Дім над річкою

Роман ГОРАК

Продовження. Початок у ч. 32

Коли в Белелую місцеві та немісцеві хруні у вигляді комуністів та комсомольців прийшли руйнувати церкву, яка була пам’яткою по Озаркевичах, тоді вдарив церковний дзвін, з колгоспних полів прибігли жінки з сапами і кинулись на цю банду — розігнали її.

Неймовірними зусиллями церкву, яку хоч і закрили, ці ж хруні зробили музеєм атеїзму. Найстаршим в роду отця Івана Озаркевича був син Володимир (1853—1912), який 1879 р. одружився з Ольгою Рошкевич (1857—1935), дочкою пароха села Лолина, що на Долинщині, неподалік від містечка Велдіжа. Ставши священиком у Белелуї та послухавши дружини, він разом з нею вирішує суттєво допомагати Іванові Франку та його товаришам, вигнаним із суспільства. Як і всі в роду Озаркевичів, о. Володимир брав активну участь в житті громади. Не сидів осторонь, коли йшли вибори до сейму та парламенту.

Обстоював кандидатуру народних обранців, брав участь в побудові будинків “Просвіти” та організації читалень. Він помер 10 березня 1912 року і похований на цвинтарі в Березові Нижньому. З великої родини залишиться тільки внучка Марія (1922 р. н.), доля яку закине у Торонто, де й вона помре 31 січня 2006 року, перед тим давши кошти на вихід книж- ки бабциної сестри Михайлини Рошкевич (1859—1957) “Таку вже Бог долю судив”, яку так хотів бачити друком Іван Франко. Троє синів Михайлини Рошкевич поклали голови на вівтар незалежності української держави, а найстарший син Іван Іванець (1893—1946) був відомим українським художником і першим головою Львівської організації спілки художників України.

Другою дитиною в родині о. Івана Озаркевича була дочка Наталія, в нашій літературі відома як Наталія Кобринська. Саме про неї Євген Маланюк говорив, що в нашій літературі було дуже мало мужів на кшталт Івана Франка, зате їхню відсутність повністю компенсували українські жінки-письменниці, серед яких одне з чільних місць належить Наталії Кобринській.

Вона 1871 року вийшла заміж за випускника Львівської духовної семінарії Теофіла Кобринського, який походив зі старовинного українського роду, що зіграв велику роль у нашій культурі. Його дід Микола організував у Коломиї тривіальну школу, а відтак перейшов працювати в гори, в село Яворів біля Косова, батьківщину відомих різьбярів Шкрібляків. Там він заснував першу тривіальну школу, навчив гуцулів садівництва, був пристрасним борцем проти пияцтва, в процесах проти уряду боровся за повернення гуцулам лісів.

Микола Кобринський за свою діяльність вимушений був покинути Яворів і перенестись на роботу в Буковину, де працював у Чернівцях. Його син Микола, священик у селі Ціневі (тепер Ценева Рожнятівського району Івано-Франківської області), обіймав також посаду шкільного комісара Перегінської округи. За час свого душпастирства М. Кобринський заснував 27 народних шкіл, склав збірник пісень і переказів Долинської округи, а також “Гуцульський словник”, якими у своїй роботі користувалися Є. Желехівський та Я. Головацький. Помер він у Ціневі 1893 року. З його дочкою Євгенією був одружений о. Теодор (Богдар) Кирчів, великий приятель Івана Франка і автор народної пісні “Крилець, крилець, соколе дай!” Найстарший син Миколи Кобринського Іван Кобринський був священиком у селі Яворові, де працював народним учителем його батько та де він заклав народну школу.

Його поховали під престолом місцевої церкви. Ще один син Миколи Кобринського — Йосафат (1818—1901) був парохом села Ми- шина біля Коломиї, де пристрасно боровся проти пияцтва серед гуцулів. Разом з Лукою Данкевичем і Теодором Білоусом він заснував у Коломиї бурсу та читальню для бідних учнів Коломийської гімназії. На власні кошти купував для них інвентар і книжки. Йосафат Кобринський був ініціатором побудови в Коломиї Народного дому, де тепер міститься Музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття його імені. Він підтримував радикальну партію Івана Франка. Залишив помітний слід Й. Кобринський і в літературі. 1842 року в друкарні Ставропігії видав “Буквар, новим способом уложений для домашньої науки”, і того ж 1842 року в Львові, у згаданому видавництві, видав книжку “Спосіб борзо виучитися читати”, де вперше запропонував використати для навчання гражданський шрифт.

Сином Йосафата Кобринського був Володимир (1858—1942), який після закінчення медичних студій у Віденському університеті виїхав до Хорватії, де виконував обов’язки окружного і судового лікаря. 1891 року він повернувся до Коломиї, де зайнявся приватним лікуванням. 1910 року став засновником Українського Лікарського Товариства (УЛТ). Деякий час В. Кобринський працював у Львові. Підтримував дружні стосунки з Іваном Франком, Лесею Укра- їнкою, Володимиром Гнатюком, Михайлом Грушевським. Працював лікарем пансіона- ту в Буркуті, де бувало багато діячів української культури. Він лікував дружину Івана Франка Ольгу, його сестру Юлію Гаврилик. Трагічною була доля сина Володимира Кобринського — Володимира.

Він народився 18 листопада 1888 року у с. Вирія у Хорватії, де тоді працював батько. Навчався в Академії мистецтв у Мюнхені, відтак — у Празі та Ленінграді (1926 року переїхав до СРСР з Чехословаччини). У 1937 році викладав у Харківському художньому інституті, був заарештований 30 вересня 1937 за підозрою у проведенні розвідницької діяльності і як член “контрреволюційної, націоналістичної” Української військової організації. Рішенням НКВС СРСР і Прокурора СРСР 11 серпня 1937 р. засуджений до розстрілу. Був розстріляний 2 листопада 1937 року. Посмертно реабілітований.

Племінником Йосафата, Миколи Кобринського і сином Івана Кобринського, пароха села Яворів біля Косова, був і чоловік Наталії Кобринської Теофіл Кобринський (1848–1882), який у Снятині заснував читальню для селян, а також диригував хором, був гарним проповідником. Він підтримував свою дружину у всіх її літературних починаннях. У жовтні 1884 року о. Іван Озаркевич з родиною виїхав у Болехів разом з дочкою Наталією Кобринською після смерті її чоловіка.

У цьому домі знайшла притулок після смерті батька о. Михайла Рошкевича, Михайлина Рошкевич, сюди приїздила багаточисленна родина Окуневських, Озаркевичів і Кобринських. Тут був Олексій Торонський, автор підручників для гімназій, етнограф і катехит у Дрогобицькій гімназії, вчитель Івана Франка. Тут гостював автор латинсько-українського словника, брат Ольги Кобилянської, Юліан Кобилянський. Бував брат Олени Кисілевської, редакторки журналу “Жіноча доля”, що виходив у Коломиї, В. Сіменович, що став редактором журналу “Америка” у США. Тут гостювала Ольга Кобилянська.

На жаль, не зуміли в Болехові достойно зберегти пам’ять про Наталію Кобринську та її рід. Тут 1903 року помер о. Іван Озаркевич, стараннями якого була збудована мурована церква Мироносиць у 1899 році, 1904 року — мати, а 1920 року — й Наталія Кобринська. На її надмогильному пам’ятнику слова: “Мене вже серце не болить”. Церква, яка будувалась при о. Івану Озаркевичу, стала православною московського патріархату… Приходство новий священик, ревний служитель московського патріархату, переробив на церковний магазин і не забажав жити у ньому, оскільки вважав, що в такій хаті йому жити непристойно і непрестижно.

Молодшою сестрою Наталії Кобринської була Єроніма, заміжня за відомим вченим-географом Григорієм Величком, знищеним радянським режимом у 1935 році, коли переїхав в Радянську Україну. Вона була збирачкою народних мистецьких виробів і мала чималу колекцію ґерданів та інших жіночих прикрас з Покуття, які виставляла на виставках у Відні, Празі, Кракові, Львові, Коломиї, Чернівцях, Тернополі та інших містах і містечках. Переїхавши з батьком до Болехова, збирала нові колекції прикрас і вишивок, частину з яких передала відомому етнографу Франтішеку Ржегоржу для чеського національного музею Наперстків.

Наймолодшим з Озаркевичів, дітей о. Івана Озаркевича, був син Євген (1861— 1916) один з найвидатніших політичних та громадських діячів Галичини. Після закін- чення медичного факультету Віденського університету, де був членом студентського товариства “Січ”, а в 1884 році був обраний його головою, протягом трьох років проходив практику в клініках Відня, після чого працював повітовим лікарем у Боснії, а відтак повернувся в Галичину.

У 1897 році Є. Озаркевич переїхав до Львова, відкрив приватну лікарську практику і активно долучився до громадсько-політичного та наукового життя міста. Став ініціатором відкриття у Львові “Народної лічниці”, яка мала надавати безкоштовну лікарську допомогу бідним хворим. Був директором цього закладу. Він був дійсним членом наукового Товариства ім. Шевченка, з 1899 року — редактором “Лікарського збірника”, першим головою Українського лікарського товариства та редактором його органу “Здоровлє”, який виходив з 1912 року до початку Першої світової війни. Як член редакції видавничого органу “Просвіти” “Письмо з Просвіти”, не тільки редагував його, а й поміщав тут популярні статті на різні медичні теми, зокрема, про бактерії, особисту і громадську гігієну. Видав низку медичних книг.

Боровся за впровадження української мови в офіційних установах та громадських організаціях в часи полонізації українців. З 1915 року і до березня 1916 року став працю- вати у відомому “Захисті для хворих” УСС, де з осені 1915 року лікувався Іван Франко. Такою була родина Лонгина Озаркевича, власника хати над річкою Верещицею у Городку. Який могутній матеріал для створення достойного музею в цьому місті. Та на жаль… 4 червня 1889 року Лонгин Озаркевич одружиться із Олесею Бажанською (1866 – 1906), яка дебютувала як письменниця 1887 року в жіночому альманасі “Перший вінок”, виданого коштом і заходом Наталії Кобринської. Альманах вийшов з друкарні Товариства ім. Т. Шевченка у Львові і містив твори 15 письменниць обох частин України, роздертої тодішніми двома наймогутнішими імперіями — Російською та Австро-Угорською. Вона була дочкою відомого громадського діяча, композитора, етнографа Пор фирія Бажанського (1836—1920 р.). Він був одружений з Олександрою Несторович з роду Маркіяна Шашкевича.

Проте в нашій культурі Порфирій Бажанський залишиться як збирач народної музики. Він зібрав 4100 різних народних мелодій, які записав нотами і видав збірником народних пісень у семи томах на початку позаминулого століття. Він також зібрав близько 250 мелодій коляд, празничних та богородичних пісень і також зафіксував їх на нотному папері. Починаючи від 1874 року він почав видавати різні наспіви церковні в ірмологічних нотах для Служби Божої, а також тропарі, кондаки власного авторства. 1885 року він разом з А. Вахнянином був редактором “Збірника руско-украінских квартетів” під назвою “Кобзар”, який видали вихованці духовної семінарії у Львові. Порфирій Бажанський писав твори для різного складу хорів, найчастіше на свої слова, але як композитор нинішньому поколінню невідомий зовсім. Хоч би раз в Городку його твори проспівав у церкві церковний хор, хоч би раз Львів вшанував одним-єдиним концертом з його творів. Хоч би раз…

Залишив свій слід Порфирій Бажанський і в музиці до різних вистав, і написав декілька опер з народного життя. Помітний слід Порфирій Бажанський залишив і на ниві бджільництва. У себе в селі Сороках тримав чималу пасіку і випробовував різні технології збільшення збору меду. Його перу над лежить “Календарик пасічничий”, котрий вийшов 1879 року з друкарні Товариства ім. Т. Шевченка, а також книжка “Природа і життє пчіл”, що вийшла того ж року з друкарні Ставропігійського інституту.

Після одруження Олеся Бажанська замешкала з чоловіком у Львові, де Лонгин Озаркевич проходив практику в адвокатурі, як цього вимагав його фах. 1890 року у подружжя народилась дочка, яку назвали подвійним іменем Ольга-Оксана. Мала дитина аж ніяк не була перешкодою молодій мамі займатися громадською роботою. 2 лютого 1891 року на загальних зборах товариства “Руська Бесіда” під головуванням о. Порфирія Бажанського було засновано товариство “Боян”, до якого поруч з такими авторитетами, як В. Шухевич, Ст. Федак, А. Вахнянин увійшла у керівні органи й Олеся Бажанська (виділові – голови секцій), а Б. Ганічак та Д. Січинський як заступники. 1891 року в члени “Бояна” було прийнято Соломію Крушельницьку, якій акомпанує на концертах, присвячених Шевченку, Олеся Бажанська. 1891 року її чоловік на вимогу української громадськості “рятувати Городок” дістав посаду адвоката в місті Городку, відкрив там власну адвокатську контору, і вона разом з сім’єю переїжджає жити в це маленьке містечко під Львовом. В липні 1891 року відбувся жіночий з’їзд з ініціативи Наталії Кобринської, на якому крім інших стояло питання про створення друкованого жіночого органу, який мала очолити Олеся Бажанська.

В Городку 10 січня 1893 року народжується дочка Наталія-Теофілія. Дитина не прожила й року, померла 15 серпня. Це був великий удар для молодої матері. Прибита горем, вона стала менш активною в громадському житті, проте час від часу бере участь в різних концертах, на яких виступає як піаністка та акомпаніаторка різних співаків, зокрема Соломії Крушельницької. Виступає на вечорах пам’яті Тараса Шевченка та Маркіяна Шашкевича, виконуючи українські народні пісні в обробці Миколи Лисенка, а також твори Моцарта, Баха, Шопена, Гріга та Брамса. 21 лютого 1895 в Городку народився син Іван, якого хрестив та миропомазав парох церкви Благовіщення в Городку о. Юстин Сухаровський разом з парохом села Сілець на Станіславівщині Володимиром Озаркевичем, чоловіком Ольги Рошкевич, яка з такої нагоди приїхала також у Городок.

Городок завдяки Лонгину Озаркевичу став підльвівськими Афінами, в якому часто збиралась місцева та дооколична українська інтелігенція. Сюди приїздили часто гості зі Львова. Річка та розлогий став, повний рибою, приваблював й Івана Франка. Сам Лонгин Озаркевич був добре зна- йомий з Іваном Франком ще з 1878 року, а в 1884 році мешкав з ним у помешканні Василя Нагірного, відомого архітектора та громадського діяча, на вулиці Лінде. Тому й не дивно, що візити Івана Франка в Городок були частими, особливо у час виборної кампанії 1897 року. Він вів доволі активне листування з Озаркевичами в Городку, яке, на жаль, не дійшло до нас.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment