Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка
Продовжуємо проект, присвячений 160-річчю з часу початку в червні 1857 р. Шевченкового Щоденника, який поет вів до травня 1858 р., а в липні подарував М. М. Лазаревському. Щомісяця ми публікуватимемо один-два записи Тараса Григоровича з авторськими коментарями історика-шевченкознавця Володимира Мельниченка.
Сьогодні звертаємося до поетових нотаток від 27 липня 1857 р. — унікальних, зокрема, міркуваннями мистецтвознавчого характеру.
У тексті Щоденника курсивом виділено слова, що коментуються.
27 липня
Сегодня за обедом Ираклий Александрович сообщил мне важную художественную новость, вычитанную им в “Русском инвалиде”. Новость эта для меня интересна своею неновостью. “Инвалид” извещает, что наконец колоссальное чудо живописи, картина Иванова “Иоанн Креститель” окончена! И была представлена римской публике во время пребывания в Риме вдовствующей императрицы Александры Федоровны. И по словам самого художника, в газете сказано скромного, произвела фурор, какого он не ожидал. Дай Боже нашому теляти вовка зъисты. Но мне что-то страшно за автора “Марии Магдалины”. Двадцатилетний труд сохранил ли сочность и свежесть жизни, не увял ли он, как южный роскошный цветок от долгого и ненужного поливания? Не заплесневел ли он, как хмельное пиво от долгого брожения? Боже сохрани всякого артиста от такого печального и запоздалого урока.
Еще будучи в Академии, я много слышал об том колоссальном, тогда уже почти оконченном труде. Художники нерешительно говорили об нем. Аматоры решительно восхищались, в том числе и покойный Гоголь. Карл Павлович Брюллов никогда ни слова не говорил о картине Иванова, самого же Иванова в шутку называл немцем, т. е. кропуном. А кропанье, по словам великого Брюллова, верный признак бездарности, с чем я не могу согласиться в отношении Иванова, глядя на его “Марию Магдалину”.
Восторженное письмо Гоголя ничего не сказало художнику, ни даже опытному знатоку об этом произведении. Теоретики все одним миром мазаны. Граф де Кенси написал отличнейший трактат о “Юпитере Олимпийском” — статуе Фидия. Издал его in folio великолепно, для своего времени (в начале текущего столетия), и если бы не приложил к своему роскошному изданию рисунков, художники бы подумали, что душа самого великого Фидия говорит устами вдохновенного графа. Но неуклюжие изобличители-рисунки испортили все дело. Как после этого верить этим восторженным теоретикам? Говорит как будто бы и дело, а делает черт знает что. Почтенному графу, вероятно, нравились эти рисунки-уроды, если он приложил их к своему ученому трактату.
Как бы я был рад, если бы картина Иванова опровергла мое предубеждение. К коллекции моих будущих эстампов à la aquatinta прибавился бы еще один великолепный эстамп.
О картине Моллера “Иван Богослов проповедует на острове Патмосе во время праздника бакханалий”, о которой я случайно прочитал в “Русском инвалиде”, что она показывается в Петербурге публично в пользу раненных в Севастополе. Не знаю, почему я имею выгоднее понятие о картине Моллера, чем о многолетнем произведении Иванова.
…Ираклий Александрович…
Усков Іраклій Олександрович (1810—1872) — нащадок корінних запорожців, комендант Новопетровського укріплення з 1853 р., майор, затим підполковник, відіграв позитивну роль у засланському житті Шевченка. Поет по-доброму згадував І. О. Ускова у багатьох листах із Мангишлака, написаних у 1853—1857 рр., та в Щоденнику. Скажімо, в червні 1857 р. писав М. М. Лазаревському: “Ираклий Александрович (щоб його лихо не знало) великий мені приятель… Він мене п’ятий рік годує і напуває”.
…в “Русском инвалиде…”
“Русский инвалид” — військова газета, що виходила в Петербурзі у 1813—1917 рр. У літературному додатку до газети від 17 березня 1857 р. було надруковано Шевченкову поезію “Заворожи мені, волхве…” під назвою “Пустка”, без прізвища автора. Через чотири роки, 2 березня 1861 р., тобто невдовзі після смерті Шевченка, редактор газети П. Лебедєв згадував, як “М. С. Щепкін, зупиняючись від сліз на кожному кроці, прочитав нам у 1856 р. ці вірші в Москві”.
…картина Иванова “Иоанн Креститель” окончена!
Ішлося про картину російського художника Іванова Олександра Андрійовича (1806–1858) “Явлення Христа народу”. Знаючи, що над цією картиною художник працював два десятиліття, Шевченко побоювався, чи не вплинуло це негативно на її художню свіжість і життєву переконливість, чи не зів’яла “розкішна квітка” від довгого, надлишкового поливання. Вийшло так, що, познайомившись зі знаменитою картиною після повернення до Петербурга, Тарас Григорович не змінив свого скептичного ставлення до неї.
Щодо цього у спогадах Шевченкового приятеля кінця 1850-х рр. М. Д. Новицького є цікавий, але мало ким помічений штрих: “Водив він мене і по академічним залам, говорячи про художество й подовгу зупиняючись біля різних більш або менш відомих картин, а особливо біля знаменитої картини Іванова “Явлення Христа народу” і брюлловської “Облоги Пскова”. Перша його захоплювала своїми деталями, а особливо окремими фігурами, але в цілому він був нею невдоволений: “Страшно вимовити, — говорив він, — а в цілому… ну, точно гобелен!” (Спогади про Тараса Шевченка. К., 2010. С. 410).
У листі до С. Т. Аксакова від 15 липня 1858 р. Шевченко жорстко писав: “В Академии выставлена теперь картина Иванова, о которой было много и писано, и говорено, и наделала синица шуму, а моря не зажгла. Вялое, сухое произведение. Повторился Овербек в самом непривлекательном виде”.
Німецький художник Овербек Фрідріх (1789–1869) був главою школи художників-романтиків, так званих “назаретян”, які вдавалися до ідеалізації середньовічного мистецтва, відмежовуючись від реальної дійсності та суспільних проблем. Але, на думку сучасних шевченкознавців, “зіставлення з ним О. А. Іванова безпідставне: насправді творчість О. А. Іванова, полемічно спрямована проти естетичних принципів і творчої практики Ф. Овербека, була перейнята глибокими й тривожними суспільно-значущими роздумами, волелюбними прагненнями, гуманістичним змістом (що відзначала вже тогочасна критика в особі О. Герцена й М. Чернишевського) і становила важливий етап у розвитку російського мистецтва на шляху до реалізму” (Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 6. К., 2003. С. 458).
…вдовствующей императрицы Александры Федоровны.
Ішлося про вдову Миколи І (до заміжжя — принцесу пруську Фредеріку Луїзу Шарлотту Вільгельміну), російську імператрицю Олександру Федорівну Романову (1798—1860), яку нещадно висміяв Шевченко у комедії “Сон” (1844):
… аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне,
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
Характерно, що в довідці канцелярії ІІІ відділу — вищого органу таємної політичної поліції — його начальнику В. А. Долгорукову про зміст Шевченкової комедії “Сон” чиновники навіть через десять років — у жовтні 1858 р. не посміли нагадати про ці вбивчі рядки. Зате вони старанно переказали антицаристський зміст поезії: “Із рукописних його творів більше вартий уваги за шкідливим спрямуванням вірш його “Сон”. Тут Шевченко представляв себе уві сні й перенесеним спочатку в Сибір, затим у Москву і, нарешті, в С.-Петербург. У Сибіру він бачить злочинців у рудниках і в ланцюгах, які гинуть під ударами покарань; у Москві описує виснаження військ на параді, а в С.-Петербурзі — зібрання в палаці. В зібранні сьому, за його словами, чекали государя імператора з трепетом, і коли він вийшов, усі вельможі мовчки оточили його; розмова йшла про отчизну, петлиці й останні маневри; кожний намагався стати ближче до імператора, щоб удостоїтися отримати від нього ляпаса чи хоч би півляпаса; государ підійшов до найстаршого, ткнув йому в обличчя; вельможа, зі свого боку, ткнув наступного за ним, цей — наступного, і, таким чином, стусан зверху обійшов усіх — від першого до того, який стояв біля дверей; а в зібранні розляглося: ура, ура, ура! В іншому місці козаки виражаються у нього: “О царю поганий, царю проклятий, лукавий, аспиде неситий!” (Точно цитували жандармські канцеляристи поета! — В. М.). Шевченко вдається до всіх їдких і пасквільних виразів, де тільки торкається государя імператора і взагалі росіян. У кінці “Сну” він уявляє себе перед пам’ятником, спорудженим Петру І-му Катериною II, і виливає жовч свою, як на того, так і на іншу, кажучи, що Петро I придушив свободу Малоросії, а Катерина II довершила почате ним” (Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814—1861. К., 1982. С. 299).
Зауважу, що поему “Сон”, у якій поет уперше звинуватив саме Москву в нарузі над українською нацією, написана після першого відвідання поетом міста в лютому 1844 р. Існує переконлива версія, що тоді О. М. Бодянський познайомив Шевченка з книгою французького мандрівника маркіза Астольфа де Кюстіна (1790—1857) “Росія в 1839 році”, що вийшла в світ у Парижі в 1843 р. і користувалася великою популярністю в Росії. Саме в ній розповідалося про “надмірну худобу” російської імператриці та про те, що нервові конвульсії спотворювали риси її обличчя, “примушуючи іноді навіть трясти головою”. А. де Кюстін пояснював це наслідками потрясіння, викликаного виступом декабристів у день коронації її чоловіка: “Вона ніколи не могла поправитися від хвилювання, пережитого нею в день вступу на престол”.
Нагадаю, що навіть у день смерті російської імператриці 20 жовтня 1860 р. поет відгукнувся жорстким віршем, який свідчив, що глибинна ненависть до неї нітрохи не згасла:
Хоча лежачого й не б’ють,
То і полежать не дають
Ледачому. Тебе ж, о суко!
І ми самі, і наші внуки,
І миром люди прокленуть!
Дай Боже нашому теляти вовка зъисты.
Українське народне прислів’я. Говориться жартівливо про що-небудь непосильне, неможливе для здійснення ким-небудь.
…автора “Марии Магдалины”
Ішлося про картину О. А. Іванова “Явлення Христа Марії Магдалині” (1835).
…сохранил ли сочность и свежесть жизни…
Між іншим, у липні 1858 р., тобто, за рік після Шевченка, коли картина О. А. Іванова вже була в Петербурзі, мистецький журнал “Иллюстрация” писав: “Картина ця має мало недосконалостей, але всі вони зливаються в одному головному недоліку. Цей недолік картини в тому, що писалася вона 20 років. Вона прекрасна, проте як згадаєш, що Іванов писав її 20 років, стане досадно…” Таким чином, Шевченко мудро передбачив тодішнє сприйняття полотна серед багатьох художників і в суспільстві…
Проте хто нині згадує, скільки років працював художник над справді прекрасною картиною…
Еще будучи в Академии…
Тарас Шевченко навчався в петербурзькій Академії мистецтв у 1838—1845 рр.
…тогда уже почти оконченном труде.
Справді, зробивши перші ескізи до картини у 1833 р., О. А. Іванов уже в 1837 р. переніс композицію на полотно, а наступного року відтушував і тердесьєною (темно-жовтою фарбою). До 1845 р. картина була фактично завершена, за винятком деяких штрихів. Шевченко був абсолютно точним!
…в том числе и покойный Гоголь.
Шевченко зарахував М. В. Гоголя до числа “аматорів”, тобто, непрофесіоналів, любителів у галузі живопису. Втім, у цьому випадку Микола Васильович упродовж багатьох років духовно супроводжував створення О. А. Івановим картини “Явлення Христа народу”, зокрема, даючи художнику доречні й глибокі поради. Скажімо, ще в березні 1844 р. М. В. Гоголь писав О. А. Іванову: “Насчет картины вашей скажу… что до тех пор, пока не одолеет вами досада, а может быть, и совершенное отчаяние при мысли, что картина не будет кончена, до тех пор она не будет кончена”. Гоголезнавці припускають, що саме з цим листом пов’язаний запис, зроблений О. А. Івановим у чорновому зошиті влітку 1844 р.: “Згадую останній лист Гоголя і силкуюся встати на нову, ним вказану мені ступінь”.
Карл Павлович Брюллов…
Брюллов Карл Павлович (1799—1852) — російський художник, професор петербурзької Академії мистецтв, учитель Шевченка. Працював в історичному, пейзажному та портретному жанрах, створив монументальні розписи релігійного характеру: “Велика его слава! И необъятен его гений!” (Тарас Шевченко).
Взяв активну участь у звільненні Шевченка з кріпацтва, намалювавши портрет В. А. Жуковського, що був розіграний у лотерею у царській родині, і на одержані гроші молодого поета викупили 22 квітня 1838 р. із кріпацтва у П. В. Енгельгардта. Приятель Тараса Григоровича А. М. Мокрицький записав у щоденнику 31 березня 1837 р.: “Показал его (Т. Г. Шевченка. — В. М.) стихотворение, которым Брюллов был чрезвычайно доволен, и увидя из оного мысли и чувства молодого человека, решился извлечь его из податного состояния…” З іншого боку, Брюллов оцінив і талант Шевченка-художника! Найпершим доказом є те, що він узяв його собі в учні й навіть поселив у своїй майстерні.
Образ К. П. Брюллова Шевченко відтворив у повісті “Художник”. Помер у Римі у 1852 р. Пам’ятаєте останню фразу цього твору? “Незабвенный Карл Великий уже умирал в Риме”.
…кропанье… верный признак бездарности…
У словнику Шевченкового сучасника і знайомого В. І. Даля: “Кропать — работать… дурно, не умеючи, кой-как…”
До речі, у В. І. Даля “кропун” відсутній — це поетів словотвір, який є синонімом “кропателя”, тобто, партача, писаки, віршомаза…
…я не могу согласиться в отношении Иванова…
Тож у Шевченка був особистий погляд на полотна О. А. Іванова, незалежний від точки зору К. П. Брюллова. Як бачимо, з щоденникового запису, поет був би радий, якби зустріч із представленою картиною “Явлення Христа народу” спростувала його упередження. Проте не сталося!
Восторженное письмо Гоголя…
Ішлося про лист М. В. Гоголя “Исторический живописец Иванов” у книзі “Выбранные места из переписки с друзьями”, виданій у Петербурзі 1847 р. Цю книгу Шевченко одержав у 1848 р. від В. М. Рєпніної.
За десять років до закінчення картини М. В. Гоголь розповідав про неї, напевне, недостатньо, щоб його читачі уявили полотно вповні, але наголосивши на тому, що знаменна мить і художня мета картини — зобразити звернення людини до Христа: “Где мог найти он образец для того, чтобы изобразить главное, составляющее задачу всей картины — представить в лицах весь ход человеческого обращенья ко Христу? Откуда мог он взять его? Из головы? Создать воображеньем? Постигнуть мыслью? Нет, пустяки! Холодна для этого мысль и ничтожно воображенье…
Нет, пока в самом художнике не произошло истинное обращенье ко Христу, не изобразить ему того на полотне. Иванов молил бога о ниспослании ему такого полного обращенья, лил слезы в тишине, прося у него же сил исполнить им же внушенную мысль; а в это время упрекали его в медлености и торопили его!”
На мій погляд, лише М. В. Гоголь намагався тонко й чуттєво пояснити справжню причину довготривалої роботи О. А. Іванова. Не можна погодитися з Шевченком, що гоголівські рядки нібито нічого не сказали ні художнику, ні навіть досвідченому знавцеві, про знамените полотно й віднести Миколу Васильовича до теоретиків, які одним миром мазані.
Граф де Кенси…
Катрмер де Кенсі (1755—1849) — відомий французький археолог і письменник-мистецтвознавець, видний адміністратор Французької академії, кавалер ордена Почесного легіону.
Був членом Комуни Парижа, депутатом Законодавчих зборів, а затим став роялістом. Наполеон Бонапарт, пам’ятаючи про це, тримав його на відстані від державної влади, проте граф продовжував активну творчу й адміністративну діяльність.
В Росії ім’я Катрмера було маловідомим. Досі висловлюється думка, що в ХІХ столітті в країні популярною була лише його біографія Рафаеля Санті (1483—1520), видана у 1824 р.
Важлива Шевченкова згадка про Катрмера де Кенсі заслуговує на те, щоб інформацію про нього було вміщено в майбутніх шевченкознавчих енциклопедіях і словниках.
…отличнейший трактат о “Юпитере Олимпийском”…
Шевченко точно визначив видання Катрмера де Кенсі (1815), як “вчений трактат”, тобто наукову працю, в якій докладно розглянуто конкретну проблему, а саме: автор доводив, що античні скульптори покривали мармурові статуї фарбами, тобто вони були кольоровими, а не білосніжними, і лише час позбавив їх від пофарбування. Це було відображено вже у повній назві книги, де йшлося про “мистецтво античної скульптури в новому світлі” та про “відтворені в кольорі скульптури”. Вже у назві зазначалося, що скульптури покривалися пластинами з слонової кістки та золота. Все це й викликало обурення Шевченка.
Книга Катрмера де Кенсі вийшла невеликим накладом і була маловідомою в Росії. Те, що Шевченко був знайомий з нею, ще раз яскраво підтверджує його справді європейський діапазон освіти і самоосвіти.
…великого Фидия…
Професійно точна оцінка Шевченка. Фідій (початок V ст. до н. е. — близько 432—431 рр. до н. е.) — справді великий, уславлений давньогрецький скульптор, автор грандіозних статуй Афіни Промахос, Афіни Парфенос, Зевса (у римській міфології — Юпітера) Олімпійського. Вважається одним із основоположників європейського мистецтва. Тарас Григорович згадував Фідія в повісті “Художник”, з чого видно, що відомості про скульптора він отримав насамперед від К. П. Брюллова.
Издал… in folio…
У В. І. Даля: “Книга, обрезом (форматом) в сложенный пополам цельный лист бумаги”. Тобто, на половину паперового листа.
Но неуклюжие изобличители-рисунки испортили все дело.
Книга Катрмера де Кенсі містила 31 ілюстрацію, переважно розфарбовані гравюри, за визначенням Шевченка, “малюнки-виродки”. Тарас Григорович, очевидно, сприйняв версію графа, як таку, що не грунтується на реальній дійсності, не є доказаною, переконливою. В цьому немає нічого дивного, ідею Катрмера де Кенсі протягом усього ХІХ століття практично ігнорували вчені та мистецтвознавці, не всі приймають її і нині.
Важливо відзначити, що Шевченко вмотивовано називає Катрмера теоретиком, той, справді, досі відомий, як теоретик класицизму та наслідування мистецтвом природи. У спеціальних новітніх публікаціях за кордоном зазначається, що “теоретичні твори Катрмера розглядаються насамперед у контексті сучасних йому художніх уявлень і течій, у полі протистояння класицизму і романтизму”.
Проте в даному випадку закцентую увагу на значно ширшій проблемі, сформульованій Шевченком у наступній питальній фразі, що коментується.
Как после этого верить этим восторженным теоретикам?
У цьому конкретному запису виразно виявлено глибоку Шевченкову іронію чи навіть відразу щодо людей, зокрема пов’язаних із наукою, котрі полюбляють абстрактно розумувати, беззмістовно теоретизувати, зловживати пустослів’ям.
Нагадаю, як у передмові до нездійсненого видання “Кобзаря” (1847) поет викривав облудність великодержавних теоретизувань про “безперспективність” української літератури і необхідніть писати лише російською мовою, висміював учених розумників, які “не бачили нашого народу — так, як його Бог сотворив”: “Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним. А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово”.
Таким є, здається мені, найсильніший Шевченків урок, як розпізнати натхненних марнотрателів і марнословів, які роблять чорт знає що.
К коллекции моих будущих эстампов a la aquatinta…
Акватинта — метод гравіювання, що полягає у протравлюванні кислотою поверхні металевої пластини з наплавленим асфальтовим чи каніфолевим пилом і з зображенням, що наноситься кислотостійким лаком.
Ще у січні 1857 р. Шевченко в листі до графині А. І. Толстої заявив: “…я исключительно намерен заняться гравированием акватинта”. В липні 1857 р. Шевченко повідомляв віце-президента Академії художеств Ф. П. Толстого: “…Предполагаю, и молю Бога осуществить мое предположение, по приезде моем в Академию я намерен с помощию Божиею и с помощию добрых и просвещенных людей приступить к гравированию a la acwatinta. И, уповая на помощь Божию и на ваши советы и покровительство, надеюсь сделать что-нибудь достойное возлюбленного искусства”.
Діловод Академії мистецтв О. О. Благовєщенський (1846—1894), який у спогадах використав архіви Академії, писав: “Із увсіх видів гравірування йому полюбилося більше всього гравірування на міді міцною горілкою (а l’eau forte). Майже всі його гравюри 1858—1861 рр. виконані таким способом…”. Український художник О. О. Ковальов (1822—1894), який був знайомий із Шевченком, згадував: “Тарас Григорович перший у нас в Росії почав гравіювати голкою на міді за способом і манерою фламандців XVII ст., дотримуючись манери Рембрандта”. Справді, Шевченко розвивав прийоми офорта, і він усвідомлював це. С. Т. Аксакову писав 15 липня 1858 р.: “Этим не новым способом гравирования у нас никто не занимается, и мне пришлося делать опыты без посторонней помощи”.
Звичайно, треба пам’ятати, що, за свідченням самого Тараса Григоровича, на початку травня 1858 р. гравер Ф. І.Йордан йому “показував упродовж години всі новітні прийоми гравюри акватинти”, і поет “розстався з ним наполовину майбутнім гравером”. Але хіба таки можна навчити майстерності за годину? Навіть самого Шевченка… Мистецтвознавець Є. М. Кузьмін ще у 1900 р. зауважив, що Тарас Григорович явно перебільшив допомогу Ф. І. Йордана: “Учитися йому загалом не було в кого. Правда, Шевченко скористався порадами й вказівками Йордана, але Йордан був усе-таки гравером голкою чи різцем, а не офортистом. Якщо вже й казати про вчителів, то справжнім керівником Шевченка був Рембрандт” (Див. Шевченківська енциклопедія в 6 томах. Т. 3. К., 2013. С. 210).
Справді, Тарас Григорович завжди був високої думки про творчість голландського живописця і графіка Рембрандта Харменса ван Рейна (1606—1669), розвивав його творчі принципи. Польський історик і художник, Шевченків товариш на засланні Б. Ф. Залеський свідчив: “Дуже високо цінив Рембрандта і в своїх роботах шукав звичайно сильного, а навіть фантастичного освітлення, на взір голландського майстра”. Б. Г. Суханов-Подколзін, який хлопчиком (1858—1860) брав уроки малювання у Шевченка, згадував: “…В керівники та наставники він обрав собі великого майстра… Рембрандта, старанно й усидливо копіюючи його найважчі твори”. Зокрема Тарас Григорович виконав кілька рисунків пером окремих персонажів гравюри Рембрандта “Смерть Марії”, технікою штрихованого офорта зробив копії з його офортів “Автопортрет Рембрандта з шаблею”, “Лазар Клап” і “Поляк з шаблею і палицею”.
Отже, спираючись на Рембрандта ван Рейна, Шевченко самостійно збагатив техніку гравірувального мистецтва, мистецтва, справивши своєю творчістю позитивний вплив на подальший розвиток гравірування в Росії та в Україні.
16 квітня 1859 р. Шевченко подав на розгляд ради Академії мистецтв два естампи — “Притча про робітників на винограднику” з картини Рембрандта і “Приятелі” з картини академіка I. I. Соколова. Того ж дня рада ухвалила визначити для нього “програму на звання академіка гравірування на міді”. Два названі офорти та офорт “Старець на кладовищі” були представлені на академічній виставці у травні 1859 р. Восени художник подав на виставку ще п’ять офортів та автопортрет олійними фарбами. Крім того, на звання академіка Шевченко представив естамп “Вірсавія”. Гравюра з картини Карла Брюллова”. Внаслідок 2 вересня 1860 р. рада Академії мистецтв ухвалила надати Шевченкові звання академіка з гравірування, а 4 вересня цю ухвалу оголосили на урочистих зборах.
О картине Моллера…
Моллер Федір Антонович (Отто Фрідріх Теодор; 1812—1875) — російський художник, академік петербурзької Академії мистецтв з 1840 р. Учень К. П. Брюллова. Протягом 1857—1860 рр. очолював Рисувальну школу для сторонніх учнів Академії мистецтв.
Шевченко був із ним знайомий під час навчання. Йому подобалася картина Ф. А. Моллера “Апостол Іоанн Богослов проповідує на острові Патмосі під час свята Вакха”. С. А. Гальченко справедливо зауважив, що йдеться про “високої мистецької вартості кратину Моллера… за яку той одержав звання професора”. Втім, Шевченко зізнавався, що сам не знає, чому віддає перевагу цьому твору перед полотном О. А. Іванова. Відомо, що в поетові часи й нині “Явлення Христа народу” — незмірно знаменитіший і шанованіший твір, аніж картина Ф. А. Моллера.
…в пользу раненных в Севастополе.
Ішлося про поранених у Кримській війні 1853—1856 рр., що досягла найвищої напруги в Севастополі.
