Морально-світоглядна освітня система Григорія Сковороди
Всеукраїнські Сковородинські навчання “Пізнай себе” започатковуються 5 жовтня 2017 року, у Всесвітній день вчителя, й проводитимуться в цю пору щорічно по всій Україні, в країнах, де бував Г. С. Сковорода (Словаччина, Угорщина, Австрія, Північна Італія, Німеччина, Польща), та в українських освітніх закладах за кордоном.
Прагнучи гідно відзначити у 2022 році 300-літній ювілей великого українського мислителя-мудреця, педагога, філософа, поета, композитора, музиканта, культурно-освітнього подвижника Григорія Савовича Сковороди (1722—1794) на всеукраїнському й міжнародному рівнях та задля популяризації його багатої духовно-педагогічної спадщини серед освітян, учнівської, студентської молоді й широкого суспільного загалу Міністерство освіти і науки України запровадило з 2017 року Всеукраїнські Сковородинські навчання “Пізнай себе”, зініційовані Українським фондом культури.
Ще наприкінці 2012 при Українському фонді культури було створено Всеукраїнський громадський організаційний комітет з відзначення 300-літнього ювілею Григорія Савовича Сковороди, який очолив Борис Ілліч Олійник. Весь ювілейний проект було названо “Григорій Сковорода — 300”. Нині Громадський організаційний комітет з підготовки й проведення Сковородинських навчань очолюють співголови — академік НАН України Ярослав Степанович Яцків та міністр освіти і науки України Лілія Михайлівна Гриневич. Базові матеріали Навчань розіслано Департаментам (управлінням) освіти і науки обласних, Київської міської державної адміністрації, інститутам післядипломної педагогічної освіти, вищим навчальним закладам України. Провідною організацією з проведення Навчань визначено Державну наукову установу “Інститут модернізації змісту освіти” МОН України.
МОН проводить навчання за організаційною підтримкою Інституту філософії імені Г. С. Сковороди й Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при НАН України, Національної академії педагогічних наук України, Національного університету “Києво-Могилянська академія”, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди, Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка, Національного лісотехнічного університету України (Львів), Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького (Хмельницький), Малої Академії наук України, Міжнародної української школи, Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, Національної асоціації україністів, Міжнародної асоціації україністів, Українського вільного університету, Міланського університету, Національної спілки письменників України, Спілки українських письменників Словаччини, Національної спілки композиторів України, Національної спілки журналістів України, Товариства “Знання” України, Українського Фонду культури, Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Інституту генези життя і Всесвіту та музеїв Г. С. Сковороди.
Про суть Сковородинських навчань та освітню систему Сковороди розповідає читачам “Слова Просвіти” ініціатор і автор концепції навчань культурософ Олександер Шокало.
— Олександре Андрійовичу, як почнеться впровадження ідеї Сковородинських навчань?
— До гідного, неформального відзначення знаменної дати необхідно належно підготуватся. Маючи досвід проведення в ситемі освіти України у 2008 Всеукраїнських Кулішевих читань “Оживить живеє слово”, я запропонував від УФК для Міністерства освіти й науки України детально розроблену концепцію Всеукраїнських Сковородинських навчань “Пізнай себе”.
— Напрошується запитання про рівень нашого розуміння феномену Сковороди…
— Феномен Сковороди такий всеосяжний, як і цілий світ української культури, як сама Істина. Культура, в розумінні Сковороди, — це “друге, духовне, народження людини” з духовного зародку в серці через відкриття нею “заповітного, священного в собі”. Це Сковородине визначення культури стало основоположним принципом його культурософії — методології мудрості, світоглядної системи морально-духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини. Поняття культурософія походить від латинського colo — ладувати на землі, вирощувати, плекати, а також від латинського сulturа — уладування, удосконалення, плекання, виховання та грецького σοφία — знання, мудрість. Мудрість — не наука, що є системою понять і теоретичних знань. Мудрість — система дієвих знань, духовний досвід, моральне мірило істинності людського життя. Мудрість — духовне подвижництво. Мудреці-подвижники живуть істино за моральним принципом: працюють і не шукають вигоди, породжують і не привласнюють, досягають успіху і не вихваляються, стають великими і не панують. Цей моральний культурософський принцип мудрості став основою освітньої системи Г. Сковороди. Він був малозрозумілий його сучасникам і малозрозумілий нинішнім поколінням, бо мудрі культурософські осягнення Сковороди позачасові — безвічні, й для їх сприйняття необхідно підготуватися.
Як для осягнення світу національної культури, так і для осягнення феномену Сковороди, необхідно народитися духовно у власній культурності. Інакше кожен сприйматиме і культуру, й Сковороду в міру своєї неготовності.
На жаль, досі злободенною лишається апокрифічна теза: “У нас Сковороду більше знають, аніж читають”. Мудреця за життя обзивали “сектантом”, тепер тлумачать у ширшому спектрі — від “православного монаха” до “хіппі”, намагаючись “перекодувати на сучасні формати”. Тому нині нагальною потребою є вивчення й засвоєння суті живого вчення мудреця та впровадження в освітній процес морально-світоглядних принципів Сковородинської філософсько-освітньої системи.
За 300 років нічого не змінилося в соціумі…
— Своєчасними лишаються застереження Сковороди: “Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого”; “У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим”.
— Сковорода-освітянин чітко означує свою антиелітарну позицію духовного подвижника, який прагне розбудити приспаний панством люд: “Панські переконання, ніби прості люди чорні, здаються мені смішними… Як з утроби чорної людини появилися білі пани? Хитрують: прості люди сплять; нехай сплять і глибоким сном, богатирським; але кожен сон — закінчиться, і хто спить — той не мертвий і не задубілий труп. …Мене ганьблять, нехай ганьблять; про мене кажуть, що я ношу свічку перед сліпими, але без очей не побачиш світоча; нехай кажуть; наді мною насміхаються, що я дзвонар для глухих, але глухому не до гудіння; нехай насміхаються; вони знають своє, а я знаю моє і виконую моє так, як я знаю, й моє прагнення мене урівноважує”.
Освітня позиція Сковороди ґрунтується на глибокій повазі до рідного народу: “Знання не повинне звужувати свій вплив лише на жерців науки, які жеруть і пересичуються, але повинні бути доступними всьому народові, ввійти в народ і утвердитися в серці та душі всіх тих, хто повинен сказати правду: я також людина й мені все те, що людяне, не байдуже!”. Мудрий вчитель постійно наголошував, що людям не вистачає найголовнішої науки — науки про людину та про шлях досягнення людьми щастя. Звідси моральний принцип освітньої системи мудреця Сковороди: не життя для науки, а наука для життя.
Філософія й педагогіка мудреця Сковороди взаємопов’язані внутрішнім, глибинним прагненням самопізнання й щасливого життя. Сковорода розумів філософію як мудрість — уміння жити істинно й сам жив згідно зі своїм істинним вченням. Людина настільки мудра, наскільки морально зріла й сильна духом. Вселюдський принцип моральної зрілості ясний і всеосяжний: людині належить думати істинно, діяти справедливо й висловлюватися правдиво. Коли людина визріває морально, їй у самопізнанні відкривається знання життєвої програми її душі — відкривається Істина Життя.
— Отже, педагогіка Сковороди — цілісна морально-світоглядна освітня система?
— Так, він являє її на різних рівнях сприйняття: через притчі, байки, пісні, поезії, філософські трактати й діалоги. Своїм діалогічним принципом Сковорода відкрив перспективу внутрішнього чуттєво-розумового самопізнання людини й її культурного самонародження, саморозвитку на основі моральної зрілості, а також пізнання нею народу як культурної цілісності й осягнення Природи і Світу.
Сковородинська філософія — принцип пізнання Істини, а педагогіка — освітня система істинного, культурного, щасливого людського життя.
Педагогіка — єдина професія Г. Сковороди, якою він займався все життя; “єдиний офіційний стан, з яким він ідейно мирився” — так точно визначила Сковородин соціальний статус історик і педагог Олександра Єфименко. Мудрець скрізь і повсякчас лишається істинним педагогом — моральним учителем для всіх поколінь і всіх верств українського народу.
Григорій Савович Сковорода залишив рідному народові унікальну духовно-освітню спадщину, засновану на його особистому освітньо-виховному досвіді. Морально-світоглядні принципи власної освітньої системи Григорій Сковорода послідовно виклав у філософсько-педагогічних і поетичних творах, у листуванні зі своїм учнем і першим біографом Михайлом Івановичем Ковалинським (1745—1807).
“Благо народити і благо навчити”
— На чому базується Сковородинська філософсько-освітня система?
— На традиції української родинної освіти, де провідна виховна функція належить батькові й матері. Великий педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері: “Два є головні обов’язки батька-матері: “Благо народити й благо навчити”. Тобто батькові-матері належить народити й виховати дитину — підготувати її до “другого, духовного, народження” (так Сковорода визначив культурність людини). Загальна школа, вчителі працюють переважно з розумовими здібностями дитини й допомагають їй вивчати зовнішній світ і адаптуватися в ньому, а рідна материнсько-батьківська школа пробуджує в серці дитини волю духу, плекає духовний тип та допомагає їй пізнати себе — усвідомити життєву програму своєї душі й здійснити її в самостійному житті.
Для сучасників Григорій Сковорода був “мандрованою академією”, а М. Ковалинський назвав свого вчителя “громадянином всесвітнім”.
Справді, Сковорода – всесвітній мудрець з українським серцем, бо отримав основу освіти з родинної сердечності в рідній батьківсько-материнській школі.
Традиція українського родинного виховання й освітня система Сковороди споріднені з Сократовою майєвтикою (буквально — повивальне мистецтво, акушерство) — мистецтвом допомоги в новому народженні. Перший афінський філософ-мудрець Сократ (469 до н. е. — 399 до н. е.), користуючись умінням своєї матері, повитухи Фенорети, яка допомагала народжуватися дітям, приймав “пологи душі, а не тіла”: допомагав народжуватись істиному думанню — пробуджував духовний зародок у серцях людей і допомагав їхньому духовному народженню. Тому для Сократа людина — це морально зріла й духовно народжена особа. Аполлонійський заклик “Пізнай самого себе!” (напис на Дельфійському храмі Аполлона — Духа Світла й Ладу, покровителя муз) для Сократа означав пізнати себе як моральну й суспільну особу. Сократ не давав готового зовнішнього, софістичного, знання, за яке софісти брали плату, а навчав відкривати внутрішнє знання в собі самому. Сковорода, як і Сократ, ніколи не давав готових знань, а в діалозі спонукав співрозмовника до самостійного відкриття в собі істиного знання. Бо Істина живе в людині від народження, й людині належить пізнати її. Доки людина не знає Істини, вона безвольна, немічна, нецілісна, тож їй необхідно зцілюватись у самопізнанні — пізнанні Істини.
— Самопізнання — не інтелектуальне споглядання, а діяльний процес внутрішнього переживання?
— За Сковородою, пізнати себе — це не тільки розумом осягнути своє життя, а пережити його через почуття. Сам Сковорода набирався знань не з книг, а з власного внутрішнього самопізнання й переживання — у вільному духовноиу досвіді та з живої традиції рідної культури. Мудрець розглядав книги як плід самопізнання й пробудженого думання: “Не розум од книг, а книги од розуму народились”. Так Сковорода означив вторинність книги (біблії). Як мудрий вчитель Григорій Савович нікому не нав’язував своїх внутрішніх осягнень, а навчав людей самим у собі відкривати внутрішнє, дієве знання — осягати Істину й жити в ній. Звідси педагогічний принцип Григорія Сковороди — “Навчаю тих, хто бажає знати”. Подібними принципами добору учнів керувалися давньогрецький мудрець Сократ: “Заговори, щоб я тебе побачив, і зроби, щоб я тебе зрозумів” та давньокитайський просвітитель Кун Фу-цзи (латинізоване: Конфуцій; 551 до н. е. — 479 до н. е.): “Хто не прагне знати, того не просвіщаю. Хто не горить, тому не відкриваю”. Подібного принципу в освіті дотримувався й англійський філософ, соціолог Герберт Спенсер (1820—1903): “Основна мета освіти не знання, а дії на основі отриманих знань”.
— Через “споріднену працю” самого Сковороди — через його таланти поета-співця й композитора-музики, розкривається багатство його душі, його всеосяжного світогляду й цілісної філософсько-освітньої системи.
— Поетично-композиторська творчість і філософсько-освітня праця Г. Сковороди гармонійно поєднані в цілісну морально-світоглядну систему. Він дбав, щоб слово звучало мелодійно, як його гра на сопілці чи скрипці. Музика надавала філософським думкам і поетичним образам уладованості й глибокої проникливості. Поезія Сковороди підпорядкована законам природноладового музичного звучання, й на цій глибинній ладовій основі ґрунтується його навчальна методика з музики й поетики.
“Пізнаєш Істину — ввійде тоді у кров твою Сонце”
Це ясновідне осягнення мудрецем Сковородою світлоносної суті людини підтвердив український біолог-мислитель Микола Григорович Холодний (1882—1953): “Людина — від народження до смерті — лише одна світлова хвиля”. Сковорода означив “октавою світла” звучання мелодії Всеєдиного Ладу в людському єстві. Бо мелодія — ритмічний рух чистого звуку, породженого світлом. Григорій Сковорода своїм надзвичайно розвиненим органом ясновідання безпосередньо сприймав внутрішні духовні осягнення як “найдосконалішу музику” й передавав через музику й поезію світло Істини людям, бо, за його переконанням, “музика промовляє до душі нашої”.
— Може виникнути запитання щодо “органу ясновідання”…
— Це епіфіз — центральний орган ендокринної системи, який функціонує в центрі головного мозку й забезпечує взаємодію між духовною й фізичною сферами людського єства. Його ще називають органом внутрішнього духовного зору, інтуїції. Вольову функцію епіфізу в людині активізують спів і сонячне світло. Епіфіз живиться енергією Сонця й є найпотужнішим джерелом надтонкої життєвої енергії в людині. Од світла Сонця епіфіз виробляє серотонін — гормон життєвої сили, волі духу, щастя, а вночі виробляє гормон мелатонін, який проймає кожну клітину й захищає їхні ядра та оновлює, омолоджує все єство. Ці сонячні гормони сприяють просвітленню свідомості, підвищують захисні сили людського єства, забезпечують його самовідродження, самооновлення. Розвинений епіфіз забезпечує функціонування в людині третьої сигнальної системи, ознакою якої є совість — найхарактерніша ознака людяності, внутрішній моральний суддя. Відсутність совісті свідчить про нерозвиненість, пригніченість функції епіфізу й відповідно — про моральну нерозвиненість гомініда, якого з позиції моральності люди називають нелюдом чи недолюдом. Завдяки розвиткові морально-духовної функції епіфізу людина набуває здатності ясновідання — безпосереднього осягнення Істини як всеосяжної сутності, першооснови Життя. Ясновідно-вольова функція епіфізу пов’язана з розвитком поетично-музичних, вокальних здібностей — безпосереднім сприйняттям людиною гармонії природного музичного ладу.
— Отже, Сковородина здатність передбачення, поетично-музичні й педагогічні таланти свідчать про його розвинене ясновідання.
— Більше того — він успадкував це генетично. Сковородин рід по батьковій лінії має характерницьке коріння. Його предків називали Скороводи (скорі провідці людей), а як перетворилося на Сковорода — невідомо.
Як родове дерево Сковороди має глибинне українське культурне коріння, так і його пісенна поезія закорінена в прадавній українській народній пісенності, вік якої співець-мудрець означив глибоко символічно — “тритисячолітня піч”. Та піч народного духу “неопально” випікала й плідно зберігала багатовікові народні звичаї й мудрість. Свої поезії-пісні, співзвучні з народною пісенністю, поет-композитор характеризує так: “Правда, пісня наша майже зовсім сільська і написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що за всієї простонародності й простоти, вона щира, чиста й безпосередня”. Музикою Сковороди глибоко перейнявся його учень і перший біограф Михайло Ковалинський: “Вона сповнена гармонії простої, але величної, проникливої, чарівної, ніжної…”
Як учитель Григорій Савович виховував у молоді почуття любові до рідного, відчуття ладу в Природі й необхідність збереження її як основи людського життя: “Природа — всьому початкова причина й рушійна сила… Без Природи як без шляху: чим далі рухаєшся, тим більше блудиш”. Незмінні природні закони — основа владованого життя людей на Землі. З цього виразно окресленого пантеїстичного світогляду виросло головне спрямування педагогічної системи Григорія Сковороди — пробудження й розвиток вроджених здібностей людини через самопізнання та самостійне здобування істинних, дієвих знань для здійснення себе в природженій, “спорідненій праці”.
— Така здорова природна основа суперечить будь-якій догматиці…
— Сковородинська глибинна освітня система виривалася зі старих схоластичних обмежень тогочасної педагогіки, де панувала теологічна догматика, яка урівнювала й заневолювала всіх у “рабстві божому”, тож Григорій Сковорода змушений був піти і з Переяславського, і з Харківського колеґіумів. Освітні нововведення Сковороди суперечили тодішнім теологічним канонам. Ось як описує історик, етнограф, педагог Олександра Яківна Єфименко (1848—1918) в праці “Філософ з народу” (1894) переполох, що його викликали в Харківському колегіумі Сковородині “Вхідні двері християнського доброчестя” (посібник із нововведеного курсу доброчестя): “Рукопис поширювався між читачами та викликав бурхливі незадоволення й докори. Сковороді запропонували диспут для захисту його положень, і, знаючи його натхненно навальне красномовство й цілковиту відразу до будь-яких вивертів думки й слова, не важко уявити собі, як він захищався. І як результат, він не тільки був усунутий від викладання, але й змушений залишити Харків”. “…Покинув місце казенного вчителя молодежі, щоб бути відтепер виключно вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності”, — так підсумував Іван Франко.
З тих “вибраних одиниць” невдовзі виріс у Слобідській Україні морально-світоглядний суспільний рух Сковородинства. Основу того руху становили Сковородині учні й послідовники, які зібрали великі кошти на будівництво першого в Лівобережній Україні світського вищого навчального закладу — Харківського університету (1804). На цій університетській базі Сковородинські морально-світоглядні засади розвинув у своїй філософсько-мовознавчій школі послідовник Григорія Сковороди Олександр Опанасович Потебня (1835—1891) — великий український вчений-енциклопедист: мовознавець, філософ, психолог, фольклорист, етнолог, літературознавець, педагог, основоположник психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві й творець лінгвістичної поетики, професор Харківського університету. На переконання харківського сковородинознавця Леоніда Володимировича Ушкалова (1956), Сковорода й Потебня “належать до кола найбільших українських мислителів” як “символічні образи нової і старої України”: “Ясна річ, себе самого Потебня вважав “послідовним націоналістом”… І дуже важливо, що предтечею оцього “послідовного націоналізму” Потебня вважає Сковороду. Очевидно, йому дуже імпонувала ідея Сковороди про “нерівну рівність”, допасована до історії народів. Та не менше йому імпонував і просвітницький пафос Сковороди. Теза “народ — це недвижна маса” є не чим іншим, як парафразою тієї думки Сковороди, що її Потебня наводив у своїй лекції на пошану Квітки-Основ’яненка: “Народ спить, але не мертвим сном”… І щό ж може “розбудити” народ, оцю “недвижну масу”? Наука. А наука — це “плід зусиль дрібки вчених” (Це одна з улюблених думок Потебні. — Л. У.), людей, які все життя ловлять невловного “птаха”-істину, тобто пробують дати відповідь на питання: хто ми, звідки ми, куди ми йдемо?” На основі Слобідського освітнього осередку виросли як “плід зусиль дрібки вчених” дві світові школи: Сковородинська філософсько-освітня й Потебнянська психолінгвістична.
Освітні нововведення Сковороди, що їх тоді побивала теологічна догматика, цілковито відповідають нинішньому іноваційному освітньому принципу — активному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, креативності, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння.
Пізнати себе
— Невгасна воля духу живе в людях, тільки треба її пробудити…
— Надзвичайно своєчасна нині провідна ідея всіх педагогічно-філософських праць Сковороди: “Пізнай самого себе!”, “Шукай себе всередині себе!”. Цей заклик для Сковороди, як і для Піфагора, й Сократа, означав — пізнати себе як моральну й суспільну особу. Пізнати себе — це передусім пізнати свою природу (власну сутність), збагнути вроджену життєву програму своєї душі (власну долю), а через себе — пізнати свій народ у світі питомої культури, осягнути земну Природу й усвідомити своє місце в Природі, Культурі, Світі та власною волею здійснити життєву програму своєї душі.
Мислитель-мудрець не замикався в межах якоїсь філософської чи релігійної доктрини, а завдяки геніальній інтуїції — ясновіданню, через власне самопізнння осягав Істину як сутність “безпричинного початку, безпочаткової причини”. Ця сутність проявляється в людині через волю її духу. В людині воля духу живе в кожній клітині її єства, а сконцентрована в серці. Тому серце є вольовим осердям самоорганізованості індивідуального людського єства й збірної цілісності народу, в яку люди єднаються внутрішньою волею серця. Воля — це самовияв особистого й національного духу зсередини, напротивагу зовнішньому гнітові. В українській правосвідомості воля — основоположний принцип-закон, дієвий чинник українського традиційного природно-звичаєвого права. Воля як фундаментальний принцип-закон природно-морального права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. Волю-закон приймають усі й виконує кожен — у цьому моральна сила волі. Воля задає моральне спрямування культурному саморозвитку людини й народу. З принципу волі основоположник української філософії права й глибинний педагог, послідовник Г. Сковороди Памфіл Данилович Юркевич (1826—1874) виводить право як вияв волі національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди й справедливості: “Початком права є ідея справедливої відплати”; “національний дух є вищим законодавцем, Право — явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю”.
— А взаємність — необхідна умова людського щастя…
— Так, людина щаслива у взаємності і в своїй вільній спорідненій праці, коли не вона для праці як засобу визиску чи нагромадження багатства, а праця для неї заради здійснення її духовного покликання, закладеного в життєвій програмі її душі. Людина сповнена щастя й радощів, коли праця відповідає її природним здібностям. Природне розуміється як внутрішня, глибинна сутність, притаманна світові Природи й людському світові Культури.
В ідеї щастя Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини як її самоздійснення: “А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово — все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині”. Однак цілковитого здійснення духовної програми свого життя в культурному саморозвитку людина досягає тільки в пізнавально-культуротворчій взаємодії зі своїм народом: “Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе”. Цією філософемою Сковорода дає нам ключ розуміння уладованої єдності частин у цілому — морально зрілих людей у збірній цілісності народу. Г. Сковорода вперше сформулював екзистенційну концепцію української національної ідеї як здійснення внутрішньої, духовної суті неповторного життя людини й народу.
Уся освітньо-філософська діяльність Григорія Сковороди перейнята надзвичайно своєчасними нині моральними імперативами про необхідність зберегти людині серце чистим і душу живою, про споріднену працю й про природженість людини до щастя, які є виявами внутрішнього прагнення людської душі жити самостійним, гідним життям. Чистим серцем людина розрізняє внутрішнє й зовнішнє, істинне і облудне, живі й мертві душі. А хто не народився духовно, в того душа мертвіє, не розкрившись. Мотив “живої смерті” — один з основних у Сковородинському “Саду Божественних пісень” і разом з Гоголівськими “мертвими душами” лишається своєчасним застереженням для нинішнього соціуму.
“Щастя в серці…”
— Як сам Сковорода зі своїми моральними вимогами до людей уписувався в тогочасне суспільне середовище?
— Суспільну силу духовних прагнень мудреця проникливо охарактеризувала Олександра Єфименко: “Але, все-таки, міркування Сковороди слухали всі, слухали й ті, проти кого він спрямовував свою натхненну викривальну красномовність, наповнену їдкими сарказмами — і це велике підтвердження його видатної сили”. Дослідниця завважує, що мандрований мудрець Григорій Савович своєю освіченістю й талантом співця природно вписався в козацьке середовище українського соціуму, бо “давня Вкраїна — дуже проста й демократична за устроєм — завжди дивилася на освіту буденно, не вважаючи її привілеєм якогось стану або чину, тому поширення різної мудрості, як шкільної, так і житейської, на кшталт піших мандрувань старців і кобзарів, мандрованих дяків … було звичайнісінькою справою”.
Тож мудрість і співи вченого козака Григорія Савовича сільський козацький люд сприймав з його вуст як свої, й вони ставали улюбленими народними думками й піснями. Активними популяризаторами пісенного доробку Г. Сковороди стали мандрівні народні співці — кобзарі, бандуристи, лірники, які співали його пісні по містах і селах. Чи не від народних співців — кобзарів списував Сковороду Шевченко?
— Справді, Шевченко й Сковорода глибоко споріднені з феноменом кобзарства.
— Українські народні співці, зокрема кобзарі, уособлювали собою збірну душу, самосвідомість і волю духу свого народу. Сам Шевченко означив суть своєї поезії феноменом кобзарства, назвавши першу поетичну збірку “Кобзар”. Це одразу знайшло відповідний відгук у самосвідомості українців, які назвали свого народного поета Кобзарем — Співцем. Надзвичайно проникливо визначив духовно-вольовий феномен кобзарства, яке уособлювало собою небесно-земну сутність українського народу, геній слов’янства Іван Бунін (1870—1953): “Кобзар — …син народу, який не відділяє Землі од Неба…”. Таким, подібним до кобзаря, феноменальним мандрівним співцем-мудрецем був і Григорій Сковорода, який уособлював своїм подвижництвом нероздільну небесно-земну сутність рідного народу й так розглядав себе в космічній проекції: “Цей мандрівник ходить ногами по Землі, а серце його перебуває на Небесах і втішається”. При цьому мудрець зосереджує свою увагу на внутрішньому аспекті життя — на відчутті щастя як любові, ладу, Істини: “Щастя ні від Небес, ні від Землі не залежить. …Щастя в серці, серце в любові, а любов у законі вічного”.
За висновками дослідників, пісні Сковороди виконували не лише народні співці, а й хорові колективи, зокрема, хор “малолітніх півчих”, яким керував наприкінці XVIII століття великий український композитор Артемій Лук’янович Ведель (1767—1808).
Уперше частину хорової спадщини Г. Сковороди (поряд із творами А. Л. Веделя, М. С. Березовського, Д. С. Бортнянського) записав П. І. Муравський (1914—2014) з хором студентів Київської державної консерваторії на платівку “Шедеври української хорової музики” (записали 1972, а платівку випустили 1988). Композиторський геній Г. Сковороди представлений шедевром — “Херувимська”.
Музично-педагогічна й композиторська спадщина Г. Сковороди потребують глибокого вивчення і впровадження в систему української музичної освіти й загальної культури. На основі Сковородинського філософсько-мистецького синкретизму основоположник нової педагогіки й народної школи Костянтин Дмитрович Ушинський (1824—1871) сформулював засадничий педагогічний принцип усебічного й гармонійного розвитку нової людини: “Дітей необхідно навчати буквою, цифрою й нотою”. Суть цієї триєдиної системи навчання: діти паралельно вчаться читати тексти й ноти та лічити. Буква, цифра й нота — знаки мови, математики й музики, через які дитина навчається пізнавати себе, розвивати свої вроджені здібності, відчувати природний лад, осягати істинне знання й мудро жити в Істині. На цій неподільній основі визріває цілісне людське єство в триєдності душі, серця й свідомості, поєднаних волею духу. Тільки цілісна людина здатна цілковито пізнати себе й осягнути Світ – власною волею здійснити своє неповторне покликання у Світі, поєднатись зі Світом у відчутті щастя.
— Ідеї єднання зі Світом начебто суперечить Сковородина теза “Світ ловив мене, та не впіймав”…
— Суперечність виникає через неправильне тлумачення Сковородиного “Мір”. Староукраїнською, як і сучасною, мовою мир — громада, а не світ; це не космогонічне, а соціальне поняття. Сковорода щиро ділився з правдивими людьми знаннями свого чистого серця й глибоко опечалений був засиллям закостенілих, мертводушних, яким не потрібне було знання Істини — вони вважали істинним те, з чого мали вигоду. Сковорода розрізняв людей, недвижну масу народу й мертві душі. Це відповідає поділу в українському моральному світогляду на людей, недолюдів і нелюдів. Саме мертводушні нелюди присипляють людей, перетворюючи їх у недвижну масу пожиточного матеріалу для паразитування на ньому. Тож мудрець уникав стосунків з тим миром, був незалежний од багатства й влади, і підсумував своє земне життя сумно-радісно — парадоксальною філософемою: “Мир ловив мене, та не впіймав”. “Мир” (натовп, соціум) не “впіймав” ні Сковородиної Істини своїм темним розумом, ні самого мудреця в тенета марновірства й захланності. Цією філософемою Г. Сковорода образно сформулював принцип автаркії — свою самостійність, незалежність од речей і людей. Подібно до Сковороди, плекав свій дух не в публічному гаморі, а в таємничому єднанні з Істиною Гоголь: “…Я завжди тікав від політики. Не поетове діло підлатуватися на світському ринку. Як ревний мовчазний чернець живе він у миру, не підвладний йому, і його чиста, безгрішна душа уміє тільки розмовляти з Богом”.
— Жити в миру й бути непідвладним йому — це велика відвага духовних подвижників.
— Сила Сковородиного духовного подвижництва — його жива, дієва мудрість. Мудреці-подвижники, яких Сковорода назвав “синами віку”, осягають Істину й живуть істинно протягом власного життя, а весь народ слідом за подвижниками доходить до осягнення Істини протягом життя поколіннь. Наприклад, морально-соціальне вчення Конфуція (Кун Фу-цзи) набуло визнання лише через 200 років по його смерті. А ще через 100 років конфуціанство стало національною ідеологією Китаю. Тож і в українцях до 300-річчя народження свого Вчителя має визріти внутрішня потреба засвоїти й запровадити в життя морально-світоглядне вчення духовного подвижника мудреця Сковороди — Сковородинство.
Сковородинство — своєчасна стратегія культурно-суспільного саморозвитку людської особистості й збірної цілісності народу. Як ствердив український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894—1977): “українська духовна історія все, як зачарована, повертається до “Сковородинства”.
Вела розмову Любов ГОЛОТА
