Прецедент Остапа Дроздова

Володимир ФЕРЕНЦ,

м. Івано-Франківськ

В інформаційному просторі можна знайти чимало контраверсійних оцінок і суджень стосовно відомого вчинку Остапа Дроздова на телеканалі ZIK. Йдеться про його реалізовану вимогу до учасника програми Юрія Романенка за демонстративне небажання користуватись державною мовою з принципу: “Знаю, а не буду”. Мене цікавить ця подія як прецедент реальної прямої дії громадянина. Ми досі чули, як гарантованого Конституцією права пріоритетно спілкуватися державною мовою добиваються через петиції, звернення, судову тяганину і спроби покращити закон, але прецеденти реальної прямої дії трапляються не часто. А громадянин не тільки має право вимагати від співгромадянина спілкування державною мовою, а й зобов’язаний будь-якими засобами, зокрема й примусом, домагатися виконання своєї вимоги. Бо статті Конституції діють передовсім через посередництво громадянина, а вже потім через примус закону.

Примус закону мав би стосуватися актів публічної демонстративної непокори загальногромадянському порядку спілкування, але комунікаційний примус як пряма дія громадянина є основою утвердження мови держави. Будь-який порядок утверджується примусом, і держава, яка має монополію на безумовне домагання порядку примусом, буде утверджувати державну мову лише тоді, коли це робитиме щодня і щогодини кожен порядний громадянин. Спробуйте в Росії заговорити українською, і вам відразу ж зроблять зауваження. Українці чинити так бояться? Чи декому ніяково або лячно почути у відповідь хамство? Нормальна мовна поведінка для нас ще незвична і тому, справді, дехто може сприйняти її як образливу чи зухвалу. Тим паче, що держава не здійснює пропаганду вірної поведінки громадянина, і люди державні переважно не є взірцем для суспільства. Як на мене, марно звинувачувати в цьому державу, адже у владному середовищі вже сформувалося деформоване мовне середовище, яке неминуче приземлює до малоросійсько- го мовного стандарту всіх потенційних державників.

Люди політики і влади ніколи не позбудуться мовного малоросійства, бо вважають, що такими їх хоче бачити суспільство, підтримує як людей із народу. Сам народ повинен щось робити з явно згубною мовною ситуацією в державі. Тобто не весь народ як маса, а люди сумління і життєвої мудрості, люди публічні і впливові, від яких певним чином залежать інші. Адже інша людина перейде на твою мову спілкування лише в разі вигідної чи вимушеної потреби. Особисті прохання й агітація за державну мову після доволі тривалого терміну державності викликатимуть лише роздратування. Змусити когось перейти на державну мову може лише особистий приклад або вимога, підкріплена силою впливу. Сильна позиція українця не має бути актом поодинокого побутового героїзму або жертви за українство. Так не повин но бути, але так буде майже завжди, поки акти громадянського примусу до мови держави будуть поодинокими. Мені прикро, що прецедент Остапа Дроздова не викликав хвилю схожої дії серед людей публічних, розумних і впливових. Складається враження, що саме таких людей або занадто мало, або вони все розуміють, але все ще бояться.

08.08.17р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment