Дім над річкою

Роман ГОРАК

Колись цю річку звали Верешицею з наголосом на другому складі — напевно від того, що в ній було багато риби і по її течії ставили верші; однак з приходом радянської влади у вигляді визволительки, її стали називати Верещицею з наголосом на третьому складі, і тоді будь-який фольклорист міг записати народний переказ про те, що від того визволення навіть річка заверещала. Верещить вона й досі. А колись вона, тихоплинна і болотиста, захищала місто Городок, за якихось 25 кілометрів від Львова, і про яке Галицько-Волинський літопис згадує майже на сто років раніше. Оця близкість і була фатальною для містечка, захищеного з усіх боків від нападників водами та болотами річки. Ті, хто не міг взяти мури Львова, зганяв свою злість на Городку, спустошуючи його так, що, як твердить переказ, можна було сміливо його заскородити і сіяти просо.

Та чи не найбільше боялось місто не так зовнішніх ворогів, як українців, проти яких польський окупант, який прийшов на чуже і не міг тим чужим нажертися, вів безжальну політику знущання та зневаги. Українці не мали права жити в цьому місті. Вони навіть не могли мати в ньому своєї святині. Жили вони за тими водами і болотами на передмістях, очікуючи слушної нагоди, щоб відплатити своїм кривдникам за знущання. Отож, побоюючись цього, король Сигізмунд І Старий дозволив перенести з одного з передмість дерев’яну церкву і поставити її над самим берегом ставу з розрахунку, що у випадку нападу чужинців вона буде першою жертвою. Тільки через сильні народні заворушення проти польської окупації, які почались на Великій Україні і поволі перекидались на Галичину, городоцький староста Фердинанд на Митрові Мишковський дозволив замість дерев’яної церкви збудувати навіть муровану. Так і було зроблено. Церква була посвячена Благовіщенню і стала яскравим зразком ренесансного будівництва в Україні. І все ж страх перед українцями ніколи не покидав поляків. Він був таким великим, що навіть пізніше, аби їх застрашити, домігся городоцький староста прислати йому для страти кількох учасників Гайдамаччини, яких по- вісили на ринку, аби всі бачили, що чекає кожного українця, який посміє підняти руку проти свого владателя, і тіла їхні висіли доти, поки не перетворились у мумії.

Так звані батьки міста охочіше віддали ціле велике передмістя євреям, з яких мали вигоду та які тут утворили містечко Гнін, назване так від імені тодішнього старости, ніж скрегочучи зубами, дозволили б побудувати в середині міста-города церкву, — і у дарованому євреям передмісті відразу було збудовано чотири синагоги.

Не менші баталії розгорнулись через декілька сот років, коли на початку минулого століття в центрі міста, в протилежному боці від церкви, адвокат Лонгин Озаркевич, представник одного з небагатьох стародавніх українських родів, які не онімечились, не ополячились, не перейшли задля користі на чужу віру, не стали хрунями (так в Галичині називали тих, кого на Великій Україні називали і називають яничарами), а завжди при будь-яких обставинах були зі своїм народом, захотів купити землю для побудови будинку над рі- кою Верещицею. Він довго воював з міською владою і, зокрема, з тодішнім бургомістром Адольфом Генцем, аби йому дозволили купити ділянку землі під забудову. Польський шовініст добре розумів, з якою метою у місто прибув цей відомий на всю Галичину адвокат і патріот-українець. Адже адвокатських контор тут було подосталь, щоправда не було жодного українського адвоката. У місті йшла по-єзуїтськи нагла політика ополячування українців і створення їм таких умов, аби вони ставали зрадниками перед своїм народом, або ж втікали світ за очі, продаючи майже за безцінь віками напоєну своєю кров’ю і потом землю, і їхали за океан, звільняючи місце їм — зайдам. У справу аж мусили втрутитися українські посли у Віденському парламенті, які у відмові продажу землі вбачали звичайну дискримінацію українців, і бургомістр, зціпиваши зуби, мусив здатись. Адже, на його думку, все йшло прекрасно! Місто готувалось збудувати пам’ятник королю Ягайлу, герою Грюнвальдської битви, яка поклала край пануванню Тевтонського ордену, який любив це містечко, часто бував у ньому і тут помер. Саме він почав жорстоку колонізацію Галичини і виробив правила, як нищити українців, котрих і дотримувались до самого кінця панування Польщі на наших землях. Його серце замурували у стінах тутешнього Францисканського монастиря, а тіло перевезли у Вавель і поховали в усипальниці польських королів. Вже готувались документи про перейменування містечка Городок на Городок-Ягелонський, і це було 1904 році зроблено. Виявилось, що в ті часи було чомусь легше зробити таке перейменування, ніж у наші переназвати Кіровоградську і Дніпропетровську області, аби збутись імен катів українського народу.

Лонгин Озаркевич свідомо обирав місце для свого будинку, який мав стати центром українського життя в місті, адже поруч стояв давній костьол Воздвиження Чесного Хреста, який, як доносить легенда, фундував для свого улюбленого міста король Ягайло. Була це невеличка споруда, завбільшки з капличку, бо й поляків у місті була жменька, однак з часом їх ставало все більше і більше, а король щедро роздавав українські землі своїм фаворитам, намагався всіляко надати місту польського характеру, на фундаментах українських церков по загарбаному краю закладав костьоли, а тому з часом й збільшились розміри цієї каплички. В тридцятих роках минулого століття вирішено надати костьолу більш імпозантного вигляду, і за цю роботу взявся не будь-хто, а сам головний воєводський архітектор Віктор, але здійснити задум через початок війни не вдалось. Костьол залишився стояти необтинкованим і таким стоїть до цього часу.

Опріч польської наглої експансії не менш наглою була й мос квофільська, яка пропонувала українцям збутись польської опі- ки і перейти під царську. Адже, на їхню думку, українець не щось інше як блудний син, який відбився від рідної матушкі Расєї, забув що він настоящій рускій. Городок бачив одного з найгліших москвофілів, редактора журналу “Славянский век” і войовничого лідера Дмитра Вергуна, якого й тепер російська пропаганда називає одним з найбільших русских поэтов зарубежья та котрим не може нахвалитись автор статті про Городок у Вікіпедії, внісши його у список найвидатніших уродженців міста. З тих намірів москвофільства тодішня влада, звісно, сміялась, але толерувала його, бо вони допомагали їй розпорошувати одностайність рядів українців. Ця ж влада добре знала, хто такий Лонгин Озаркевич і що можна очікувати з його приходом у Городок, і в своїх передбаченнях не помилилась.

Лонгин Озаркевич народився 1859 року в Белелуї, де його батько о. Іван Озаркевич був на той час парохом. Він приїхав до Городка на вимогу української суспільності Львова після закінчення юридичного факультету Віденського університету та тривалої практики по судах та адвокатських конторах. Ще навчаючись у Відні, вибився у лідери студентського руху і був активним членом студентської громади та українського товариства “Січ”, яке провадило культурно-просвітницьку роботу серед студентства та пропагувало українську культуру серед студентів інших національностей, що навчались у Відні, тодішній столиці монархії, під дахом якої опинились на той час всі слов’янські народи — за винятком росіян, але їх також не бракувало у віденському університеті. Проте основним завданням товариства було знайомити інших студентів, які опісля ставали активними діячами у своїх країнах, з проблемами українського національно-визвольного руху та залучати їх до підтримки українців. Авторитет Лонгина Озаркевича був таким високим, що його обрали головою управи “Січі”, і він займав цей почесний пост два роки — з кінця 1881 до кінця 1883 років.

Він був внуком Івана Григоровича Озаркевича (1795—1854), який з 1837 року став священиком у Коломиї. Його ім’я було загальновідомим у зв’язку з революційними подіями 1848 року. Він взяв участь у так званому “Соборі руських учених”, працюючи у шкільній секції та секції мови і літератури, обстоюючи права української мови в громадському життя та школах.

Тоді ж, 25 жовтня 1848 року, на зразок інших слов’янських культурних центрів, званих “матицями”, створено “Галицько-руську матицю”, що мала опікуватись просвітніми справами та видавничою діяльністю рідною мовою і була прообразом пізнішого товариства “Просвіта”.

У цьому товаристві і його відділі у Коломиї зосередив свою просвітню роботу Іван Озаркевич. Брав активну участь у роботі Коломийської окружної Руської Ради, якою керував директор міської школи Микола Верещин- ський, який обезсмертив своє ім’я, як один з фундаторів виходу “Русалки Дністрової” 1837 року. Одним із, кажучи сучасною мовою, проектів, який вдалося осягнути цією Радою, було створення руської читальні та театру. Все почалося з того, що Іван Озаркевич, захопившись “Наталкою Полтавкою” Івана Котляревського, вирі- шив, що цю п’єсу мають побачити галичани, але для цього, щоб вони зрозуміли її та мову Великої України, вирішив “перекласти” її на покутський діалект. В результаті такої переробки п’єса стала називатись “Дівка на відданю або На милованнє нема силовання”. Типовий східноукраїнський побут Іван Озаркевич також “перелицював” на покутський, а незвичне для покутян ім’я Наталка перемінив на всім зрозуміле Анничка. Як підсміювався Іван Франко над цією затією, що Іван Озаркевич позодягав своїх героїв у покутські киптарі, відповідно змінивши і їхню мову! 1849 року в Чернівцях Іван Озаркевич видав у тому ж дусі і “Комедіо-оперу “Весілє, або Над цигана Шмагайла нема розумнішого”, 1849”. Це була переробка поеми Петра Писаревського “Стецько”, яка вийшла друком 1841 року. Перелицював Іван Озаркевич й комедію Григорія Квітки-Основяненка “Сватання на Гончарівці” на “Сватаннє, або Жених навіжений”.

“Наталка Полтавка” в покутському киптарі була вперше поставлена в червні 1848 року в Коломиї, а відтак на “Соборі руських учених” у Львові та в Перемишлі, який вважався центром українських змагань та культури, на той час і від того часу починається відлік українського театру в Галичині.

Публіка, яка, як злісно жартували поляки, складалась “z popów i chłopów” (з священиків і селян), з великою радістю повітала рідне слово і забажала побачити автора, не знаючи про те, що той давно вже помер. Коли про це їй хотів сказати один з акторів, який вий- шов на сцену, публіка не дала йому прийти до слова, і він мусив прийняти ті овації, котрі призначені були для небіжчика Котляревського. З тої забавної сцени зродилася опісля жартівлива поговірка, що “Котляревський 1848 року в Коломиї був”.

Однак знайшлися люди, які з намови поляків почали нагло висміювати затію Івана Озаркевича, що дуже пригнітило його і привело до зневіри. Та справа започаткована о. Іваном Озаркевичем не пропала даремно. І, як це не дивно, знайшла гарячу підтримку в городоцького пароха Лева Трещаківського (1810—1874). У Городку він був парохом від 1860 року, тут помер і похований на городоцькому цвинтарі, і могила його, на жаль, цілком забута. Саме він запропонував на засіданні Головної руської ради 15 червня 1849 року, щоб чистий дохід із святкувань річниці знесення кріпосного права в Галичині, яке відбулося 15 травня, повернути на будову Руського (читай — українського) дому, де мала бути сцена та глядацький зал. І так сталося.

Найстаршою дитиною в родині Івана Григоровича Озаркевича був син, якого також назвали Іваном (1826—1903). Він закінчив Львівський університет та греко-католицьку семінарію і одружився із дочкою Теофілею Данила Окуневського, тодішнього пароха села Белелуя снятинського повіту з відомого роду, що дав українській культурі та науці чимало видатних особистостей. Він був деякий час священиком у селі Василя Стефаника Русові, де хрестив, одружував та спроваджував на вічний покій предків цього великого письменника. В Белелуї о. Данило Окуневський був парохом з 1835 року. У це ж село, на місце тестя, Львівська консисторія скерувала на душпастирство й о. Івана Озаркевича. В цьому селі при церкві Успення Пресвятої Діви Марії, збудованої 1763 року, він прослужить до 1884 року. Цей громадський посаг о. Іван Озаркевич використав з розумом і зробив його основою добробуту свого великого роду.

З жінчиного роду Окуневських вийшов політичний діяч Теофіл Окуневський (1898—1937), який був одним з найвидатніших політиків свого часу, рицарським захисником честі українського народу та послом до Віденського парламенту у 1897—1900 та 1907—1918 роках й Галицького сойму у 1889—1900 та 1913—1914 роках. Він був за фахом юристом і брав участь у найголосніших тодішніх політичних процесах, обороняючи українців. Його брат Ярослав Окуневський (1860—1929) був лікарем і адміралом Австрійського воєнно-морського флоту. Виховував престолонаслідника Австрії, був організатором міжнародного морського шпиталю в Пулі, автором уставу морської медичної служби в монархії і за свою діяльність був удостоєний найрізноманітніших нагород та титулів різних країн світу. Став автором прекрасних “Листів із чужини”, виданих у двох томах (т. 1 — 1898 рік та т. 2 — 1902 рік). З цього ж роду — Ольга Окуневська (1875—1960), відома українська піаністка, яка навчалась у Віденській консерваторії та в Києві у Миколи Лисенка. Вона була акомпаніатором всесвітньовідомої співачки Соломії Крушельницької. Двоюрідною сестрою братів Окуневських була Софія Атанасівна Окуневська-Морачевська, вихованка Наталії Кобринської, перша жінка, яка закінчила гімназію, а відтак стала першою лікаркою в Австро-Угорській імперії.

Вони всі були частими гостями в будинку Лонгина Озаркевича в Городку… З цієї точки зору цей дім є унікальним в історії української культури, що аж ніяк не розуміє або ж свідомо не хоче розуміти городоцька влада, піддавщи його такому опустошенню та спаплюженню… У 1860 році на Івана, сина Івана, Озаркевича покладено почесні обов’язки бути деканом Снятинського деканату церков, а також обов’язки шкільного комісара у повіті.

У 1868—1884 роках він був віце-маршалком Снятинської повітової ради, обирався у селах, які входили до парохії ще й громадським радником. І всюди вів боротьбу за права українського народу. Його діяльність і довіра до нього людей призвела до того, що він обирався послом у Галицький крайовий сойм і був ним у 1867— 1876 роках, і тричі обирався послом до Віденського парламенту: у 1873, 1879 та 1885 роках. Такої честі не досягав майже ніхто з тодішніх політичних та громадських діячів. Посада посла давала багато преференцій і непогану платню, яку о. Озаркевич не змарнував, а, думаючи про благополуччя родини, прикупляв землю, в результаті чого вийшов непоганий маєток, який давав чималий прибуток. Саме на цій землі його невістка, колишня наречена Івана Франка Ольга Рошкевич, мала намір створити щось на зразок комуни, взявши в посесію землю о. Озаркевича, який на той час перейшов працювати у Болехів, щоб з прибутків тієї комуни утримувати таких відкинених суспільством людей як Іван Франко та Михайло Павлик.

З цієї затії нічого не вийшло, але опісля вся ця земля перейшла у власність Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка і була його капіталом. Був активним в роботі Віденського парламенту, постійно вносив запити з питань обмежень прав селян та обстоював національні права українців.

Далі буде

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment