Вичавити з себе раба

Микола ГРИГОРЧУК, доктор фізико-математичних наук

“Моголи! Моголи! Золотого Тамерлана онучата голі”.

Тарас Шевченко

Запитується в задачі, скільки ще можна купувати ковбасу “Московську”, сир “Російський”, хліб “Бородінський”, “Білоруський”, “Арнаутку”, горілку “Московську”, “Фінську”? Уже й Європа привідкрила завісу, і президент на десятому небі від щастя: “I do it!”. А довкола “степи, лани мріють”. Скільки ще років Незалежності має минути, аби залізниця перестала бути Південно-Західною — відтинком імперської залізниці, а кілометраж на ній вимірювався б не від Москви, а від Києва? Залишмо їм 101-й кілометр і відгородімось від них хоча б 201-м. Доки комп’ютерне начиння буде російським, а розкладка клавіатури без українських букв “і, І”, “ї, Ї” та “є, Є”? Нехай нацменшини шукають по клавіатурах свої могутні Э”, “ы, Ы”, “ъ, Ъ”, приховані під нашими буквами! Скільки можна робити реклами і шільди на магазинах російською? Це ми живемо у їхньому просторі, чи вони — у нашому? Чи, може, всі ми гоголята з роздвоєною душею? Хто підмінив мову нашим спортсменам, їхнім тренерам та коментаторам? Невже метри, секунди й кілограми, швидше, вище й сильніше не можуть бути українськими?

І хоч би як оригінально звучала назва київської вулиці “Крейсера “Аврори”, та чи не краще, якщо вже кораблями називати вулиці, назвати її “фрегата “Гетьмана Сагайдачного”, чи “Миколаївських суднобудівників”? Давно столиці пора мати “проспект Ґонти і Залізняка”, або “Гайдамацький проспект”, як символ вічного прагнення нашого народу до волі, як нагадування визискувачам, що терпіння вільного народу має межу. Звичайно, така назва у “карманичів” може викликати недобрі асоціації. Але нам своє робить. На кондитерській фабриці “Рошен”, що біля Центрального автовокзалу Києва досі бовваніє, незачеплений декомунізацією, бюст Карлу Марксу. Він, мабуть, нагадує власнику, завдяки чому й кому можна було прихопити цей солодкий об’єкт.

До якого часу будуть існувати кіоски “Союзпєчать” та “Союздрук” у яких рідко побачиш українськомовні газети, а ще рідше українськомовні журнали? Журнал “Київ” у нашій столиці ви не знайдете у жодному такому кіоску. Натомість зустрінете тут газети “Сєгодня”, “Вєсті”, “Факты”, “Комсомольская правда в Украінє”, “Аргумєнти і факты”, “2000”, “Новоє врємя”, які проштовхують “рузькій мір”, з наголосом на “сенсації”, аварії, вбивства, аморальщину, побутові скандали, примітивізм, тупість. Виявляється, усе українське — “не формат” і “не користується попитом у населення”. Українських газет у сьогоднішній Україні менше навіть, ніж було емігрантських українських газет у післявоєнній Канаді. Натомість зустрінете “формат”: десятки глянцевих чужомовних кросвордів та порножурналів. Сільським пенсіонерам в Західній Україні разом з пенсією обов’язково приносять додому і якусь російськомовну “газетьонку”, на кшталт кіровоградської: “Бабуся”. Така собі “хітрость” — “матрьошка”: назва українська (для передплатників), а начиння всередині геть чуже. І багато пенсіонерів змушені купувати її, бо куди дітись, пенсію принесли прямо до хати. Таку б практику запровадити і для жителів Донецької і Луганської областей і додавати їм до пенсії, наприклад, газету “Слово Просвіти” чи “Свободу”! А тих, хто не читають, “обробляти” музикою, як це донедавна було на базарах, ринках, в автобусах міжміського сполучення, менш- більш людних місцях Галичини, де щоденно ревів блатний шансон з обов’язковим “Владімірскім централом”.

У Києві, після 18 години, якщо ви не встигли вдень купити щось з друкованого, — пиши пропало. Навіть у центрі культурної колись столиці ви його не знайдете. Але ви легко зможете придбати сотні сортів пива, різ- ні алкогольні і тютюнові вироби. Дійшло до того, що здавна відомий газетний кіоск біля Європейської площі уже вщерть заповнений “табачнимі іздєліями”, а інший — біля готелю “Дніпро”, — давно зник. І як нещодавно з’ясувалося, ці “іздєлія” надходять з країни-агресора. Яка ганьба! Країна, що виготовляє ракети, не може налагодити у себе виробництво своїх цигарок. Колись на Хрещатику жила культурна й наукова еліта України: поети, письменники, народні артисти, академіки. А сьогодні ті, що архів Народного артиста СССР та України Дмитра Гнатюка викинули на смітник, ті, що усіма силами намагаються витіснити дивом уцілілі книжкові магазини з центра міста. Скільки зусиль коштувало відстояти, наприклад, “Сяйво”. У “славних прадідів великих” чи то з правнуками не склалося, чи еліта втратила відчуття висоти.

Маємо Вікіпедію. Але стільки в ній кальок з російської, скалічених і помилкових статей, що все одно доводиться звертатись до іншомовних-педій, де є більш повна і точніша інформація. Хто продукує цю другосортність? Нехай статей буде менше, але їхня глибина повинна бути вищою, аби до них звертались, як до авторитетного джерела.

Не контролює держава і радіо ефір. Якщо за радянщини в Західній Україні на довгих середніх і в УК-діапазонах було чути всі центрально-українські станції, то у часи Незалежності во- ни кудись зникли, проте замість них добре чути румунську, угорську, польську, словацьку та інші мови, а рідної — катма. “Культура”, “Промінь”, “1-ий” тут недоступні. Щось там трохи є на FM-станціях, і то, переважно, — “Ера”, що уміло баламутить голови українцю і підточує мізки, як шашіль дерево. Небагато часу треба, аби Закарпаття вкотре поділили сусідні країни. Донбас і Крим — цьому яскраві приклади. Українство перебувало там ніби в підпіллі, його просто кинули, бо усі “карманичі” граються в “розбудову держави”, бавляться в закони, замість того, аби їх дотримуватись. Це, звичайно, нестерпно, що в державі Україна нема жодного телеканалу, який би цілодобово мовив українською мовою. Нехай всі решта n-каналів говорять якою хочуть мовою до своєї аудиторії. Але українець у своїй державі повинен мати хоч один свій канал. А то заводять якісь ганебні квоти не на мови нацменшин, а на українську мову!

Донедавна 80% назв вулиць, площ, підприємств, усяких закладів східно- і південноукраїнських міст мали колонізаторське походження і нагадували грома- дянам про недавнє їхнє минуле і про те, що нікуди вони від нього не втекли. Аби уявити, якою покаліченою і сплюндрованою була топоніміка України, досить звернутися до “Атласу автомобільних шляхів” видавництва “Картографія”, де подано назви усіх населених пунктів. Й нагадаймо в алфавітному порядку бодай деякі назви населених пунктів, які понад двадцять років вживали в незалежній Україні: Артемівка (5), Артемове, Більшовик (3), Ватутіне, Володимиро-Ульяновка, Воровське, Воронцове, Ворошилівка, Галицинове, Голенищеве (2), Дзержинівка, Дзержинськ, Дзержинське, Дзержинський, Енгельсове, Жданове, Жовтень (4), Жовтневе (60!), Іллічівка (4), Іллічівськ, Іллічівське, Калініна, Калініне (4), Калінінське, Калінінський, Карла Лібкнехта (2), Карла Маркса (3), Карло-Марксівське, Карло-Марксове, Кірове (21), Кіровка (5), Кіровськ (2), Кіровське (4), Комінтерн (4), Комінтерновське, Комінтернове, Комісарівка (5), Комсомолець, Комсомольськ (2), Комсомольське (13), Комсомольський (3), Комуна (2), Ко- мунарівка (5), Котовськ, Котовське (4), Красне Знам’я, Красний Луч (3), Красний Октябрь (2), Красний Пахар, Красноармійськ, Красноармійське, Краснознаменка, Краснознам’янка, Крупське (4), Куйбишеве (6), Куйбишевка, Куйбишевське, Леніна (5), Леніна Друге, Леніне (6), Ленінівка (2), Ленінка (5), Леніно-Ульяновка, Ленінське (17), Луб’янка (6), Луначарське (2), Максима Горь- кого (3), Марксове, Менжинське, Мічуріне, Новий Донбас, Новокотовськ, Новомосковськ, Новоросійське (2), Оборона Рад, Октябрське (8), Орджонікідзе (3), Пам’ять Ілліча, Пархоменко, Первомаївка, Первомайськ (5), Первомайський (2), Радянське (10), Революційне, Рози Люксембург (3), Свердлове (3), Свердловка (3), Свердловськ, Свердловське, Сєвєродонецьк, Скотарське, Совєтське, Суворовське, Третій Інтернаціонал, Ульяновка (4), Фрунзе (5), Фурманівка (2), Хрущова Микитівка, Чапаєве (4), Чапаєвка (13), Червоні — Зірка (5), Зоря (2), Перемога, Знамено, також Червоні — Агроном, Донець, Жовтень (3), Орач, Перекоп, Прапор (2), Чабан, Шахтар, Шлях, Червоні Партизани, а ще Червоноармійське (9), Червоногвардійське, Червонозаводське, Червонопартизанське, Червонопрапорне, Червоноукраїнка… Чкалова, Чкалове (5), Чкаловка (2), Чкаловське, Чумальово, Шлях Ілліча, Шлях Незаможника, Шмідтове, Щорс, Щорсівка (3), Щорсове (2), Щорськ, Южнокомунарівськ, Южноукраїнськ, Январське, Ясна Зірка.

А число назв, у яких змінені окремі букви (“и” на “і”, чи “о”, або “ї” на “є”) є набагато більшим. Топоніміка Криму наполовину усіяна подібними назвами (вище не врахована). Подібна справа відбулася і з прізвищами. Тут непочатий край роботи. Скільки українців мають прізвища з закінченням на “-ов”: Іванов, Пєтров, Сідоров… Ці прі звища відповідають на запитання: чий син? А отже, українською повинні писатись: Івáнів, Петрів, Сидорів… А такі, до прикладу, прізвища як Білінський, Кулініч, Сєчєвая мали б писатись: Білинський, Кулинич, Січова. Стосовно жіночих прізвищ, то колишня влада рад зробила їх однаковими з чоловічими. До “золотого вересня”, наприклад, у Західній Україні, жіноче прізвище обов’язково закінчувалось на “-а” і відповідало на запитання, чия вона? Якщо чоловік, для прикладу, Бойчук, то його дружина чи дочка — Бойчукова, Бойчуківна. Після одруження ім’я жінки навіть вживали рідко, бо згідно з давньою традицією (можливо, римською), воно мало відповідати чоловічому імені. Так про дружин Николи, Дмитра, Петра, Василя, Михайла, Федора, Івана казали: Николиха, Дмитриха, Петриха, Василиха, Михайлиха, Федориха, Іваниха, відповідно. А вже чоловік звертався до дружини за її власним ім’ям.

1918-го Симон Петлюра за три дні перейменував усі вулиці Києва, що носили імперські назви. За сім з половиною місяців уряд П. Скоропадського у важких умовах зробив майже стільки, скільки наші урядовці за всі роки незалежності. Кого вони, ці, нинішні, чекають, на що сподіваються? Здавалося б, приклади наших гетьманів, від статків яких і від них самих майже нічого і нікого не зосталося, мали б переконливо вчити, що без міцної власної держави все йде прахом. Однак “карманичі” Україною, осліплені туманом надбань, забувають про це. Роками запрягають воли і починають щось роби- ти для держави лише під тиском вулиці або за вказівкою сильних правителів цього світу. Жителі Молдови перейменували містечко, де народився Г. Котовський, ще у 1989 році, а українці однойменне місто в Одеській області — аж у 2017 році (!), нині стало Подільським.

При перейменуваннях важливо повернути старі назви населених пунктів, оскільки вони, як мало що, передають зашифровані старі поняття й символи, які дійшли до нас з правіків від предків. Мови, окремі слова та назви завдяки своїй стійкості дозволяють заглянути в глибину історії народу, навіть далі, ніж це може зробити археологія.

Не слід імена старих “ідолів” замінювати на новітніх, бо настануть часи, коли імена новітніх замінять на ще новіших. Тоді, як жартують в І-неті стосовно деяких пам’ятників, з метою економії коштів на бронзу, краще б голови “ідолів” ставити на різьбу. Наприклад, навіщо було відрубувати передню праву ногу коню на пам’ятнику Щорсу, що на бульварі Шевченка? Як відомо з часів М. Коцюбинського — “коні не винні!”. Дуже пристойний кінь (кращий, як під Сагайдачним на Подолі, чи під Хмельницьким на Софійській площі) і фігура вершника — нічого собі так. Досить голову Щорса замінити, наприклад, на голову Петлюри або Скоропадського! Не подобатиметься ні Симон, ні Павло — забрали до музею-гліптотеки і прикрутили голову іншої шанованої особистості. Монумент, загалом, непоганий і добре вписується в довкілля. Майже кожна європейська столиця має кінні статуї. Нам би зробити кінного Мазепу, що зависає над Дніпром не згірш, як Петро І над Невою. Але це вже хіба що до сотого року Незалежності. Загалом, час настав робити уже прямостоячі пам’ятники, а то у нас ера сидячих. По бронзовій книжці Рильського у Голосіївському парку ковзають діти в усі боки, сіпають класика за носа, заважають класику дивитись у далечінь. Курбасу на Прорізній хтось підпиляв ніжку стільця, на якому він ніби сидить. Ярослав Мудрий біля Золотих Воріт, здається, мріє встати з колін. Може, більш вдало вийшло з Яковчуком та Лобановським, до яких підсідають поруч відпочити, чи сфотографуватись на пам’ять. У гнобленого віками народу й пам’ятники ще мають відсидіти своє.

Скільки часу повинно минути, аби кожен українець вичавив з себе раба, навчився поважати себе, шанувати свого земляка і свій народ? Аби весь простір довкола себе заповнив своїми іменами та зберіг прадавні імена, почав виготовляти спершу для себе високоякісні речі, за які кожен міг бути певен, що українське — найкраще! Віритимемо, що десятки тисяч жертв, покладених у новітні часи на вівтар Незалежності, повернуть нашому народові колишню велич.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment