Валерій ГУЖВА Талісман

*   *   *

Росте нова трава на випаленім лузі,

і пам’ять, мов жива, здригається вночі,

і сниться — майже так, як повний штоф п’янюзі,

що, буцім, відтепер ти знаєш, що почім.

Немов би сенс життя відкривсь тобі нарешті,

і віднайшлась вона, загублена мета,

і Ласло Керекеш, знайомець з Будапешта,

як много літ тому, «Годь водь?» тебе пита.

«Усе гаразд, старий», — відказуєш навзаєм,

розпитуєш його, як жив увесь цей час —

немов би стоїмо обидва на вокзалі,

й прощальні поїзди вже подано по нас.

«Що далі?» — не питай своєї долі всує.

Спокійно на душі. Жде неодмінно фарт.

Глобальних запитань для тебе не існує,

узагалі про них і думати не варт.

Парує на столі ранкова тиха кава,

і видива нічні розтали, мов туман,

і жінка дорога з обличчям нелукавим

на весь грядущий день тобі як талісман.

Росте нова трава. Новітні покоління

новітнього життя п’ють швидкоплинний фреш.

І Ласло Керекеш, до витівок голінний,

допіру подзвонив і кличе в Будапешт.

*   *   *

Актрисі сімдесят. По телеку йде фільм,

в якому грала роль. Було тоді їй двадцять.

Що в неї на душі? Ні чорт, ні серафим

у тій страшній пітьмі не зможуть розібратись.

Вона і досі там, де молодість, азарт,

її герой — партнер, закоханий, мов хлопчик.

Тривалий крупний план, і на щоці сльоза,

і Пастернака вірш, отой, де «Аве, Отче».

Життя, що в нім жила, якого вже нема,

лиш дивом збереглось на плівці ацетатній.

Там, за вікном, весна, а на душі зима,

і не змінити вже оцю неадекватність.

«Бабуся-резонер» — невтішне амплуа.

На старість прижилась в театрику заштатнім.

Спливає давній фільм, і час її сплива

в самотині плиткій і в безладові хатнім.

Скінчився ретрофільм. І треба грати знов

увечері стару в якійсь бездарній драмі…

…Актриса молода знімається в кіно.

Їй сниться Голлівуд і вілла у Майямі.

*   *   *

Її Величність Ніч, володарка пітьми,

крокує босоніж нечутно, мов лисиця.

Під омофором сну дітьми стаємо ми,

і нам, як дітвакам, чого лиш не насниться:

у липні Дід Мороз, у грудні кущ малини,

і бабка-вертоліт запрошує в політ,

і ми в колисці сну до подвигів голінні,

і глобусом в руках нам цілий білий світ.

Та йде натомість день, безжальний інквізитор,

і України яв стає тобі в очу.

Зі сходу приліта пропахлий димом вітер,

і вибухів луну на всю країну чуть.

Шкода — оці рядки не вогнепальна зброя,

найправедніший гнів — не вибухи гранат.

Днесь Україна нам — не легковірна Троя,

не похитнеться наш державний маєстат.

Щонайтемніша ніч завжди підвладна дневі.

Сміються уві сні безгрішні малюки.

Пошли, Всевишній, їм бездонне чисте небо

віднині — й на роки. Віднині — й на віки.

*   *   *

                   Нарешті ніч. Ти сам. Ніде нікого.

                   І тиша, що рятує. Ти мовчиш.

Лише душа кричить: «Що ти накоїв?

Ти ж помиратимеш від самоти!

Ти станеш плюсклим жебраком при церкві,

ніхто тобі не кине і гроша.

В самотині від ранку і до смерку

не витримаю я, твоя душа.

Верни її, згорьовану вигнанку,

ти ж її любиш аж до німоти,

і гордості трикляту лихоманку

пошли, самітнику, під три чорти!»

…І вибухнула тиша, як граната,

що в твій окоп влетіла, як чума.

Якщо не розучилася прощати —

вмоли її вернутись, бо нема

тобі без неї ради і розради,

самотина отруїть день і ніч.

Верни собі серпневі зорепади —

веснянки на крильцятах білих пліч.

*   *   *

Розрада і біда моя — самотність.

Увімкнено життя автопілот.

Байдужість забирає у полон.

Перетікає вчора у сьогодні.

Насамоті вітійствуєш, бува,

і кров зненацька б’є в холодні скроні,

та голка затупилась в патефоні,

і чути нерозбірливі слова.

Нарешті самота, як терапевт,

і заспокоїть, й вигадає ліки,

і пахнутиме кмином й базиліком

прописаний латинкою рецепт.

Той папірець, як буси туарег,

доскіпливий провізор повивчає

і відповість: — Такого в нас немає,

то, певно, каббала чи оберег…

Що ж, як нема в аптеці — то й нехай,

знайдеться, може, у звичайнім шинку.

Я обніму самотність, наче жінку,

з якою перейшов і пекло, й рай.

Й засвітиться оте ім’я мені,

яке і хміль, і самоту здолає.

Я знаю, що завжди мене чекає

та жінка, теж самотня день при дні.

*   *   *

Ти мені світишся, як і колись,

як була безнадійно ще молодою.

Не у люстро — в очі мені дивись,

молодильною вмийся водою.

Я раніше думав, що пізня любов —

жалюгідна вигадка сльозливих поетів.

Помилявсь, як усі жовтороті, либонь,

для котрих не існує авторитетів.

Ти мені світишся попри роки,

попри приписа долі жити нарізно.

Доторк долоні, доторк щоки —

любов не відає слова «запізно».

Бачу інколи так, ніби зі сторони:

йде собі пара — в літах обоє.

Певно, подружжя, навряд чи коханці вони,

байдуже всім, лиш одне непокоїть:

світиться жінка, і він ніби теж.

Так не буває, бо ж не молодята!

Відблиск прощальних осінніх пожеж

в них на обличчях як спалахи свята.

Ти мені світишся досі. Пробач,

що на порозі літа призахідні.

Шкода, що пізно знайшлися обá.

Щастя, що світло твоє не поблідло.

*   *   *

Не йди. Побудь ще при мені.

Устигнеш скуштувати волі.

Світанку промені скісні

ламаються на видноколі.

Утисячне я oбійму

твою прощальну вже голизну.

Усі «навіщо» і «чому»

звучать наївно і запізно.

Звикатиму пірнати в ніч

неісходиму і самотню,

й постеляться щербаті дні,

неначе сходи у пресподню.

Перетерплю. Перелюблю,

хоча навряд чи це можливо.

Вогнем пекельним запалю

і спогади, й думки ревниві.

Перепалю оцю біду,

і попелище геть розвію,

та іншу жінку приведу,

до неї звикнути зумію,

але, кохаючись вночі,

боюсь трикрати і стократи

на зацілованім плечі

твоїм ім’ям її назвати.

Романс

Вночі, коли болить і завмирає серце,

коли все’дно тобі, живеш чи не живеш,

зіходить за вікном твоє циганське сонце,

І, як колись, дзвенить криштальна долі креш.

І ти, іще дівчам, ідеш мені в обійми,

і срібло із небес мов німб круг голови.

Хоча мої літа мене лишають бігма,

і не повернеш їх, зови чи не зови,

ти все одно мені, як і давно, кохана,

у місячнім вбранні й при сонці золотім,

і ми йдемо крізь ніч у вранішнім тумані,

байдуже, що за ним осіння заметіль.

Циганським сонцем ти, мов молоком, облита,

знайома стільки літ, моя до німоти,

онучка Мессалін, дочка мадонни Літти,

мою останню ніч дай вдвох переплисти.

*   *   *

Ті голоси, що вже не прозвучать…

Та все одно поінколи їх чути.

Непогасима пам’яті свіча

нам не дає колишнього забути.

Лунає голос, та бракує слів

тому, хто нагадав тобі про себе.

Зупиниш крок на грішній цій землі

і довго мовчки дивишся у небо.

Немає журавлів серед зими,

даремно сподіватися на диво.

Царює тиша. Небеса німі.

Як гірко почуватися щасливим,

коли із німоти глухих небес

торкнеться не забутий голос слуха.

Дай Боже, щоб і мій колись воскрес

на мить —

і для коханої, і друга.

*   *   *

Розгублені обличчя городян —

неначе перелякані вчорашнім,

і приском ще пострілює Майдан,

і лайкою в новинах слово «рашн».

З Петровських збаламучених часів,

із зашморгу холопів Катерини

збережено звучання рідних слів,

і з них найперше слово — Україна.

В часи, коли вертається пітьма,

коли майбутнє заступають хмари,

тоді в народу вибору нема:

або забути остогидлі чвари

і стати за державу як один,

або піти у пахолки колишні.

Спаси і захисти, небесний Син,

Помилуй нас і сохрани, Всевишній.

*   *   *

Перо «рондó», яких тепер нема,

я вставив у шкільну звичайну ручку.

Рік сорок сьомий. За вікном зима.

Писалось і незвично, і незручно.

Перо «ронд», не «вісімдесят шість»,

вмокав в чорнильницю-невиливайку,

і радісно було малій душі

вважати: відтепер ти усезнайко,

і пишеш ти тепер не як усі,

і літери виходять особливі,

і що на світі білому єси

один такий, удатний і кмітливий.

…Перо «рондó». Давноминулий час.

Якась пропаща архаїчна марка.

Своє минуле в кожного із нас.

Давно в руці тримаю ручку «паркер»,

та все ж нема отого відчуття,

що напишу щось путнє, небувале,

і стану знаменитим за життя…

Перо «рондó». Наївне і зухвале.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment