Незнаний геноцид

Павло МАКІЄНКО (Маковський),

президент Асоціації вихідців з України у США,

член Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих

Моїй родині — жертві сталінських репресій — присвячую

         XX сторіччя — принесло українському народові величезні страждання. Залишається мало живих свідків тих страшних часів. Людська пам’ять також не вічна. Разом із тим, попри всі намагання нинішніх сталінських апологетів знищити та сфальсифікувати історичні документи, збільшується кількість документальних свідчень про злочини, вчинені комуністичною владою. Поступово відкриваються архіви, і правда виходить назовні, її не зупинити. Вже багато відомо про жахливі голодомори 1921—22, 1932—33, 1946—47 років та інші злочини Москви проти українського народу. Проте чомусь дуже мало історичних розвідок на тему страшних і жорстоких масових депортацій українців на Північ у 1929—30 роках, які цинічно та глумливо комуністи назвали “розкуркулюванням». До речі, українські історики чомусь постійно повторюють цей енкаведистський термін і ще й дотепер не спромоглися змінити його на більш адекватний та історично обґрунтований.

Не можна сказати, що про “знищення куркулів як класу» не згадували раніше. Про це писали навіть у підручниках з історії Совєтського Союзу. Проте, як виявилось, цю фразу слід розуміти дослівно — як фізичне винищення всього класу заможних селян.

Ці виселення були репетиціями московських зайд та їхніх поплічників перед депортаціями у 1944—45 роках інших народів. Але про ті депортації відомо багато, тоді як про перші наймасовіші та найжорстокіші виселення українців знає зовсім мало людей.

Наприкінці 2010 року в США вийшли друком дві історичні монографії авторитетних науковців — професора Єльського університету Тімоті Снайдера “Скривавлені землі: Европа між Гітлером і Сталіним» та професора Стенфордського університету Нормана Наймарка “Сталінські геноциди», де науково обґрунтовано та на підставі найновіших даних ці депортації вперше на міжнародному рівні названо геноцидом українського народу. Може, тепер, врешті, українські історики приділять більше уваги цьому безпрецедентному за жорстокістю та масовістю (тільки загиблих було кілька сотень тисяч!) і водночас малодослідженому злочину сталінізму.

На прикладі моєї родини хотів би дещо розповісти читачам про ті люті часи, щоб ніколи таке не могло повторитися на українській землі й більше ніде у світі.

Я — українець і батьки мої — українці. Але народився 1949 року на крайній Півночі, в Архангельській області РСФСР, далеко від України, у місцях заслання моїх батьків і родичів.

Чому так сталося, хочу розповісти дуже коротко на прикладі моєї родини — простих українських селян, котрі жили за часів сталінізму і потрапили до його жахливої м’ясорубки.

Дізнався про те, що моїх родичів заслали 1930 року на Північ із політичних мотивів лише тоді, коли мені виповнилося 19 років, і ми давно повернулися в Україну, хоч мої рідні й були залякані цим жахливим тоталітарним режимом. Жили мої родичі в селі Лехнівка Березанського району Київської області. Мого дідуся звали Павло Олександрович Петренко, він 1895 року народження. Бабуся —Оксана Кузьмівна (у дівоцтві Діденко). Страшного 1930 року, коли ламали хребет українському селянству, змушуючи його йти до колгоспу, моїх дідуся, бабусю, матір Ларису (їй тоді було 9 років), тіток Олю (11 років) і Галю (3 роки) кинули в товарні вагони і повезли на Північ. Навіть не знаю, скільки часу давали на збори, та й що міг узяти цінного селянин? Тільки трохи харчів та ще теплий одяг, більшість якого тут же, на станції завантаження, свої ж місцеві й відібрали… Їхали довго, повільно, залишаючи на небагатьох зупинках померлих від холоду, голоду та хвороб. Переважно то були тіла старих та дітей. Виїхали восени, а приїхали на Північ серед зими, в люті морози і снігу було по пояс. Привезли і вивантажили моїх родичів у Архангельській області, біля села Плесецьк, прямо в сніг. Напевно, всі чули про космодром Плесецьк, найбільший на території РФ, але мало хто знає, на чиїх кістках він постав. Людей тієї зими загинуло дуже багато. Викинули в глухий ліс, у мороз, у сніг по шию. В цих нелюдських умовах треба було нашвидкуруч збудувати собі таке-сяке мешкання (це були складені з соснових гілляк хижі, щось на кшталт індіанських вігвамів), щоб далі працювати на лісоповалі і спокутувати свою “провину» перед пролетарською державою, А “провинились» ми тільки тим, що хотіли працювати на своїй землі, а не в колгоспі.

На лісоповал щоранку виганяли всіх. На нарах залишалися лише грудні діти та повзунки. Дітей, які падали з нар, поїдали лиси та інші звірі, що вільно заходили до хиж. Дуже часто, повернувшись із роботи, нещасні батьки замість дітей знаходили лише невелику купку кісток. Та й на дорослих чекала лиха доля. До весни мало хто дожив. Гинули і від тяжкої роботи, і від холоду.

Серед загиблих на Півночі — і моя тітка Галя (у документах чомусь Ганна). Їй було 4 роки. Моя тітка Оля (вона померла 2008 року) розповідала, що кожну весну починався жахливий голод, і люди від недоїдання та цинги вмирали родинами. Ще тітка розповідала про декотрі “кулінарні» пристрасті, через які вони, можливо, і вижили. Так, вона «полюбляла” їсти кору з дерев, а моя мати — траву і мох, їм було по 12 і 10 років.

Українців на місцях висилки, на півночі Росії, було багато. Я тепер згадую, що там у спілкуванні між поселенцями переважно звучала українська мова, а українські прізвища наших сусідів пам’ятаю дотепер. Офіційно нас називали “кулакі-пєрєсєлєнци і члени іх семей». Саме такий напис був на картонній обкладинці товстої особової справи, яку я витребував з Архангельського УВС у Київ 1994 року. “Личное дело кулака-переселенца Петренко П. А.” — так воно називалося.

Дідусь розповідав, що біда з нашою родиною трапилася через його любов до коней. У нього була пара баских, можливо, найкраща в селі. Вони дуже сподобалися голові сільради, котрий декілька разів пропонував віддати їх у його користування. Але дідусь не погоджувався, адже у селі без тягла залишитися неможливо. Якби ж він міг знати, чим усе скінчиться…

Коли прийшов сталінський наказ на виселення “контінгента», і місцеві сатрапи заходились складати списки, то дідусь потрапив у них відразу. Разом із ним там опинились і ті, хто чимось голові не сподобались. Отак викинули родину з хати разом з малими дітьми, без суду й слідства відправили на загибель. Ось таке воно, сталінське правосуддя!

Та якби ж то тільки сталінське. В особовій справі знайшов таке формулювання: “За рішенням Лехнівської сільради вислати за межі області»… Зняти копію з цього документа мені не дозволили навіть у часи незалежності, 1994 року. Чому навіть зараз приховують правду?!

Ось цікава деталь з особової справи мого дідуся. В описі майна замість двох коней значиться тільки один. Виходить, другого таки привласнив собі голова сільради.

Запам’ятався і випадок із розповіді дідуся. На лісоповалі, на найтяжчій роботі, де постійно гинули люди, був один чоловік, дуже мовчазний. Якось під час обіду він промовив: “Усе тут дуже добре, от тільки хліба замало». Наступного дня його в бригаді вже не було, і ніхто не знав куди він подівся. Хтось із “ближніх» доніс “куди слід».

Після тої страшної осені 1930 року, коли родину викинули з хати, тітка Оля не була в рідному селі Лехнівка довгих 66 років. Хоч після повернення із заслання вона вільно могла туди навідатись, але бажання кого-небудь там бачити не було — так її травмували події, пов’язні з виселенням. Особливо, коли найближчі сусіди і навіть родичі з радістю грабували їхнє убоге майно, зняли навіть зимове пальто з трирічної Галі. Гіркота і біль, пережиті дитиною, залишилась на все життя.

Коли у вересні 1993 року я, оформивши документи на реабілітацію (реабілітацію за що?!), врешті добився компенсації за понищене життя, смерть Галі, втрату нажитого поколіннями майна, то виявилось, що держава готова виплатити аж… 70 тисяч купоно-карбованців (15 тис. — за майно і 55 тис. за будівлі), що за тодішнім курсом дорівнювало приблизно 4-5 доларам… Тоді за ці гроші на базарі можна було купити 2 кілограма сала. Тітка Оля заплакала і сказала, що не зробить приємне своїм мучителям, не дасть знущатись над собою й не візьме оту “компенсацію».

Пізніше, у висліді моїх багатомісячних клопотань, вона отримала 10 гривень на місяць (менше $2) додатку до пенсії, але 2004 року і їх забрали під приводом того, що репресували не її особисто (хоч її так само виселили), а її батьків. Мабуть, це ознака того, що при владі залишилися такі самі люди, котрі висилали нашу родину 1930 року…

Трохи про наше життя на півночі, у звіросовхозі. Це було забуте Богом маленьке селище у глухому лісі, де вирощували чорно-бурих лисиць та песців. Взимку — снігу по шию, влітку — спека, а надвір неможливо вийти без щільного одягу і хустки на голові, бо заїсть гнус. Справжня зона, звідки просто так не втечеш. Посеред селища на стовпі — залізний репродуктор, що будив щодня о 6-й ранку і не давав спати до 12 ночі, безперервно втовкмачував комуністичні ідеї. Тим часом довкола — неймовірний сморід від тюленячих туш, якими годували лисиць, а поміж ними — тисячі щурів та хмари вороння, що ті туші жерли. Мешканці селища вимушені були харчуватися тушками лисиць, а хутро віддавали державі. До сьогодні пам’ятаю жахливий присмак лисичатини у роті. Це — край життя! Нелюдські умови та постійний страх впливають не лише на фізичний стан людини. Змінюється і її психологія. Вона стає рабською. Вже після смерті Сталіна було чути невдоволення місцевих мужиків, що мовляв, Микита Хрущов керівник поганий, бо нікого не розстрілює і не саджає до тюрем, порядку немає.

Не як при Сталіні — от тоді був порядок… Так їм хотілось, щоб далі когось розстрілювали… Ось до якої міри могла деформуватися людська мораль і світосприйняття. Це “великий здобуток» сталінського ладу!

Про життя у звіросовхозі, з моїх дитячих спогадів, можна було б написати книжку. Але зараз би в це, мабуть, мало хто б повірив.

1957 року ми поверталися в Україну. Їхали так само у товарному вагоні, разом з коровою, але були щасливі. Ми вижили і ми їхали ДОДОМУ!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment