Повітря дитячої літератури

Петро СОРОКА

Книжкові полиці вгинаються від книжок, призначених для дітей. Але в цьому морі рідко подибуєш яку перлинку, там не знайдеш того, що називається повітрям дитячої літератури. Пи- сати для дітей — надзавдання для письменника. На жаль, це усвідомлюють одиниці. В іменах це відбито так: Володимир Рутківський, Галина Малик, Галина Пагутяк (маю на увазі передусім її “Королівство”), Ігор Калинець, Йосип Струцюк, Надія Гуменюк… Серед них по-особливому виділяється Галина Кирпа, перекладач і поетеса, упорядник численних антологій і збірників, ім’я якої не зблідне, якщо поставити його поряд з Елеонор Портер і Беатрікс Поттер. Здається, зовсім недавно вийшла друком її знакова книжка “Мій тато став зіркою” (про події на Майдані та про війну крізь призму дитячого сприйняття), яка отримала доволі широкий резонанс серед юних читачів (була неодноразово інсценізована), і ось нова повість “Тринадцятий місяць у році”, ошатно видана тим же “Видавни- цтвом Старого Лева” (м. Львів).

Книга читабельна, легка для сприйняття, світла і радісна, у яку входиш, як у теплі весняні води. Починається вона таким дотепним зачином, який потім розпросторюється на всю подальшу оповідь: “Сьогодні вранці я роздивлялася в дзеркалі свій ніс і ніяк не могла збагнути, для чого він мені здався. От, розумію, чайникові ніс потрібен, щоб наливати з нього окріп. У кицьки Мурки ніс — брунатненький. Він у неї завжди нюхає їжу, щоб знати — стравна вона чи ні. Могутні кораблі своїм носом розтинають хвилі морів-океанів — я бачила їхні гострі носи в енциклопедії мореплавства. А от мій ніс тільки й годиться, щоб узимку мерзнути, тоді по-снігурячому червоніти, а потім довго шмаркати. Ні, це таки зовсім непотрібна деталь до мого портрета”.

Це книжка для дітей і дорослих, читати її, як на мене, найкраще вголос у колі сім’ї і тоді враження від неї буде незабутнє, а користь велика, бо це книжка патріотична, та ще й із яскраво вираженими виховною, естетичною і пізнавальною функціями. Все у ній дихає Україною, любов’ю до рідної мови, культури, звичаїв і усталеного віками побуту.

Головна героїня твору Катруся Величко, розумниця і фантазерка, яка любить думати про те, чого не буває і все ніби онімблює своїм щирим подивуванням, захопленням і любов’ю. Народилася вона у Києві, але до п’яти років живе на хуторі в дідуся і бабусі, яку називає Баболя. Там, на хуторі, і відбувається її становлення. Здорове. Правильне. Цільне.

Пізніша зустріч із Києвом і суперечливим та часто відворотним столичним оточенням уже не може суттєво позначитися на її поведінці й зіпсувати натуру, вона у штики зустрічає всі оті суржикові покручі, мовні каліцтва і “какання”.

Ця книга — гімн хутору, хоча хутірське життя позбавлене тут якоїсь вираженої ідилії і романтичного привнесення. “Хутір наш невеличкий — усього кілька кутків, — розповідає дівчинка. — Окрім крамнички, що майже в нас під боком, там нічого більше немає — навіть пошти і школи, це тому, що на хуторі живе дуже мало людей. А якщо казати про дітей, то їх там усього жменька, та й ті ходять до школи в сусіднє село за два кілометри. Там у нас є хата. Невелика, але нам усім у ній вистачає місця…”

Батьки Катрусі — письменники, і виростає дівчинка в оточенні книг. У творі згадуються десят- ки імен прочитаних дівчинкою книжок, і це добре, бо викликають інтерес до ширшої лектури. Тут Шевченко і Сковорода, Леся Українка і Грінченко, Василь Симоненко та Іван Дзюба, Василь Стус і Ліна Костенко, Дефо і Екзюпері, Едвард Лір і Стівенсон, Жуль Верн і Астрід Ліндгрен та багато інших. Тут світлими тінями зринають Робінзон Крузо, Кай і Герда, Чайка Джонатан Лівінгстон і Вінні-Пух, Карлсон і Пеппідовгапанчоха, ангели і жар-птиці… Такі культурологічні акценти зовсім не переобтяжують книгу, навпаки, роблять її духовно та інтелектуально насиченою, інтригуючою і цікавою.

Усе в книзі подано крізь призму сприйняття десятирічної Катрусі: життєві ситуації, події, інші герої. Відчувається, що авторка добре знає дитячу психологію і неабияк попрацювала над стилістикою, яка рясно оздоблена ось такими чудесними дитячими неологізмами, яким справді несть числа: засонцилося-відсонцилося, кульбабега, ніхто-ніхтосенький, травознай, деревознай, квітознай, наконилася (накаталася на конику), море морезне, теревеники, вставайлики, нашомамкає… А ще тут є лікарня швидкої допомоги для квітів і дерев, тут насіння не сіють, а вкладають спати і чужий сон можна підгледіти краєм ока…

З-поміж діючих персонажів запам’ятовуються ті, що мають незвичні для нашого слуху імена: Картатик, кіт Крокосонь, Однонь, Сидя-Непосидя, Грушка Марушка, Костик-хвостик, кульгавенький Сопко, Кіточка, Соснота, Нечира, Негрибоча, Жовтина, Біличка, Чорніта, Лепестина, Шелестина… Та хіба всіх можна перелічити?

А ось знахідки на рівні фрази: “Бачиш? Це — портрет квітки смородини… А це — портрет мурашки, що живе в кульбабці”, “Серця у нас — близнята”, “Дід завжди пильнував, щоб криниця була закрита лядою. Надто — на ніч. Щоб туди, бува, не нападало зірок. Бо вони, ті зірки, люблять заглядати у криниці, а там так глибоко, що можна втопитися”, “Я навіть скажу так: якщо вам ніколи в житті не сідав на сандалі метелик, ви нічого не знаєте про літо”, “У мене був повен рот сміху”… Для дитини так же природно усміхатися, як для сонця світити, для хмар — пливти небом, а для метелика — махати крильцями. Сміх — це добра прикмета того, що дитина росте здорова і без особливих комплексів. Тому писати для юних читачів треба дотепно, з іскринкою гумору, і Галина Кирпа це добре розуміє. Але вона добивається не тільки того, що її проза вигадливо-весела, освітлена зблисками дотепного гумору, радості життя, а й мудра і повчальна. Створюючи вабливий і магнетично-притягальний світ, вона засвічує в ньому сонце усмішки, щоб усе зігріти її внутрішнім світлом.

Важливу стилістичну функцію виконують у творі щоденники Катрусі й ті вірші, які вона любить складати. Вони по-дитячому невправні, але незмінно очуднені, веселі й дотепні:

На хмарці сидів зайчик,

Під хмаркою — горобчик,

А на Землі у хаті

Сидів Костуся-хлопчик.

А ось фрагмент з дуже довгої (36 позицій!) “Нісенітної ботаніки”: “соснія листовидна”, “деревія корчаста”, “опудалія звичайна”, “зайція куцохвоста”, “черв’якія дощова”, “нитія тонка”, “бульбія карапузна”, “кучеря ласкава”…

Усе у цій повістині оживлене, дієве, незвичне, персоніфіковане, все зі світу дитинства-казки. Ось хоча б такі описи: “Отоді й з’явився у нас Шкрет. Того вечора, як шурхотів дощ. Він мовби вчився вимовляти літеру “ш”. А оскільки в нього не дуже виходило, то трішки шепелявив. Я на той час уже всі шиплячі вимовляла”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment