«Щоденник болю і тривоги» Ольги Яворської

(Львів, «Апріорі». 2016)

Надія МОРИКВАС, член НСПУ, Львів

З кінця дев’яностих в українській літературі почався справжній бум сповідальної, зокрема і щоденникової прози. Люди вивільнилися, запрагнули виговоритися. Знаю про це з власного досвіду — з відгуків на мій щоденник лірично-іронічної прози “Спокуса вічністю” (1998, 1999). На початку 2000-их виступив Петро Сорока зі своїми денниками, прикметними споглядальними рефлексіями і філософськими роздумами автора. Згодом глобальна “мобілізація” (маю на увазі мобільний зв’язок) і соцмережі цей процес трохи стримали. А тепер — вже новітня історія прикликала до життя нових “хронікерів”. Саме в такому контексті можна розглядати “Щоденник болю і тривоги”. Він дещо споріднений з мемуарами П. Сороки, але є насамперед особистісно-громадянським, якщо можна так висловитися. Щоденник, як жанр, належить до мемуарної прози. Це стосується і записок Ольги Яворської, які згодом можуть стати безцінними. Бо це — живі свідчення нашої драматичної доби, хроніка подій, які відбилися в серцях українців. Це дуже сучасна література, хоч авторка не модерністка й віддає перевагу традиційному письму. І це письмо — щире, нехитре, психологічне, що характерно взагалі для її прози.

“Щоденник я вела з дитинства. Не можу відмовитися від нього й досі. Щоденник — це відображення пережитого й передуманого, відтворення журби і радості. Народжуються слова, які хочеться записати. У щоденниках — печать людської долі і того часу, в якому вона живе. У них я переходжу незримі рубежі літ, старію, рятуюся від нудьги, ділюся враженнями від почутого і прочитаного. Щоденник — мій споконвічний супутник” — Перший запис від 25 жовтня 2013 р.

“Щойно подивилася Новини. Кров і смерть”. Це одне джерело інформації. А є ще листи і дзвінки друзів, родичів. З Києва, з Майдану, зі Сходу.

13 грудня 2013 р. З листа Андрія Боб’юка: “…Хочу поділитися враженнями про київський Євромайдан, де, незважаючи на свій вік і здоров’я, перебував з 28 листопада до другого грудня. Було нас там вісім вояків УПА. Я на власні очі бачив те побоїще і переконався, що наші українські юнаки в беркутівській формі страшніші за російських спецпризначенців, що залили кров’ю Чечню… Після того Янукович закликає до якогось діалогу. З ким? З катами?.. Ми, повстанці, що бачили багато жорстокості більшовиків, були приголомшені цим побоїщем”.

21 січня 2014. Валерій Ратич телефоном з Майдану: “Не бійтеся. Я у самій гущі подій на Грушевського. Свистять кулі, розриваються шумові гармати, але відчуття страху немає. По телевізору дивитися набагато страшніше”.

Щоденник охоплює пері- од з 25 жовтня 2013 р. — до 31 січня 2015 р. Найдраматичніший час нашої новітньої історії. Свідчення сучасниці, яка спостерегла і пережила трагічні події цього відтинку історії серцем — письменниці, жінки, матері, учительки, що переймається долями своїх учнів. Це дуже широкий аспект, такий поглиблений кут зору, який відображає душевний стан усього народу — кожного з нас. Бо ми, незалежно від того, чи були, чи не були на Майдані і на війні — всі ми є учасниками цієї грандіозної епопеї протистояння українського народу зі злом, ще однієї московсько-української війни.

Хроніка подій, часом з точністю до години й хвилини, світлини хлопців, які загинули, спільні молитви, участь у похоронах героїв, яких привезли ховати в рідній землі, зустрічі, роздуми.

Під назвою “З нами Бог” — доба 19 люто- го 2014 р. записана погодинно. “Київ у загравах пожеж. Жахлива ніч… Почалося пекло — зачистка Майдану… Зателефонувала Люба Проць і повідомила, що отець Тарас Рисей із Самбора просить усіх засвітити Стрітенські свічки і молитися. Телефоную рідним і знайомим. З Майдану чути молитву “З нами Бог”. Опісля — повстанські пісні та Гімн України. Небачена звитяга!” — 00 год. 50 хв.

О третій годині ночі — вірш “Майдан” (Страхом Майдан не спинити,/ Гімн правди не замовкає…) “Майдан зачищено” — висвітилося зловісне в Інтернеті”. — 6 год. “— Правий сектор пішов у наступ, — голос з Майдану. Отже, не зачищено”. — 6 год. 30 хв. “Фантастика! Майдан вистояв!” — 7 год.

Валерій Ратич з Майдану: “Майдан живе, і я живий … загинуло 28 людей. У Будинку профспілок згоріло багато протестувальників, сотні поранених. Олю, цей лет не зупинити, кожен із нас знає: треба втримати Майдан”. — 10 год.

І останній запис цієї доби: люди з Тур’є, села, де живе Ольга, цілими сім’ями кинулися перекривати дорогу, бо прийшла чутка, ніби до села їдуть два автобуси з “беркутівцями”… — 22 год.

У цей тривожний час Ольга Яворська — весь час на зв’язку, контактує зі свого Тур’є зі всією Україною…

“Найгучніші в нашій тиші яблука, бо вони раз по раз падають на покрівлю бджолиного погреба, промовляючи то “гуп”, то “луп”, і коли-не-коли навіть пробивають шифер…”

У книжці багато всяких “шу-шу”, “гойдь-погойдь”, “хилю- похилю”, “рип-порип”. А ще з цієї книги діти довідаються багато цікавого і пізнавального. Наприклад, те, що метелики ніколи не сплять і вміють моргати, що брехня руйнує дружбу, що час минає так тихо, як росте трава, а світ буває незрозумілим і складним, а люди суперечливими і різними: кажуть одне, а роблять інше, або — роблять одне, а кажуть інше.

Незважаючи на те, що книжка весела, оптимістична і життєрадісна, у ній багато смертей, але — що прикметно — смерть тут сприймається не як світова катастрофа, а цілком природне і, на жаль, неминуче явище. Що вдіяти? Вмирають джмелі, трави, дерева, метелики, вмирають улюблені дідусь із бабусею. Дитина вчиться сприймати відхід інших як невідворотність цього світу. Тоді, щоправда, з’являються в оповіді головної героїні зовсім інші, не дитячі нотки-розмисли. Але вони не викликають якогось особливого несприйняття чи заперечення, як-от, “Мені здається, що пам’яттю можна перемогти смуток і повернути радість. Бодай трішки. Але як зробити так, щоб пам’ять нікуди не зникала? Чи зумію я колись пояснити своїм дітям, ким були для мене Баболя й Дід? Тато казав, що радість треба берегти. Спершу я не розуміла: як її можна вберегти? Вона ж така нетривка. Навряд чи то можна зробити. Аж тепер зрозуміла: радість завжди живе в людині, її там навіть забагато. Вона живе в тих спогадах, від яких хочеться сміятися. Через те й не дає смуткові розростатися і не пускає в душу сльози”.

Цікаві розділи, присвячені Литві, куди їдуть на відпочинок Катрусині батьки-письменники. Тоді в лексиконі дівчинки-оповідачки з’являється багато незвичних слів, які вона ніби пробує на смак і перевіряє на запах та акустику:

“—Ю-ра-те, — промовляють хвилі.

—Ю-ра-те, — промовляють дюни.

—Ю-ра-те, — промовляють сосни.

—Ю-ра-те, — кажемо ми, коли просимо в неї якусь книжку”.

Ця книжка дуже кольористична, строката, барвиста, але в ній владно домінує зелений колір. Колір життя, радості, світла і краси. Тож і книжка вийшла у зелених кольорах (заслужений респект художниці Наталі Пастушенко!), і здається, що кожне слово перед тим, як його записати, авторка ретельно перевірила на наявність у його спектрі зеленого відтінку.

Мені залишається сказати, що епіграфом до цієї книжки ав- торка поставила таку промовисто-вагому сентенцію Турмуда Гаугена: “Дитинство — єдине місце зустрічі дітей і дорослих”, а чудову передмову до неї написав Василь Шкляр, який так вправно переклав колись для дітей Вагтанга Ананяна, зокрема його “Бувальщини і казки гір”, а отже, добре розуміється на специфіці дитячої літератури і тонко відчуває її повітря.

Петриківський Ліс


23 вересня 2014. Данило Кононенко телефоном з Криму: “Тішуся, що отримуєте “Кримську світлицю”. Ми пересилаємо інформацію до Києва, але газети отримати не можемо. Так складно все, що не передати словами. Тиск високий, настрій поганий, лежу в лікарні. Із шкіл повимітали все українське, не залишивши жодної української книжки…”

13 жовтня 2014 р. Микола Мамай із Луганщини: “У нас зараз із людьми великий розбрат: одні — за Україну, другі — за Росію, треті — за Луганську народну республіку. Суперечки між сусідами, друзями, ріднею переростають у ворожнечу. Винною у всьому є Росія і її брехлива пропаганда. Кипить село, без війни йде війна між українцями і малоросами”…

Щоденник Ольги Яворської — джерело інформації і величезної емоційної напруги. Є тут і хвилини затишшя, і час для роздумів.

18 жовтня 2014 р. “Перечитала матеріали Наталії Павленко про життя і творчість німецького мислителя, композитора і поета Фрідріха Ніцше. Жахливі речі! Геніальний розум межує зі страшним безумством. Оприлюднюється найінтимніше, найсокровенніше і …наймерзенніше (зокрема записи санітарів психіатричної лікарні у медичній книзі Фрідріха Ніцше) Навіщо?!!!

“Возлюби ближнього свого” — це, насамперед, означає: “Дай ближньому спокій!” (Фрідріх Ніцше)”

13 листопада 2014 р. “Допоки світом правлять сила і гроші, Божому світлу дуже важко досягнути землі” Друга частина щоденника “Мозаїка буднів і свят” — хроніка битв і поразок АТО та… літературних зустрічей.

Авторка не переймається тим, за якими критеріями будуть оцінювати її книжку. Це і хроніка-свідчення, і літературний щоденник, бо тут є розмисли сучасної письменниці, яка перебуває в одному контексті з колегами, яка постійно кличе собі на підтримку безсмертний дух Шевченка і Лесі Українки, Стуса чи свого незабутнього вчителя і морального авторитета Івана Гнатюка.

Ми тут постійно впізнаємо творчий почерк Ольги Яворської, письменниці-гуманістки, чи інакше — людинолюбки, бо про кого вона не писала б — про згорьованих сільських жінок чи про героїв УПА — вона пише про них з величезною любов’ю і добротою, без зайвих “саморефлексій”. Лаконічно, точно — і скромно там, де йдеться про особу автора. Тим часом з кожного її поста — говорячи сучасною мовою, з кожного щоденникового запису можна створити новелу, а то й роман.

Символічно, що щоденник Ольги Яворської вийшов услід за її романом про УПА “На чужих вітрах” (“Апріорі”, 2015 р.) — ніби засвідчуючи спадкоємність боротьби українців різних поколінь за свою гідність і свободу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment