Музика перемоги добра над злом

Маргарита ДОВГАНЬ

Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО

Трубач і гранатометник

Розговорилися в черзі із старшою киянкою про наших внуків, правнуків, які сьогодні захищають Україну від підступної Московії. І раптом пані Галя, зі сльозою в голосі, каже мені: “У Київському шпиталі мого внука зараз рятують! Боже, як скалічили його бандити! Руки, ноги, живіт!” Вона назвала хлопця: Віктор Цимбалюк. І я пішла до Віктора. У третю палату травматології. Пам’ятаєте “Марш запорізьких козаків”? Цим маршем трубач Віктор Цимба- люк не один раз підносив дух жителів Монастирища на Шевченковій Черкащині, де тепер живе. А родом воїн з приміського села, якому нарешті повернули історичну назву — Панський міст. Чому трубач? Тато грав на трубі в духовому оркестрі.

Одержавши у Каневі музичну освіту, грав в оркестрі й син. А на війні — інша музика. Довелося оволодівати військовою справою. Солдат Цимбалюк став гранатометником у 72-ій механізованій бригаді. Втрапили 2 лютого цього року під ворожий обстріл. Міною вражені руки і нога, дісталося й внутрішнім органам. Вже понад 20 операцій переніс Віктор. Під час нашої бесіди зайшли лікарі з помічниками і повільно, обережненько переклали Віктора на ліжко-каталку. Повезли на чергову операцію. А Віктор мені встиг сказати: “Як руки відновляться і працюватимуть, я й далі гратиму на трубі. Дуже хочеться ще заграти “Марш запорізьких козаків”, а ще — “Прощання слов’янки”. Це музика перемоги добра над злом!”

І згадався мені Геродот

Ворожа куля прострелила хребет. Нейрохірургу Данчину (його солдати шанують!) вдалося її витягти. Але 8-й місяць триває боротьба за здоров’я Миколи Іванова, гірничого інженера, солдата, який на війні — з самого її початку. Простяг хлопець руку за ягодами, а я побачила шов на всю її довжину…

— Це моє бойове хрещення. Ще 2014 року під Хрящеватим ворожий град залишив пам’ятку. Сиджу біля Миколи у першій палаті гнійної хірургії. Бесідуємо. А зір мій прикутий до смаглявого обличчя цього українського воїна. Нагадує воно мені скульптурні портрети греків античної доби, яких і у книгах, і по музеях надивилася.

— Ви грек?

— Я українець. Але від батьків чув, що є в мені грецька кров… Хто сьогодні, як великий грек Геродот, який жив у наших краях і писав про Україну ще у V ст. до нашої ери, напише про легендарних героїв, які боронять її нині?!

Поцілувала те зболене тіло…

— Вибачайте, мушу задзвонити, аби мої речі мені переслали з передка. “Лаконічно і з гумором” — подумалось.

— Он як назвав передову юний сержант, заступник командира БМП-2 Олександр Борисов. А хлопець, переговоривши з побратимами, продовжив свою сповідь:

— Я з Узина на Білоцерківщині, під Києвом. Містечко наше давнє. Зі школи пам’ятаю: ще за скіфських часів жило тут плем’я узинян, чи узинів. Наш знаменитий космонавт Попович — з Узина. При совку коло нас був грандіозний аеродром — дальньої авіації, та ще з ядерним озброєнням — всьому світу погрожували ті совки. Обламалося їм. І тепер обламається. До фронтової справи Олександр став навесні 2016 року. Контрактник. В бою вчився і стріляти, і командувати. Минулої зими дістав уламкове поранення — міна прилетіла.

— Це була мені перша наука, перевірка психіки. У Дніпрі залатали гарненько ліву ногу. Знову — на фронт. Одержав від Порошенка медаль “Захиснику Вітчизни”. Пишаюся. А ще маю грамоту від комбрига на честь Дня незалежності 2016 р.

Про бої говорити не хочу. А як словесно і музично “спілкувалися” з ворогом — розповім. Між нами відстань близько 70 м. Ця босота, негідники усе волають, надриваються: “Укропи, укропи!!!”, а тоді врубають свою “Выходила на берег Катюша”. Задовбали цією “Катюшею”. Тоді наш ротний роздобув десь потужний гучномовець, вибрав слушний момент — і на повну силу включив Гімн України! Заткнулися сєпари. Звісно, на якийсь час…

А у Київському шпиталі я нещодавно. 30 травня під Авдіївкою, біля шахти Бутівка, як завжди, почалася перестрілка. Зачепила мене великокаліберка. Ось тепер — безкінечні операції.

На моє запитання про характер поранення Саша з дитячою відвертістю відкинув легку ковдру, оголивши своє юне тіло, зашите по всьому животу і з боків, вздовж і впоперек величезними швами. Я не витримала, припала до нього і поцілувала це зболене тіло між ранами його. Тої миті він був для мене Сином Божим…

А потім Саша показував мені в Інтернеті зображення смертоносних мін, якими ворог калічить наших дітей. З однієї такої “цяцьки” вилітає до 600 залізних осколків, які наскрізь пронизують, рвуть людську плоть…

Я — українець!

Він з села Дударків близько Борисполя на Київщині. Говорить зі мною на диво бездоганною українською. Не стрималася — похвалила за гарну мову. А він у відповідь: я взагалі-то росіянин, з Уралу. Здивована. Кажу йому: етнографічно Урал не російський, в орбіті цих гір різні народи живуть, інша справа — під російсько-імперським ковпаком. А хлопець мені: правильно! Я — з чувашів. Мій тато — чуваш.

Розчулена. Мій прекрасний друг-чуваш вирвався з московської хижої павутини і твердо став українцем, пройшовши Київський Майдан 2014 року! Так і сказав: “Відчув себе українцем, завжди і скрізь, з усіма почав говорити українською!” А хтось каже, що це важко, — заговорити українською. А він — заговорив! Знайомтесь: Сергій Кнутов — солдат-кулеметник другої роти першого батальйону 72-ї бригади. От і познайомилися. Бесідували у скромній кав’ярні на території шпиталю. Сидять солдати по двоє, троє — чашка кави, бесіда.

Через півгодини зустрічаємося з ним перед кабінетом офтальмолога. Він тепер у щелепно-лицевій хірургії лікується. У грудні минулого року протитанковою гранатою розтрощило, рознесло щелепу, пробило шию — оглух на одне вухо, ліве око не бачить…

Пережив 8 складних операцій. Прийшов на операцію до офтальмолога. Говорили про різне. Між іншим розповів і про рідне село, звідки мама і де він народився. Селу понад 800 років! Розповідають, що монахи Києво-Печерської лаври там селилися. Оскільки поблизу болото і повно очерету — стали з нього дудки робити і музикувати на них! От і стало село зватись Дударків. Ще говорили про наступні операції. Створення фактично нової щелепи — складне питання для сучасної хірургії. Тим часом мого чуваша-українця викликали до кабінету… Наступного дня зателефонувала йому. І почула головне: “Бачу!”

Літак Олександра Чураря

— Лихо сталося в селі Водяному на Донеччині. На посту нас було двоє. Раптом ворог вдарив з великокаліберного кулемету. Бандитам закони не писані. Їм ніякий Мінськ не указ! Відчув сильний поштовх, буквально розірвало плече і… все. Отямився аж у Харкові, де витягли з шиї аж три шматки заліза. Слава Богу, мозок і судини не зачепило. Дізнався, що з поля бою мене винесли напарник і ще чотири хлопці з Правого сектора. Дяка їм. Після Харкова лікуюся тут, у Києві. Плеча поки нема. Рука тримається на залізних спицях. Тільки через півроку йтиметься про протез. Зробити його беруться німці. Були у нас щойно. Забрали до себе на операції аж 14 хлопців!

…День Івана Купала. Все навколо таке розкішно-зелене, хоче жити, а ця дитина з сумним і розумним поглядом довірливо мені розповідає про пережиті смертоносні жахи. Вони донедавна йому снилися щоночі. Оце днів кілька як почав більш-менш висипатися… Хто ж ти, 19-літній хлопче-козаче, якому політичний бандит перервав нормальне людське життя? П’ята дитина у молдовській (по батьковій лінії) родині Чурарів, яка живе і працює на гостинній Херсонщині у містечку Чорнобаївка. Хоча тато-акордеоніст і прихилив до музики, але перемогло у житті інше захоплення. Близенько до хати — аеродром, льотна частина. Ще з дитинства задивлявся на злети-посадки вертольотів, літаків. Тому й пішов вчитися до Харківської військової академії на інженера авіації. А тут — війна. Нам затишно. Радо бесідую з цим серйозним хлопчиною. Я навіть розфантазувалася: колись у небо підніметься ще небачений, досконалий літак конструкції видатного українського інженера Олександра Чураря.

Родовід від Піддубного

Командира взводу 96 зенітно-ракетної бригади Дениса Бугаїва скоро по тому, як прибув до війська, підвищили по службі. Став командиром з фізичної підготовки і спорту 156 зенітно-ракетного полку. Вольовий, сильний духом. Майстер з гирьового спорту. Дуже пишається Денис своїм родоводом, в якому є ім’я знаменитого Піддубного. Денис відчуває, що це від прадіда колись йому, хлопчику, передався посил займатися спортом. 2013 року на чемпіонаті України став бронзовим призером. Сьогодні Денис — у четвертій палаті травматології.

Думками — зі своїми солдатами, яким тренує дух і тіло. Він з побратимами створив лігу учасників АТО з футболу. Дуже гарна річ для психологічної реабілітації після фронту. Є ще інші плани. Денис вірить, що гирьовий спорт стане згодом Олімпійським. А ще і дня не минає, аби серце не летіло до родини, до Золотоноші на Черкащину: там кохана дружина із донечкою Вікторією. А скоро ще прийде у світ Дитятко!

Воїн з Сєвєродонецька

Дуже приємне було знайомство з 24-літнім Микитою Должковим. У 19 років пішов до Армії. Колись хлопець учився на механіка. Робоча по духу людина. Болить хлопцеві Донбас, закриття заводів, розгубленість людей. А Авдіївка для сержанта-зенітника Микити особлива, пекельна згадка. Може, туди так стріляють, бо там коксохім? Ще 7 вересня першого року війни отримав наскрізне уламкове поранення. І на фронті, й у шпиталі Микита — старожил. Тоді, давно, ніби поставили на ноги. Знов у бій. Аж раптом… Права нога відмовила. Знов операції.

— Скільки лікарів біля мене працювало! Але їх не дуже бачив: то наркоз, то на животі лежу. Нещодавно зробили унікальну операцію: з лівої на праву ногу пересадили чотири сантиметри нерва! Медицина робить дива! Чекаю. Вірю — нога оживе, і я знову піду у бій за Україну.

 

Related posts

Leave a Comment