Степан БАБІЙ
Кажуть, церква відокремлена від держави. Кажуть… Бо як від окремлена, згідно з Конституцією, церква себе так не поводить. Особливо церква московсько го патріархату. Вона поводить себе так, ніби вона державна. Як що відокремлена від держави, то, будь ласка, свою діяльність про водьте в межах своїх церковних територій. Та ні, вона баламутить усю країну. Тобто, державу. Хресні ходи всією Україною і від Почаївської лаври, і від Святогірської, і головне — дефілювання Хрещатиком, столицею держави. А сотні автобусів для звезення із усіх усюд тисяч прихильників московського патріархату, за чиї кошти?
Колись ми (літера тори) були свідками, як двигтіла дорога під колесами сотні “Ікарусів”, що йшли з Донбасу на Київ. Я писав про це і друкував у “Літ. Україні”, що “тоді вони їхали за кубком, але так можуть приїха ти і за владою”… Через сім років це і сталось. І знову організовані автобуси… І непокарані регіона ли, що і тоді виряджали колону, і сьогодні звозять свій електрорат, і разом з ієрархами очолюють ту масу, прикидаючись, що повірили в Бога. Ідуть, щоби продемонструвати на вулицях столиці свою силу, навіть кількісну пе ревагу. Бо із Філаретом на Володимирську гірку йтимуть кияни, чи долучиться ще хтось із гостей Києва. І що ж держава? Дозволяє вільно розгулювати по країні і по столиці малосвідомій масі неприхильного до Незалежності люду. Державці мовчать. Чи тільки ро блять вигляд?
Чи справді не вбачають повзучої загрози для нашої самостійності? Не помічають де монстративного святкування чужої ідеології? А може, це свідчить про те, скільки малоросів серед державного конгломерату? Скільки писано, скільки казано, що належність до структури країни агресора у час, коли Москва нищить Україну, калічить народ, а земля полита кров’ю на ших синів і скроплена слізьми молодих вдів, матерів, дітей-сиріт — а з ієрархів МП і досі, як із гуся вода. Вони тільки моляться, щоб припинилася братовбивча війна. Уповають на Бога. Безбожники і слуги московського Сатани.
Серце скипає болем і кров’ю. За скривавлений, нищений, по руйнований Донбас. Кров і ру їни, каліцтва і смерть. Край, поруйнований і понищений мос калем. Але як і захоплений сьо годні Донбас, болить мене давно захоплений шедевр — Почаївська лавра. І навіть не через те, що православ’я іншого, чужого від тінку відправляє службу в українській святині, а через ту неспра ведливість, що давно запанувала і тепер брутально стверджує ту велику неправду. Давно, ще ко ли російський чобіт ступив на во линську землю, все окуталося войовничою неправдою, і так було затоптано історичну сутність, що навіть Тарас Шевченко, цей великий правдолюб, художнью опрацьовуючи велич святині, не впізнав тоді самодержавного злодійства. Що там приховувало ся крадене і витав тоді там чужий дух для Волинської землі. А справжній духовний розвій, ще переданий попередниками, продовжував великий будівничий, великий українець Микола Потоцький.
Ось спогади про нього з опису очевидця: “Розмовляв українською мовою, мав довгі вуса і оселедець закла дений за вухо, в руках завжди бу ла велика люлька. Походив із давнього козацького роду. За ві рою — греко-католик. Людина надзвичайно багата. 70 церков і соборів побудовано ним за допо могою багатьох будівничих, яких запрошував із Європи і яким ще дро платив”. Нічого ми не знали про ро ди Потоцьких і тим більше про фундатора Миколу Потоцького. Шляхта і все. Ренегати. Зрад ники українського народу. Один тільки палац Потоцьких у Львові був знаний і то, як залишений не відомо яким із Потоцьких. Щось десь просочувалось про Потоць кого, що мав якийсь стосунок до Почаївської лаври. І то на рівні легенди. Все ховали від нас. Мені, волинякові, випало на вчатися в Галичині. В Бережанах і Львові та бути раз на весіллі у Бучачі, і ще раз проїздити через Бу чач. Як і в Бережанах, де навчався у медичному училищі два роки, за той час ні від кого не чув, що тут проживав Маркіян Шашке вич, Богдан Лепкий, що звідтіля художниця Олена Кульчицька… Так і в Бучачі ніхто навіть не на тякнув, що це місто-музей, і які майстри творили його. І що саме Микола Потоцький, власник Бучача, запросив талановитих ар хітектора Меретина, скульптора Георгія Пінзеля, які і піднесли тут шедевр — міську ратушу. От тоді і була піднесена Миколою По тоцьким Почаївська лавра. Про це набагато пізніше нам розпові ла Віра Стецька завдяки тому, що у Варшаві зберігся Бучацький архів. Останні роки свого життя Микола Потоцький проживав у прибудові Почаївської лаври. Там і помер. Похований під Успен ською церквою. Як йому лежиться зараз, ко ли над ним чиниться такий глум, глум над українським звичаєм і традиціями. Коли попи москов ського патріархату перетворили святиню на кубло російської фе есбешної агентури? Ті, що нена видять Україну, для якої фунда тор-патріот так багато зробив.
