Марійка КУДАСЮК, 14 років, село Кімната
Пошукова робота просвітян Кременеччини увінчалась успіхом. Минулого року було визначено місце загибелі останнього районного провідника Армії УПА “Орла” за спогадами дитячих літ Бориса Грушицького (село Бережці ) та Анатолія Вознюка (хутір Вірля). Учасники дитячого просвітянського табору “Лісова школа на Вірлі” встановили на цьому місці минулого літа повстанський березовий хрест. А 29 липня відбулось велелюдне відкриття і посвячення пам’ятника нашому Герою — Ду бового Хреста. Впродовж багатьох століть український народ веде боротьбу за волю і незалежність. Які тільки вороги не зазіхали на наші землі! І кожного разу натрапляли на мужній опір, на протест збоку за хисників рідного краю.
Тяжкими для українського народу виявилися 30—50-ті роки минулого століття. Одразу після переможної боротьби армії УПА з нацистами, воїни-повстанці зі ткнулися із ще страшнішим ворогом, який об’єднав під своєю владою більшість наших земель. І тоді, коли Східна Україна терпіла від штучного голоду, Західна розпочала боротьбу за своє визволення. Оскільки Росія створила спеціальний орган, а саме НКВС, ватажки Української По встанської Армії усвідомили, що воювати відкрито буде важко. Саме тому повстанці розмістилися в лісах, завдяки підтримці простого люду в усіх селах. Чи мало їх, воїнів Армії без держави, полягло за ідеї визволення, цілком присвятивши себе нелегкій справі, яка опиралася на людське життя. Серед тих героїв був і наш земляк — Феодосій Петрович Трофимлюк (1912—1950 рр.).
Ще виростаючи у рідному селі Кімната, хлопець не знав, що через кілька кілометрів, неподалік від Вірлі, на хуторі Воронуха, існува тиме один із осередків підпільної боротьби Кременеччини, а очолить його він. Феодосій Трофимлюк, він же “Орел”, підпорядкував повстан ські загони провіднику ОУН “Ворону” і успішно воював проти московських загарбників. Однак недарма М. Грушевський казав, що ми не вміємо іти всі разом, бо 20.03.1950 року сюди, у неприступну місцину, в оточенні лісів “завітали” енкаведисти за доносом агента “Тополі”. Стався нерівний бій, але НКВС воював завжди підступно, як найжорстокіший звір, який на жертву нападав зненацька, хитро і підло. Тоді й вбили “Орла”, за яким так довго полювали. Як голодні шакали, накинулись вони на мертвого героя, закрути ли його голову колючим дротом, прив’язали до коня і так волочили до самого села Кімната, втягнули на подвір’я мельника (Гнатюка), там у 50-х роках була сільська рада. Кинули серед двору, плювали на нього, били мертвого кирзови ми кованими московськими чо бітьми… Жах наводили на мешканців рідного “Орлові” села, але він вже нічого не чув, лиш душа його чайкою тужила тут і кликала до боротьби, до мужності, до єд ності в цій боротьбі. …А два його малолітні хлоп чики-сироти Сашко і Ростик хо дили від хати до хати, бо люди бо ялися їх приймати, щоб ніхто не доніс енкаведистам, адже зрадників на той час вистачало довкола.
Батьків “Орла” вивезли до Сибіру. Коли вони після смерті тирана Сталіна повернулись додому, то й тоді служаки ненави сної українцям радянської влади знущалися над родиною Трофим люків. Першого ж року, коли старенькі зібрали на своєму горо ді картоплю, щоб якось протри матись і пережити, налетіли на подвір’я і забрали все до останньої картоплинки. Їх було двоє, тих ревнивих служак ненависної людям радянської влади. Пріз вищ таких не називаю, бо ж діти і внуки їхні живуть в нашому селі… Я думаю, що Трофимлюк Фе одосій, він же “Орел”, знав, за що пішов з життя, за що загинув… бо через 67 років тут, край дороги, біля соснового лісу буде височіти дубовий хрест з вишиваними рушниками і польовими квітами на землі, які йому принесуть громадяни такої омріяної України…
29 липня на цьому місці, де загинув “Орел”, розпочалася панахида з ініціативи районного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Відслу жив її отець Полікарп — наміс ник Свято-Юріївського чоловічого монастиря УПЦ Київського Патріархату, що на хуторі Вірля. Щирі слова молитви торкалися душ тих, хто прибув сюди для вшанування пам’яті останнього ватажка повстанців. Це були про світяни районного об’єднання, мешканці Кременця, сіл Вели кі Бережці, Града, Кімната, Сав чиці, Дунаїв. Прибув посланець з Тернополя — Богдан Градишин, гість з Києва — Сергій Жижко. Після заупокійної служби присутні з уст Сергія Жижка — киянина і кімнатчанина — прослухали сторінки історії того часної боротьби, він процитував уривок з енкаведистського про токолу про зраду і смерть “Орла”.
Василь Олійник навів конкретні приклади, які свідчать про мужність і героїзм нашого односельця. У тому, що історія рухається спірально, переконав нас учасник нинішньої війни на сході України з тим же ненависним ворогоммоскалем викладач Кременецької гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка Сергій Томашівський. Кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних дисциплін академії в Кременці Олександр Соловей до поміг присутнім усвідомити ціну нашої незалежності. Він же подарував ікону Юрія Переможця, її розмістили на дубовому хрестіпам’ятнику.
З урочистими промовами ви ступили голова районної ради В. Стефанський та представник від Конгресу українських націона лістів м. Почаєва п. Микола Се менишин. Подані ними фрагмен ти змогли скласти в уяві кожного життєву мозаїку Феодосія Тро фимлюка, усвідомити вартість дружби і зради, перемоги і пораз ки, пам’яті і забуття. Це сприяло зміцненню почуття патріотизму та єдності між людьми. На цьому дійстві пролунали слова вдячності тим людям, які допомагали виготовити і встано вити пам’ятний хрест — Лавренюку Олександру, Волинському Костянтину, Грушицькому Бори су, Ратинському Василеві, Мид лику Ростиславу, Ксьондзику Олександру, Грушицькому Ми колі. Присутніх приємно врази ли повстанські пісні у виконан ні 11-річної дівчинки з с. Кімнати Алли Любої та Наталії Капінос — рідної сестри Героя України Саш ка Капіноса.
Неабияк потішили грома ду маленькі “лісовички” з табору “Лісова школа на Вірлі” під керівництвом Оленки Котляр — коханої Героя Небесної Сотні Сашка Капіноса. Попри юний вік, вони не по-дитячому заспівали пісню “Ой, у лузі чер вона калина похилилася”. Повстанський гімн підхопили всі. Здавалося, що тоді оживав дух справжньої нескореності нашої України. Під кінець присутні зачаро вувались майстерною грою на гітарі Наталі Капінос і Вікто рії з Дунаєва і виконанням улю блених пісень Сашка Капіноса “Україно моя”, “Нас весна не там зустріла”… Можливо, тоді за цим спо стерігав з неба “Орел”, радіючи, що віднайдено його “могилу” — місце його загибелі, бо день виявився напрочуд сонячним, а сосни навколо стояли, як заворожені. А присутні все співали по встанських пісень, неначе усвідо мили, що наступні покоління почують нас тоді, коли ми будемо пам’ятати і боротися усі разом.