І що ж, вони до кінця своїх днів були вдячні тим, із чиєї ласки опинилися тут? — Та що ти дурне мелеш?! — Хочу просто знати начистоту. — Тоді і я теж скажу просто: вони хоті% ли, щоб ми, діти, залишилися живими. Щоб не пропали, як тисячі інших. Ти ба% чив на кладовищі ціле поле безхрестових горбочків?.. — Виходить, за мене, за батька, за тебе заплачено сповна? — Ти нібито мені докоряєш? — Я собі докоряю. Тобі докоряти пізно, ти вже тільки пенсіонер. Навіть батькові своєму мені докоряти запізно. А от собі — саме час. Не хочу бути снігурем, який по% вертається до клітки, бо в ній хазяїн поси% пав корму. Не хочу, щоб і мене привезли в труні сюди, в Сибір, із Новоросії. Бо та Новоросія — насправді козацький степ. Де колись інший Дорошенко, наш чи не наш пращур — яке це має значення?! — засно% вував хутори для січовиків. До речі, засно% вував, повертаючись із походу на Москву, яка тоді нечасто й визирала зі своїх боліт. Та й чого мене мають у труні везти в холод% ний Сибір, коли предківська земля теплі% ша? — Що ти надумав, хлопче? Господи, та що ти надумав! — Вибач, діду. Але ж має хтось, ну хоч хтось опевнитися за своїх і за своє. Я відчу% ваю, що настає моя черга. І не старайся пе% реконати мене в протилежному — я вчиню так, як учиню. А тобі дякую, від душі дя% кую, що ти мене привіз саме сюди, бо тут ніби спали більма з моїх очей і прояснився світ. Спасибі, що наполіг саме на цих відві% динах…” Але чи до багатьох прикормлених на расєйських просторах снігурів приходить подібне прозріння, чи багато з них усві% домлюють, де їхнє родинне коріння? Якби ж то! Шкода, що їм не випаде прочитати цю повість (бо хто ж її надрукує в Расєї?) То, може, хоч хтось із потенційних безбатчен% ків, які й сьогодні, живучи в Україні, гото% ві йти і йдуть на поклик “русскаво міра”, сподобиться на це, і нагадає вона їм про їх% ній обов’язок перед рідною землею…

Євген Шморгун. Снігурі. Повість. Ж-л Дзвін, №11%12, 2016

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment