Вихід із духовного концтабору

Едуард ОВЧАРЕНКО

Фото автора

У Музеї шістдесятництва відкрили виставку, присвячену 30-річчю створення Українського культурологічного клубу, що став першою незалежною громадською організацією в Радянській Україні.

Експозиція розповідає, що СРСР середини 80-х років минулого століття нагадував перегрітий двигун, який не тільки не здатен був прискорити рух вперед, але навіть втриматися на досягнутих темпах. Водночас, у масовій психології “радянської людини” ще зберігався стійкий стереотип, який транслював СРСР як прогресивний, вічний і ніким не переможений політичний феномен. Він живився з двох джерел: з ідеологічної безальтернативності закритого суспільства та залишкової кінетичної енергії страху, народженої масовим терором 30—50-х років ХХ-го століття. Цей стереотип був своєрідним, можна сказати, внутрішнім наглядачем, цензором, який блокував на підсвідомому рівні ймовірність публічної опозиції до радянської дійсності переважної більшості людей.

Вивести суспільство з цього стану масової апатії, своєрідного духовного концтабору, могла лише публічно проголошена, буквально фізично зрима альтернатива комуністичній реальності. До цього потрібно додати важливу деталь: альтернатива, що не була б одразу нещадно ліквідована каральними органами СРСР. Таке історичне завдання виконав у 1987-1988 роках в Києві Український культурологічний клуб (УКК).

Основою клубу стали політичні в’язні, напередодні випущені М. Горбачовим із радянських концтаборів згідно з новою політикою перебудови, та студентська молодь.

Різка антирадянська тональність, задана активістами УКК, шокувала спочатку не лише кадебістів, а й більшість незвичних до подібних смислів киян. Але реакція на них була різною: якщо комуністичних холуїв це лякало, то у звичайних українців, після перших хвилин заніміння від несподіванки, викликало ейфорію.

Дошкульною політичною поразкою влади стала спроба дати відкритий, публічний бій УКК, перенісши локальні, з невеликою кількістю людей дискусії на шпальти масових партійних і державних ЗМІ. Аргументи радянської пропаганди виявилися для широких мас населення, що вже встигли зануритися у викривальні статті московських товстих журналів, непереконливими. Українська колоніальна адміністрація явно почала програвати змагання активістам УКК, а збагнувши це, вирішила змінити тактику дискусії на замовчування, намагаючись загнати УКК у глибоке підпілля. Було видано циркуляр про заборону надавати приміщення Клубу для дискусії.

Після цього УКК переніс свою діяльність на приватну садибу Дмитра Федоріва у стародавній частині Києва — на Подолі, на вулиці Олегівській, 10.

Зміцнівши, УКК почав агітацію за реформування тоталітарної системи, за виключення з конституції параграфу про керівну і спрямовуючу роль КПРС, доцільність переходу до багатопартійної системи. І найважливіше, на майданчиках УКК розпочалася агітація за наповнення реальним змістом конституційного принципу про суверенітет республіки, що дуже швидко переріс у політичну боротьбу за державну незалежність.

На виставці представлено чимало цікавих експонатів. Серед них світлини “Вечір пам’яті Ва- силя Стуса у хаті Дмитра Федоріва, Київ, 17 січня 1988 р.”; “Колядницький гурт (серед колядників член УКК Владислав Іщенко), січень 1988 р.”; “Перше публічне вшанування членами УКК пам’яті невинно убієнних українців, 1988 р., Биківня”; “17 липня 1988 року. Перші збори Київської філії УГС на лавках шкільного стадіону на Русанівці в Києві. В’ячеслав Чорновіл зачитує декларацію принципів УГС”; “Члени УКК і “Громади” (в центрі Ярослава Даниленко і Тарас Компаніченко) на Андріївському узвозі в День Києва, 1988 р.”; “Перше публічне поминання жертв Голодомору в Києві, панахиду відправив о. Методій, 1989 р.”; “Панахиду в пам’ять жертв розстріляних НКВС у Жовтневому палаці відправив священник УАПЦ о. Юрій Бойко, Київ, 1988 р.”; “Установчі збори УКК на дачі Аркадія Киреєва, серпень 1987 р.”

Офіційна реакція радянської преси на створення Українського культурологічного клубу представлена статтями: “Театр тіней”, “Перебудова по-плачиндинськи”, “Каким же быть клубу”, “На обочине. Об УКК без лишних деталей”, “Ганьба провокаторам з УКК”. На противагу — публікації “Возвращение из диссидентов” (Московские новости”, 1988 р.), Олесь Шевченко “Перший постріл Української революції” (“Літературна Україна”, 14 серпня 2008), Інна Чернявська-Набока “Кузня депутатських кадрів” (“Народний депутат”, серпень 2007), а також неформальні журнали “Коло” і “Дзвін”), книжки Сергія Набоки “Увага №0” та Євгена Сверстюка “На благословенній землі Апостола” і “Шевченко і час”.

Але, напевне, найціннішими є спогади учасників тих подій.

Євген Сверстюк: “Чи не найуспішнішою акцією УКК було відзначення тисячоліття Хрещення Русі. Коли ми прочитали в газетах, що православна церква відзначатиме цю дату в Москві, потім у Ленінграді і, нарешті, в Києві, нашому обуренню не було меж… На засіданні УКК було вирішено нашими скромними силами відзначити велику дату без офіційного дозволу біля пам’ятника св. Володимирові, і то відзначити 5 червня, що раніше ніж відзначатимуть у Москві. Звичайно, про участь священиків (без дозволу?) не могло бути й мови. Якийсь чиновник з Комітету у справах релігії вже зранку бігав біля пам’ятника, допитувався, де куплено свічки, чи, бува не в церкві, попереджував, забороняв. Але без жандарма він був безсилий.

Сергій Набока приніс магнітофон. На стрічці був запис дзвонів. Хтось прочитав “Золотий гомін” Павла Тичини. Готуючи свою доповідь, я не сподівався, що вона буде мати такий резонанс у світі, різними мовами!… Резонанс у закордонній пресі був величезний. Нашому скромному нелегальному зібранню надали більшого значення, ніж офіційному церковному торжеству, що дійшло до Києва пізніше, за кілька днів, і зібрало на Володимирській гірці тисячі священнослужителів, яким уперше в житті було дозволено церковне облачення на вулиці й офіційне відрядження до Києва…”

Василь Овсієнко: “УКК набув широкого розголосу. До клубу потягнулися нові люди. Головою був обраний Аркадій Киреєв, згодом Сергій Набока, активістами його стали Ігор Запорожець, Тетяна й Анатолій Битченки, Євген Сверстюк, Віталій Шевченко, Петро Борсук, Ярослава Данилейко, Тарас Компаніченко, Василь Гурдзан, Клим Семенюк, Тарас Антонюк, Анатолій Лупиніс, Дмитро Корчинський, Логвин Бабляк, Євген Чернишов, Надія Левченко, Олекса Миколишин та інші. Створили історичну секцію (Юрій Огульчанський), мовну (Владислав Іщенко). Бували тут Михайлина Коцюбинська, В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині. Політв’язні, які звільнялися, одразу приходили до клубу. Так, Миколу Горбаля його дружина Ольга Стокотельна привела сюди в перші ж дні повернення до Києва. Третього дня після звільнення прийшов сюди і автор цих рядків…”

Олесь Шевченко: “Для легалізації діяльності нам вдалося зареєструвати наш статут при відділі культури Подільського райвиконкому м. Києва. Проте, після того, як влада побачила, що приборкати клуб під свій радянсько-партійний контроль не вдається, нам стали відмовляти в приміщеннях й поставили вимогу зареєструвати статут при Київському міськвиконкомі. А там уже чекали… Вимоги міської влади до нашого статуту були щораз абсурднішими і, здавалося, на те й розрахованими, щоб ми їх нарешті відкинули… Наступного дня на чергових зборах, які відбулися (вже вимушено) під відкритим небом, члени клубу одностайно відхилили абсурдні вимоги й домовилися збиратися окремими секціями на приватних квартирах — відтепер ми стали “нелегітимними”, офіційно не визнаними”.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment