З нової книжки “Омела”
* * *
Антонич був хрущем на вишеньці зеленій,
Рудою квіткою, котра бринить крильми;
Хто б міг подумати, що він поміж людьми
Постане, як титан, і Лемківщини геній?
Він мало жив на цій землі благословенній,
А Бог, що приїжджав у Горлиці саньми,
Являвсь йому й казав: “Хоч серце надломи,
Але яви свій край Європі і Вселенній!”
І скинув він з душі провінції оброть,
Засяяла над ним зірниця Кобзарева,
І мова увійшла в його натхненну плоть.
Від “Привітань життя” він ріс до “Книга Лева”,
В його словах небес прозорість кришталева,
Так, ніби їх йому продиктував Господь.
24.VII.1999 р., Ждиня, Лемківщина
Якби
(Мрії патріота)
Якби князі дітей не мали,
Якби не кляті феодали,
Якби не чорноземне поле,
Якби не москалі й монголи,
Якби любилися гетьмани,
Якби дружили отамани,
Якби король наш край не псячив,
Якби Хмельницький передбачив,
Якби Мазепа виграв битву,
А цар ковтнув із горя бритву,
Якби Тарас нам жив ще досі,
Якби не свині у горосі,
Якби Грушевський і Петлюра,
Якби то кров була — не люра,
Якби Франко був президентом,
А Чорновіл прийшов з презентом,
Якби за мову ми боролись,
Якби Оле́ся звати О́лесь,
Якби тривала єдність в Русі,
Якби то в кучмі і в кожусі,
Якби не вкрав доляри Паша, —
Ото була б держава наша!
24.ХІ.2000 р., Львів
Найпростіші питання
На світі не більшає ні світла, ані води,
Хоч надра згоряють і небо розвалюють бурі,
На світі все більше рабства, ненависті та біди,
Хоч тирани вмирають і валяться тюрми похмурі.
На світі не приростає плодородних земель,
Хоч старі кладовища переорюють запопадливі хлібороби.
На світі все більше трутизни солодкої, мов карамель,
Неправди, що множиться заповзято, неначе мікроби.
На світі все менше листя, і метеликів, і слонів, і риб,
І матерів, і братів, і сестер, і батьків, і героїв.
І все більше людей притягає небес незбагненна глиб,
Як найпростіші питання: “А хто я? Що я винен? Що я накоїв?”
2001 р., Варшава
* * *
Хто вирізьбив тебе, чи плуг, чи море,
Чи вітер, чи Роден — не знаю і мовчу,
Але ж прекрасна ти, як божество суворе,
За поцілунок твій життям я заплачу.
Не доторкаюся до тебе. В’януть руки.
Мого життя всі хвилі є в тобі:
Печаль, і гордість, і вогонь розпуки,
І дихання в диявола трубі.
Я все хотів оддати Україні,
Що падало з мойого колоска,
А ти жила десь у моїм корінні,
Як стежка над безоднею сковзька.
2009 р., Київ
* * *
Скажіть мені, куди подівся час
Моєї молодості золотої,
Ті дні, коли я окупантів пас,
Чув на плечі гарячий ремінь зброї?
Я не боявся смерті; тріскотня
Ворожих автоматів — то забава.
Дивилась в лісі смерть із-поза пня
На мене не як рана, а як слава.
Я крила мав прив’язані до ніг,
Як чародій Гермес, поштар небесний;
Мені здається, я по хмарах біг
І гостре слово мав, як ніж дволезний.
Моя душа, немов тунель, гула,
Порожня ще, але вже мала око,
Дивилась тужно на нічні світла,
Журилася собою одиноко.
Тепер моя душа — вже не тунель:
Там повно світла, людського, живого,
Там рани рідних і чужих земель,
Але нема нічого молодого.
Та ні, неправда! Там десь я стою,
Де стіни давні каменем підперті,
Там зблизька я дивлюсь на смерть свою
І, як хлопчина, не боюся смерті.
Жовтень 2016 р., Київ
Біля Тараса Шевченка у Варшаві
Сніг ішов лапатий. До чола
Бронзового сніг чіплявсь, як терня.
Сніг також виблискував, як меч
Над Тарасовою головою.
Підійшов я в присмерку. Мороз
Брав за серце. Польща святкувала.
Сніг злітав з тернового вінка.
В колючках я бачив зблиски крові.
А Тарас не рухався. Свічу
Він тримав, як символ правди й сонця.
Я ж побачив — свічка та горить,
Полум’я хитається од вітру.
Надійшли колядники малі,
І “Wśród nocnej ciszy” заспівали.
І той сніг, що зблискував, як меч,
Що світив, як терня, впав на землю.
1.ХІІ. 2016 р., Варшава
Голоси металу
Я чую з Києва вночі далекі дзвони,
То звук мого села, залізо й мідь.
Дзвіниці при церквах, в землі мої патрони,
В стодолі батьків плуг, що як жебрак стоїть.
Я розрізняю в сні переклики металу,
Бо ж був я дзвонарем, зерно, а не лушпа.
Патрони я ховав, бо готувався змалу
Іти зі зброєю, не голіруч в УПА.
Леміш згадав мої відскоки та підбіги
До коней, що мене хотіли розтоптать.
Я був погоничем! Отець тримав чепіги.
А нива слалася, неначе грань з багать.
І татова коса тепер мене згадала,
Що гострою була, як дівчина моя.
Коса бринить, немов моя душа зухвала,
Той подзвін я почув, як стогін солов’я.
Нарешті скрикнула мого ременя пряжка —
Тризуб не золотий, але добірна спиж.
Оце тобі, Москво, біля Донця розтяжка —
Ти на моїй землі простягнешся й згориш!
12.ХІІ. 2016 р., Київ
* * *
Низенькі гори, млою вкриті,
А на високих сніг лежить.
Ось вийде сонце за дві миті,
Жди і дивись в сумну блакить.
Дві миті будуть, як два роки,
Як два століття, якщо ждать;
Не жди, вставай, вставай, допоки
Незбуджені, як мертві, сплять.
Пройди під вікнами. Хороми
Багатіїв, рабів гроби
Буди, скликай поснулі громи
На темні голови ганьби!
Буди, дзвони, ти маєш вздріти
Як встануть мертві і живі,
І будуть гратися, як діти,
На сонця золотій крові.
01.ІІІ.2017 р., Київ
Юрій Кондратюк
Настане час новий. Боги і люди
На Місяці зустрінуться й покажуть
Поселенцям і руйначам Землі,
Зеленої колись, та вже сухої,
З морями без води, без риби й без коралів,
Три точки ще живі, де народився,
Де вчився й виріс Юрій Кондратюк.
Прагнущий зір його згадають люди,
Зір молодий, що в небесах побачив
Нові джерела людського життя.
Вони покажуть Луцьк, Полтаву й Київ,
Три з молоком і розумом колиски,
Де сили набиравсь тривожний геній.
Боги мовчать. Не знають, що робити,
Як їм пристосуватись до людей.
Вони питають бога справедливості:
“За що Москва Кондратюка замордувала?”
Бог справедливості мовчить. Земля говорить:
“За що? За непокору й рідну мову
Не зраджену, за погляд зору в небо,
Всезаздряща Москва його убила”.
А я стою в юрмі, біля Енея,
Десь там, де молоденький Кондратюк
Стояв колись, де зір ясних алея
Збігала до його тривожних рук.
Я мислив про Полтаву, вбиту тричі,
Воскреслу тричі в рідних іменах,
І на її воскреслому обличчі
Я бачив усміх, що злітав, як птах.
Живи, Полтаво, ворогів прищепи
Помруть, а ти тримайсь імен своїх —
Кондратюка, Петлюри і Мазепи,
Живи і зберігай Енея сміх!
25.V.2017 р., Київ — Полтава
Піду я в ліс
Я в ліс піду й не вернуся ніколи,
Хоч того лісу вже давно нема,
Пройду стежки старі й нові околи,
І вчую — грає, кличе знов сурма.
Сурма чоти, сурма моєї сотні,
Сурма мого маленького роя.
Там хлопці ждуть задумані, маркотні,
Там зброя жде мене, як смерть моя.
А я ту зброю полюблю й пригорну,
Хоч вся вона з московського плеча.
Візьму її й піду в безодню чорну,
До себе притулю, немов дівча.
А вже десь там, де сяє час, як бритва,
Пайдьошники горять, і я горю.
І падаю, але моя жага й молитва —
Зірниця обертається в зорю.
1.VI.2017 р., Стопчатів
Три сини
Неонілі Кременчанці
Мати Гафія. Три сини. Три повстанці.
Три бандерівці збройні. Три свободи мечі.
Мамо, я знаю, як ви молилися й плакали вранці,
Коли виряджали дітей, як ридали за ними вночі.
Три брати, наче різні, та одна непокора шалена,
Кров палахкоче — і сліпнуть од неї лякливі хахли.
Мамо, я знаю, що ви цілували синів у рамена,
Як зброю взяли вони в руки й вмирати пішли.
Три сини, три, московськими зайдами вбиті,
Два сотенні, а третій — кулеметник роя.
Мамо, я знаю, що для них сорочки були вшиті,
Вишиті чорно-червоним, як сорочка моя.
Три сини, три Гафіїні з хутора Вірля,
Три сини твої, Господи, три криваві хрести.
Ти дав силу їм вийти на смерть, на широке прострілля,
Дай же сили й мені до свойого хреста підійти.
4.IV.2017 р., Кременець
Печальний фестиваль пісень Європи
Зібрались в Києві, кричать, а не співають,
І майже всі вони англійською кричать,
Здається їм, що світ розвеселяють,
Єдиномислія, свободи й правди вчать.
Скажіть мені, чому соромляться співати
Своїми мовами ці люди молоді,
Дівчата-янголи і хлопці — пишні хвати,
Позбирані в добірній череді?
Я про господарів питатися не хочу,
Забуду їх, народу в них нема,
Та не забуду Білорусію співочу,
Що піднялась над зорями всіма.
Здавалося, провінція Європи,
Співаючи, вшанує москаля.
Аж ні! Погасли мудрі розторопи,
Засяяла нескорена земля.
Співайте, браття жовті, чорні, білі
Своїми мовами, допоки грає кров
Як ні — обернемося всі в автомобілі,
І зникнемо всі разом int one throw[1].
Народи є залізні, як підкови,
Та є й сяйливі, як роса з трави;
А ми — народ, що народився з мови,
Палаючої на кострах Москви.
Травень 2017 р., Київ
Дунаю мій, згадай про Україну!
Дунай тече в піснях мого народу,
А з тих пісень зросла душа моя.
На берег золотий шукати броду
Ходив я, наче в снах, мале хлоп’я.
А де я сьогодні? Я горю біля Дону,
В окопах кривавих зустрічаю орду.
Я з церков українських викликаю Мадонну,
А з дунайського берега допомоги я жду.
Дунаю мій, співаючий Дунаю,
Скажи мені, де джерело твоє;
З твоїх пісень я в небі виринаю,
Але гаразд не знаю, де ти є.
А де я сьогодні? Я горю біля Дону,
В окопах кривавих зустрічаю орду.
Я з церков українських викликаю Мадонну,
А з дунайського берега допомоги я жду.
Дунаю мій, згадай про Україну,
Що рвалась до свободи крізь віки,
На каменях твоїх вставала з тліну,
Шаблі гострила, прала сорочки.
А де я сьогодні? Я горю біля Дону,
В окопах кривавих зустрічаю орду.
Я з церков українських викликаю Мадонну,
А з дунайського берега допомоги я жду.
10.VI.2017 р., Київ
* * *
Світ повен смутку й радощів,
За піснею — тривога,
За спекою — пора дощів,
За сонцем — темінь строга.
За бурями — пора посух,
Врожай — за недородом.
Це рух життя і смерті рух,
Що був і буде згодом.
Диявол любить Янгола,
Свята кохає чорта.
І рветься доброти жила,
Міцніє зла аорта.
Моя сльоза тяжка, як гріх,
Весна, як ніч осіння.
Мій плач лунає, наче сміх,
Сміх — наче голосіння.
Як хлопчик, граю на дуду,
А в серці чую рану.
Чи я пливу, чи, може, йду
По хвилях океану.
Над берегами рідний ліс,
При берегах — причали,
А я іду по хвилях сліз,
Що з ока Бога впали.
1.VII.2017 р.
Слово
Кінчається життя зухвале
Печалей, радощів та гриж[2].
Тебе вдягли та повзували —
На той світ марш! А ти мовчиш.
Ти смерті видиш тінь сувору,
Що ходить збоку й надовкруг;
Ти близько вже до того двору,
Де плоть — ніщота, діє Дух.
Та в Космосі нема дворища,
Де діє голий Дух, нема.
Його снага, могутність вища
Походить з людського письма.
Його одежа, кров і тіло —
То Слово, що тебе пекло,
В тобі гніздилося й горіло,
Як птаха зморене крило.
Мовчиш, бо не боїшся смерті,
Щодня встаєш, як мла світань;
Сумні думки, смертельно вперті,
Горять і тліють, наче грань.
А ти летиш на поклик Слова,
Як меч, що зблискує в бою,
Туди, де гине рідна мова,
Щоб їй віддати кров свою.
10.V.2017 р., Київ
На ювілеї Холодноярської республіки
Це мій народ. Снага бунтарська.
Чигрин, Субо́тів, Мельники́.
Республіка Холодноярська —
Три роки, наче три віки.
Це мій народ. Гніздо Богдана —
Моя надія в чорні дні,
Але червона й окаянна
Душа хахлацька в глибині.
Це мій народ. Кущі бузкові.
Гетьманські погляди з-під брів.
Поля на Чучупаків крові,
Крик синьо-жовтих прапорів.
Це мій народ. Церковні дзвони —
Свободи вістуни. Аж ні —
Москва в монастирі Мотрони,
В окопах, наче на війні.
Тут України серце хворе,
Хрещений ворогами Яр,
Де ходить в рясі наше горе —
Московський піп, мов ягуар.
Від крижаного зору гине
Душа землі й душа води.
О, мій козацький Чигирине,
Прийди в Холодний Яр, прийди!
Прийди туди, де зломолящі
Мордують Бога житіє,
Прийди з огнем в хахлацькі хащі
І все спали, що не твоє!
6.V.2017 р., Холодний Яр
Омела
На тополях і соснах могутнього роду
В придніпровському гаї висить омела,
Виростає й чекає нового приплоду
Паразитка зелена, округла мітла.
Злобні птахи приносять насіння клейчасте,
Що ховається в тріщинах, в ранах кори…
Тож терплячі дерева вже мусять пропасти —
Їх зжере омела́, їх зламають вітри.
Омела проникає в нутро деревини,
Точить серце її, як піщинка мала.
І нема порятунку від злої зернини,
Що вбиває навіки, але спроквола.
Відступися від мене, сумна панорамо,
Де тополя вмираюча тихо стоїть.
Мій нещасний народ помирає так само —
Омелу московизни під серцем таїть.
До сосни не прийду, взявши в руки сокиру,
Трутизняних кущів я на ній не уб’ю,
Але буду я націю виривати з ясиру
Язика, що винищує мову мою.
Рідна земле моя, тополина й соснова,
Омелою обро́сла, я тобі поясню, —
Знай: свобода твоя — то життя твого Слова,
Непорочно ясного, наче серце вогню.
31.ІІІ.2017 р., Київ
* * *
Російська мова — смерть мого народу,
Причаєна в свідомості хахла,
Раба, що московитам навдогоду
Мій край здає в оренду для житла.
Здає мою вітчизну, мою мову,
Стопчатівські мої поля й гаї,
Мою стежину житню й барвінкову —
Все віддає усміхненій змії.
Мене вбиває мова окупанта,
Що народився й виріс на Дніпрі,
І храм, де служить кагебістів банда,
Одягнена в московські стихарі.
Виходжу я з бандерівської ватри,
Із рідного вогню живий до дна.
Перевертні ідуть мене вбивати, —
Це моя доля, правда і війна.
Моя земля лежить в кайданах зради;
Тітушки, наче роботи, сидять
В парламенті, а в коридорах влади —
Благословенна тиша й благодать.
Десь падають моєї крові скрапи,
Над Доном я поранений лежу.
Вже там хахлами кликнуті кацапи
Московії вишукують межу.
Та це Вкраїна. Поле поєдинку
Свободи і тюрми, добра і зла,
І, мабуть, це місця мого спочинку,
Коли впаду на мертвого хахла.
14.VII., Київ
Фронтова пісня
Стогне Дон, кричать, палають води,
Танки йдуть російські, як гроби,
Гасне сонце правди і свободи,
В оболоках атомні гриби.
А вітер з Дону віє до Європи,
Несе за Альпи пагубний вогонь.
Мій друже, кров тече в твої окопи,
Та власну зброю ти не відсторонь!
Ти не жди підмоги із Парижа,
З Рима та Берліна не чекай.
Згине, здохне та потвора хижа,
Ми з Дніпром з’єднаємо Дунай.
А вітер віє, наче просить скону,
Тікаючи вночі з вогню війни.
Друже, стій, не відступи з кордону,
Землі своєї небеса вдихни.
Материнської сльози зі скроні
Не зітри, вона рятунок твій.
Стій на варті, та не в бороні,
Наступай в лавині бойовій!
А вітер віє з днів Голодомору,
Схилився Бог до мертвої бджоли.
Мій друже, вислухай мольбу сувору:
Будь Месником, прицілюйся й пали!
15.VII.2017 р., Київ
Я — європеєць
Вночі, коли сіяв небес Ґердан,
Над Доном кров’ю дихали окопи,
Я вийшов на співаючий Майдан,
У Києві як мешканець Європи.
А там стояли київські князі,
І всі чотири дочки Ярослава.
І місяць в золотому картузі
Світив собі й проходив, наче пава.
Співала площа горда й гомінка.
І чув я голос Богуна і Хмеля,
Мазепи і Шевченка, і Франка, —
Стояла в співах України стеля.
Втім появивсь похмурий Симаргла́,
Бог темряви, і небо вкрилось млою,
І наді мною свиснула стріла,
І впав юнак, — він поруч був зі мною.
Замовк Майдан, і вийшли з темноти
Убивці наші, із Москви прибулі.
І Янука загавкали хорти,
І пропікали нас видющі кулі.
Вбивала нас російська москальня,
Слов’яни-зверхники, а ми були укропи.
Я вдруге народився того дня,
Не слов’янин уже, а син Європи.
Прощайте, вбивці наші, пайдьоші,
Тяжкі, тюремні на плечах колоди.
Я — європеєць за єством душі,
За покликами правди і свободи.
10.VIII.2017, Київ
Молитва
Мій Господи, моя печаль незрима,
Немов Твоя притомність невловима,
Невидима при людській сліпоті,
Почуй мене, стою перед дверима
Відходу в завіти ще в першому житті.
Життя ще одного мені не треба,
І Ти мені його не скинеш з неба,
Бо все на цій Землі росте з землі.
Земля — моя родителька й загреба,
А Ти далеко десь, в космічній, сивій млі.
Я не святий, але ж і не злочинець,
За поглядами — ревний українець,
Я чувся між народами, як свій.
Сказати правду — рядовий мізень
Та вислухай мене уважно й зрозумій.
Чи Ти Іммануїл, чи Ти Єгова.
Чи Смерть усього сущого й віднова,
Чи Світло, чи Вогонь, чи Темнота,
Вчини, щоб не померла моя мова,
Розп’ята на хресті й не знята ще з хреста!
- VIII.2017, Конча-Озерна
* * *
Я був записаний до пастухів,
Та не любив ні батога, ні бука.
В минуле власне входжу, як в архів,
Себе виймаю, як зерно зі струка.
Хто ж я такий? Звичайно, не пастух,
І не ягня святе. Я — повен грому,
Та мій вогонь пригас і струх,
І не потрібний він уже нікому.
Прийшла пора пророків молодих,
Страшних метафор, кованих із льоду.
Здається, то свободи й правди здвиг.
Стій і мовчи в юрбі свого народу.
Мовчи, ховайся в скит. Ходи, як тінь,
Та не цурайся вогняного Бога,
Бо він всього початок, не амінь,
Не прислухайсь до свого некролога.
Забудь усе, лиш пісні не забудь,
Тієї, що навчався ти співати.
Коли тримавсь за материну грудь,
В Стопчатові, коло своєї хати.
25.VII.2017, Київ
Данте
Максимові Стрісі
Про “Пекло” думаю. “Великий Данте,
Скажи, чи всю ти виспівав свою
Печаль, що сяє, наче діаманти,
В твоєму “Пеклі”, де горять мужі,
Боги, тирани, вбивці, окупанти…
Ти бачив пекло на часів межі,
Його тобі показував Вергілій
Правдиві образи — не міражі.
А я в добі вродивсь осатанілій,
Де всі, тобою спалені, живуть,
І на планеті, в битвах обгорілій,
Нових, проклятих війн вітри гудуть,
А людяність, рятована тобою,
Паде в рови. Перемагає лють.
Вже зрада не вважається ганьбою.
Забутий сором, виставлений страм,
Монтує людство проти Бога зброю
І випробовує край Божих брам.
Все продається: океани й весла,
По храмах — чвари, боротьба, бедлам.
Сліпці співають, що любов воскресла,
А та любов у банках, на замку,
Вона шанує кіллерів ремесла,
Невинна, мабуть, тільки в сповитку.
А далі все життя сумне, тремтяче
В брудному паперовому вінку.
Де ж я тепер? Життя минулось наче,
А я — в УПА, на стежці лісовій.
Я чую досі — мати моя плаче,
Бо я спалив своїх жадань сувій.
А твоє “Пекло”, Данте, не фантоми,
І все не під землею — на землі,
Це світ, де правлять європейські ґноми
Та хижі азіяти — москалі…
Вже скоро атомні озвуться громи,
Все задихнеться в полум’ї й золі…”
Поет мовчав, не дивлячись на мене,
Вінок лавровий знявши з голови,
Він прошептав: “Це пекло незнищенне!
Воно твоє. Сховайсь в його рови!”
5.VIII.2017, Конча-Озерна
[1] int one throw — за одну мить (англ.)
[2] Тут грижа́ у значенні “гризота”. — Ред.
