Донести всю правду…

Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ, професор

Народившись 86 років тому у Вербні, за два кілометри від зна- менитих Козацьких могил, я розпочав тут свій складний життєвий шлях і пройшов його за зміни п’яти політичних систем — Поверсальської Польщі, перших совітів, німецької окупації, часів українських національно-визвольних змагань, повоєнної радянської влади з тим, щоб при подальшому формуванні не втратити набутого, зберегти його і врешті віддати сповна свої знання, досвід та енергію утвердженню Української державності. Свої враження з побаченого, пережитого і не забутого ми (В. Яблонський та О. Яблонська) виклали в монографії “Нескорена Волинь”, яку готуємо до видання. Спонукала нас взятися за перо складність проблеми, надто велика заполітизованість її у Польщі і недостатня обізнаність з нею наших читачів (згідно з даними Центру Разумкова, лише 8% українців добре поінформовані про ті події, близько 28% — “щось чули про них”, майже половина респондентів чесно зізнавалися, що не чули про цю трагедію взагалі нічого). Тому ми вирішили розповісти землякам дещо з їхньої історії. Ми не можемо спокійно реагувати (чи взагалі не реагувати) на безпідставне звинувачення нас у геноциді стосовно поляків. Проте спростувати його можна лише на основі фактів, конкретних прикладів, наявної інформації і зацікавлення нею.

Зосереджуючись на сказаному вище, хотілося б, перш за все, підкреслити, що Волинь, як важливий форпост України, з найдавніших часів брала на себе весь тягар першого удару воєнних і міжвоєнних протистоянь в захисті свободи, честі і гідності свого народу, незалежності Батьківщини. Мужньо переживши стільки війн, нашесть, окупацій і зазіхань на свою землю, віру і мову, наш народ не поступився ні однією з цих своїх чеснот, і ми маємо повне право сказати за Т. Шевченком: “у нас нема зерна неправди за собою”, ми ніколи не виявляли зазіхань на чужу землю та боролися за свою — зі всіма тими, хто хотів її у нас забрати.

Дозволю собі нагадати, що в результаті Першої світової війни на уламках чотирьох імперій здобули незалежність сім європейських країн, а Україні не поталанило, нас не підтримали на Олімпі. Довелося продовжувати боротьбу.

Аналіз причин поразки революції показав, що для перемоги ворога недостатньо військової потуги, потрібна ще й ідеологія, здатна підняти людей на боротьбу. І в результаті таких роздумів розкидані по світу учасники національно-визвольних змагань, зібравшись у 1929 р. у Відні на Великий збір, створили Організацію українських націоналістів (ОУН), метою якої визначили відновлення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) на всіх українських етнічних землях. Головою ОУН обрали Є. Коновальця. Побачивши в українському національно-визвольному русі конкурента своїй політиці, більшовики підступно вбивали одного за одним лідерів цього руху. Так, в 1926 р. вони підло вбили в Парижі С. Петлюру, в 1938 р. — Є. Коновальця, в 1950 р. — Шухевича, в 1959 р. — С. Бандеру, що завдавало значної шкоди українській справі.

Про смерть С. Петлюри: про те, що знищення Петлюри було операцією радянських спецслужб, свідчив працівник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік аме- риканців і розповів про це під час виступу в Конгресі США. Похований Петлюра на кладовищі Монпарнас у Парижі. 40 польських генералів в день похорону Симона Петлюри стали на коліна в костьолі у Варшаві. Оце справді честь офіцера, генерала.

А світ все відвертіше готувався до війни Німеччини з СРСР. ОУН не мала своїх збройних формувань для участі у війні. Вона могла лише підтримати ту чи ту збройну силу. Можливий конфлікт між Німеччиною та Радянською Росією здавався ОУН прекрасною нагодою для створення власних збройних сил.

Спочатку ОУН мала певні надії на Німеччину. І не випадково. В кінці тридцятих років у багатьох європейських газетах з’явилося повідомлення, що Німеччина прагне до створення незалежної Української держави, яка би об’єднала в національних рамках Радянську Україну та українців, що жили під юрисдикцією Польщі та Чехословаччини. В Берліні було створено українське представництво на чолі з активістом ОУН Сушком. 8 травня 1940 року канцелярія Гітлера видала інструкцію для комісарів східних районів, в якій зазначалося, що Україна має бути самостійною державою в союзі з Німеччиною. Готуючи війну проти СРСР, Гітлер декларував намір виступити в ролі визволителя поневолених народів СРСР від більшовицького панування. Коли у Гітлера визріло рішення йти війною проти СРСР, він припускав можливість відродження самостійної Української держави.

З такими намірами ОУН увійшла в Другу Світову війну. І проникнувши слідом за німецькими військами до Львова, ОУН, не гаючи часу і не проконсультувавшись з німцями, відразу проголосила 30 червня про відновлення Української Держави. Проте цілі ОУН і гітлерівців були різними: українські націоналісти розцінювали напад Німеччини на СРСР, як можливість встановлення незалежної української держави, а німці вбачали в ОУН диверсійну силу для створення хаосу в радянському тилу. Така поведінка ОУН не сподобалася німцям, і коли Бандера відмовився відкликати Акт відновлення Української Держави, спочатку арештували його і членів українського уряду, а 25 листопада 1941 р. гестапо видало таємний наказ про арешт усіх активістів руху Бандери.

Через місяць після проголошення у Львові Акта відновлення Української держави — 30 липня 1941 р., Польський еміграційний уряд у Лондоні поновив перерване 17 вересня 1939 року (у зв’язку з війною) співробітництво з СРСР, підписавши Акт Сікорського-Майського, згідно з яким в надісланій з Москви телеграмі (цитуємо) “СРСР виступає за створення незалежної польської держави в кордонах національної Польщі, включаючи деякі міста і області, які нещодавно відійшли до СРСР”. Населення Західної України тепер виявилося подвійної належності (як у тій пісні: “чи ти Ясь, чи ти нє, сподобався ти мнє”). Це викликало обурення у волинян, а керівництво Союзу Війни Збройної у Варшаві, як господарі, почали надсилати на Волинь своїх емісарів для організації збройних формувань і підпільних груп. Упродовж 1942—1943 р. на території Волині постало кілька десятків таких баз.

Німецько-радянський фронт швидко покинув терени Волині, а на окупованій території з’явилися дезертири Червоної армії, утікачі з німецького полону, безробітні, які спочатку просто шукали притулку у волинських лісах, тим більше було літо, а з часом виникла ідея про об’єднання в якісь групи.

У кінці 1941 і протягом 1942 р. німці вирішили провести очистку території рейху, застосовуючи масові арешти та знищення членів українських націоналістичних організацій. В лютому-березні 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 члена ОУН(м), у липні 1942 р. було розгромлено київську референтуру ОУН(б), у жовтні-листопаді 1942 р. було страчено 210 членів ОУН(б). Водночас німці стали все частіше проводити каральні акції серед українського населення за непослух. Не можна було миритися з цим далі, треба було започатковувати опір.

Перші загони під назвою УПА—“Поліська Січ” створив з початку німецько-радянської війни отаман Тарас Бульба-Боровець в Олевському районі на Поліссі. Керівництво бандерівської течії до середини 1942 р. негативно ставилося до партизанських методів боротьби, проте ситуація вимагала дії і ОУН (б) вирішила об’єднати всі партизанські формування самостійницької орієнтації в єдину потужну повстанську армію. Так, частина загонів Бульби-Боровця погодилися на об’єднання в рамках ОУН (б), незгідні створили окреме формування під назвою Армія УНР. Першим командиром УПА став військовий референт крайового проводу ОУНСД ПЗУЗ Василь Івахів, однак 13 травня 1943 р. він загинув у бою з німецьким військовим підрозділом біля с. Черниш Колківського р-ну (Волинська обл.). Після цього обов’язки командира УПА взяв на себе провідник ОУНСД на ПЗУЗ Дмитро Клячківський (“Клим Савур”, “Охрім”).

А на Холмщині, яка ввійшла 1939 р. до складу Генеральної губернії, німці, заграючи з польською частиною населення краю, яка складала тут понад 65%, стали призначати старост, війтів, учителів тощо винятково з поляків, спровокувавши цим польсько-українське протистояння, яке поступово переросло з поодиноких до масових виступів. На доповнення до цієї провокації німці вирішили створити на Холмщині зразкову німецьку колонію “Гіммлерштадт”, заселену рейхсдойчами, фольксдойчами та голландцями, виселивши для цього 200 тис. поляків з чотирьох повітів Люблінського дистрикту.

Операція проводилася взимку. До її проведення залучили допоміжну українську поліцію. Тисячі поляків, виселених взимку зі своїх домів, перейшли в АК, всі свої образи та незадоволення вони перенесли на українську поліцію і розпочали відплатні акції проти українців. Польське підпілля на Грубешівщині знищило п’ять українських сіл і викликало численні людські жертви — 2 тис. українців, ще тисячі перетворилися на біженців. Маси українців потягнулися через ріку Західний Буг на Волинь, перенісши з собою іскру спротиву, що запалила багаття волинської трагедії.

Протистояння не припинялися, 1943–1944 роки стали найстрашнішим етапом знищення поляками цілих сіл Холмщини та Підляшшя – палали у вогні села, живцем горіла худоба і розпачливо плакали і стогнали люди, яких катували і вбивали.

Аж страшно наводити перелік спалених сіл:

† 19 березня Масловичі, Міняни, Козодави, Тихобіж, Сліпче, Космів, Модринець, Жабче, Ощів і Хорощиці;

† 21 березня Бересть, Верешин, Витків;

† 22 березня: Смолигів, Старе Село, Ліски, Костяшин, Василів Великий, Губенок, Річиця і Тучапи;

† 2–8 квітня: Новосілки, Крилів, Потуржин, Василів Малий, Радостів, Жуличі, Вишнів, Колдубиська, Телятин.

† напередодні Зелених Свят: Стенятин, Ратичів, Жерники, Посадів, Шлятин, Гопкіс, Зимно, Поледів і Пиняни.

Не доведи Господи подібного більше ніколи.

Виникла непередбачувана ситуація. Справа в тому, що прийнята Великим Збором програма ОУН проголошувала ворогом №1 для України більшовиків. Про вороже ставлення до поляків не було жодної мови, а тут все змінилося. Ворогом №1 виявилися німці, ворогом №2 (а в даній ситуації №1) стали поляки, а більшовики перемістилися на третє місце, хоча все визначали обставини. Залежно від ситуації ці вороги мінялися місцями, але всі вони були й іноді виступали всі три разом.

ОУН(б)—УПА швидко розросталася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопила контроль над значними частинами Волині і створила тут так звану Колківську республіку, для боротьби з якою нацисти застосували всі види військової техніки — танки, панцерники, авіацію.

Не зупиняючись на окремих протистояннях, їм відведено в книзі належне місце, підкреслю — лише окремі з них.

Безприкладним за рівнем героїзму та жертовності стали два бої УПА — у вересні 1943 року в Новому Загорові, в мурах старовинного Загорівського монастиря, та 21—25 квітня 1944 року біля урочища Гурби. В першому бою здоровенні мури монастиря прийняли під свій захист 44 мужніх повстанців, які витримали бій проти понад 1500 бійців німецьких військ дві з половиною доби. У нас немає іншого прикладу для порівняння з мужністю та жертовністю цих волиняків (хіба що в наш час бій воїнів АТО за Донецький аеро- порт). Вічна їм пам’ять, честь і слава.

Друга битва відбулася на півдні Здолбунівського району, у якій понад 4 тисячі повстанців виступили проти “загороджувального” загону військ НКВС загальною чисельністю майже 30 тисяч з гарматами, танками й літаками. Безумовно, такий потужний бій обійшовся великими жертвами з обох сторін, але це також приклад, якого не викреслиш з історії України, з історії національно-визвольних змагань.

УПА вело війну на три фронти, і якщо сумарно об’єднати понесені на них жертви, то тут голова йде обертом, бо це була справді Волинська трагедія, і цей народ вистояв і врешті проголосив незалежність своєї держави, за яку боролися і гинули лише впродовж останніх 100 років тисячі і тисячі Героїв України.

Цікавий і остаточно не розшифрований ще один факт боротьби за Волинь, за Україну. Ми наче знаємо з літератури про нього все, але подумаймо, чи все. В червні 1942 року в поліські ліси до загону червоних партизан “Победители” закинули десантом розвідника-диверсанта Кузнєцова, який, як нам відомо з книги Медвєдєва “Это было под Ровно”, виконував замахи на високопоставлених німецьких військових керівників. Проте, чому він на місці кожного вбивства “випадково губив” список діячів українського підпілля, певні документи про УПА, звідки у нього взялися ці документи, і чому він співпрацював з польськими розвідниками, а не червоними — ніде жодного слова не сказано. Є над чим задуматися. Попередній, навіть поверхневий аналіз показує, що головним завданням Кузнєцова була підривна діяльність проти УПА, а вбивства німецьких чинів служили всього-на-всього інструментом виконання цих завдань. Керував програмою П. Судоплатов, той самий Судоплатов, що знищив Є. Коновальця і керував знищенням інших “ворогів” радянської системи. Важко докопатися до істини. Ніхто не підозрював, що вбивства Кузнєцовим німецьких військових у Рівному та Львові фактично були замаскованим інструментом боротьби з українським національно-визвольним рухом. Прикро за понесені жертви. Серед розстріляних людей у відповідь на ці атентати було багато достойних націоналістів, зокрема, полковник армії УНР Коваленко, сотник УНР Ружицький, редактор друкарні ОУН у Рівному Рибак, тут мученицьку смерть прийняли священики Української Автокефальної Церкви о. В. Мисечко та о. С. Клубок. Всіх не перерахуєш. Отже, Українська революція явилася у нас у різних проявах і вимірах. У багатьох людей мимоволі виникає питання: ким були учасники української революції (а ким були учасники Майдану?) — українськими патріотами, хоча на окупованій німцями території, у зв’язку з адміністративним безладом, як і у нас на Майдані, поряд з палкими патріотами оберталося багато всіляких осіб, і чим займався кожен з них, важко сказати. А коли протистояння набирало форми типової жакерії, селянської стихії, то тут взагалі важко дати однозначну оцінку. І не дивуйтеся такому різноманіттю народного повстання, бо це не були військові операції із заздалегідь розробленою штабом тактикою бою. Чи забули, скільки патріотів було винище- но в польських, більшовицьких, німецьких тюрмах та концтаборах, розстріляно каральними експедиціями? Залишилися ті, кого просто не встигли знищити. Тому кожен випадок треба розглядати окремо.

До речі, в складі командирів збройних формувань УПА було чимало колишніх офіцерів Червоної армії, які героїчно боролися з німцями, по-різному з поляками та більшовиками, а частина лише чекала наближення фронту, щоб змити свої гріхи кров’ю чи відзвітувати за виконане завдання.

На території Дубенщини діяв мужній курінний УПА Чубатий — високий, симпатичний, з кучерявим чубом з-попід шапки, в киреї. Гроза для ворогів. А його рідний брат, мобілізований в 1940 р. до лав ЧА, був радянським офіцером. Трагічний випадок стався, коли брат захотів побачитися з братом; зустрілися в батьківській хаті, обнялися, сіли за стіл, а із-за вікна обізвався кулемет. Офіцер ЧА впав наповал, а Чубатий через декілька днів приїхав у повному параді зі своїм ескадроном до Дубенського райвідділу міліції і здався. І вже полетіли голови вчорашніх соратників Чубатого, яких він видавав безбожно одного за другим. Страшно згадувати. Зустрічаючись з ним випадково на вулиці, відчував якийсь страх, бо тепер не знав, хто він насправді: герой чи зрадник? І закінчив він життя також не краще.

Українські національно-визвольні змагання періоду Другої світової війни, самим фактом свого прояву та добутою славою згуртували тисячі українських патріотів навколо національної ідеї, боротьби за Українську самостійну соборну державу. Проте слід не забувати, що:

— Волинська трагедія була епізодом Другої світової війни та української національно-визвольної революції; — події Волинської трагедії відбувалися на етнічних українських землях, на які не мали права ні поляки, ні німці, ні більшовики;

— метою волинського протиборства з польської сторони було повернути в лоно Польщі Kresy wscodnie, а метою ОУН — перешкодити полякам у здійсненні цього загарбницького задуму;

— бойові дії української сторони, зокрема ОУН і УПА, мали відплатний характер і тільки одну мету — звільнити територію Волині від окупаційних сил;

— відплатні акції ОУН—УПА не поширювалися на традиційні польські території;

— український національно-визвольний рух в жодному разі не був замахом на польську державність, якої в роки війни не існувало, а був продовженням української революції.

Далі буде.

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment