Московський кат і… московський патріархат

Степан БАБІЙ

Кажуть, церква відокремлена від держави. Кажуть… Бо як від­ окремлена, згідно з Конституці­єю, церква себе так не поводить. Особливо церква московсько­ го патріархату. Вона поводить се­бе так, ніби вона державна. Як­ що відокремлена від держави, то, будь ласка, свою діяльність про­ водьте в межах своїх церковних територій. Та ні, вона баламутить усю країну. Тобто, державу. Хрес­ні ходи всією Україною і від По­чаївської лаври, і від Святогір­ської, і головне — дефілювання Хрещатиком, столицею держа­ви. А сотні автобусів для звезен­ня із усіх усюд тисяч прихильни­ків московського патріархату, за чиї кошти?

Колись ми (літера­ тори) були свідками, як двигтіла дорога під колесами сотні “Ікару­сів”, що йшли з Донбасу на Київ. Я писав про це і друкував у “Літ. Україні”, що “тоді вони їхали за кубком, але так можуть приїха­ ти і за владою”… Через сім років це і сталось. І знову організовані автобуси… І непокарані регіона­ ли, що і тоді виряджали колону, і сьогодні звозять свій електро­рат, і разом з ієрархами очолюють ту масу, прикидаючись, що пові­рили в Бога. Ідуть, щоби проде­монструвати на вулицях столиці свою силу, навіть кількісну пе­ ревагу. Бо із Філаретом на Воло­димирську гірку йтимуть кияни, чи долучиться ще хтось із гостей Києва. І що ж держава? Дозволяє вільно розгулювати по країні і по столиці малосвідомій масі непри­хильного до Незалежності люду. Державці мовчать. Чи тільки ро­ блять вигляд?

Чи справді не вба­чають повзучої загрози для нашої самостійності? Не помічають де­ монстративного святкування чу­жої ідеології? А може, це свідчить про те, скільки малоросів серед державного конгломерату? Скільки писано, скільки ка­зано, що належність до струк­тури країни агресора у час, коли Москва нищить Україну, калічить народ, а земля полита кров’ю на­ ших синів і скроплена слізьми молодих вдів, матерів, дітей-сиріт — а з ієрархів МП і досі, як із гуся вода. Вони тільки моляться, щоб припинилася братовбивча війна. Уповають на Бога. Безбожники і слуги московського Сатани.

Серце скипає болем і кров’ю. За скривавлений, нищений, по­ руйнований Донбас. Кров і ру­ їни, каліцтва і смерть. Край, поруйнований і понищений мос­ калем. Але як і захоплений сьо­ годні Донбас, болить мене давно захоплений шедевр — Почаївська лавра. І навіть не через те, що православ’я іншого, чужого від­ тінку відправляє службу в україн­ській святині, а через ту неспра­ ведливість, що давно запанувала і тепер брутально стверджує ту велику неправду. Давно, ще ко­ ли російський чобіт ступив на во­ линську землю, все окуталося во­йовничою неправдою, і так було затоптано історичну сутність, що навіть Тарас Шевченко, цей великий правдолюб, художнью опрацьовуючи велич святині, не впізнав тоді самодержавного зло­дійства. Що там приховувало­ ся крадене і витав тоді там чужий дух для Волинської землі. А справжній духовний роз­вій, ще переданий попередни­ками, продовжував великий бу­дівничий, великий українець Микола Потоцький.

Ось спога­ди про нього з опису очевидця: “Розмовляв українською мовою, мав довгі вуса і оселедець закла­ дений за вухо, в руках завжди бу­ ла велика люлька. Походив із давнього козацького роду. За ві­ рою — греко-католик. Людина надзвичайно багата. 70 церков і соборів побудовано ним за допо­ могою багатьох будівничих, яких запрошував із Європи і яким ще­ дро платив”. Нічого ми не знали про ро­ ди Потоцьких і тим більше про фундатора Миколу Потоцько­го. Шляхта і все. Ренегати. Зрад­ ники українського народу. Один тільки палац Потоцьких у Львові був знаний і то, як залишений не­ відомо яким із Потоцьких. Щось десь просочувалось про Потоць­ кого, що мав якийсь стосунок до Почаївської лаври. І то на рівні легенди. Все ховали від нас. Мені, волинякові, випало на­ вчатися в Галичині. В Бережанах і Львові та бути раз на весіллі у Бу­чачі, і ще раз проїздити через Бу­ чач. Як і в Бережанах, де навчався у медичному училищі два роки, за той час ні від кого не чув, що тут проживав Маркіян Шашке­ вич, Богдан Лепкий, що звідтіля художниця Олена Кульчицька… Так і в Бучачі ніхто навіть не на­ тякнув, що це місто-музей, і які майстри творили його. І що саме Микола Потоцький, власник Бу­чача, запросив талановитих ар­ хітектора Меретина, скульптора Георгія Пінзеля, які і піднесли тут шедевр — міську ратушу. От то­ді і була піднесена Миколою По­ тоцьким Почаївська лавра. Про це набагато пізніше нам розпові­ ла Віра Стецька завдяки тому, що у Варшаві зберігся Бучацький ар­хів. Останні роки свого життя Микола Потоцький проживав у прибудові Почаївської лаври. Там і помер. Похований під Успен­ ською церквою. Як йому лежиться зараз, ко­ ли над ним чиниться такий глум, глум над українським звичаєм і традиціями. Коли попи москов­ ського патріархату перетворили святиню на кубло російської фе­ есбешної агентури? Ті, що нена­ видять Україну, для якої фунда­ тор-патріот так багато зробив.

Related posts

Leave a Comment