Повстанський хрест під вірлянецькими соснами

Марійка КУДАСЮК, 14 років, село Кімната

Пошукова робота просвітян Кременеччини увінчалась успі­хом. Минулого року було визна­чено місце загибелі останньо­го районного провідника Армії УПА “Орла” за спогадами дитя­чих літ Бориса Грушицького (се­ло Бережці ) та Анатолія Вознюка (хутір Вірля). Учасники дитячого просвітян­ського табору “Лісова школа на Вірлі” встановили на цьому місці минулого літа повстанський бере­зовий хрест. А 29 липня відбулось велелюдне відкриття і посвячення пам’ятника нашому Герою — Ду­ бового Хреста. Впродовж багатьох століть український народ веде боротьбу за волю і незалежність. Які тільки вороги не зазіхали на наші зем­лі! І кожного разу натрапляли на мужній опір, на протест збоку за­ хисників рідного краю.

Тяжкими для українського народу виявилися 30—50-ті роки минулого століття. Одразу після переможної боротьби армії УПА з нацистами, воїни-повстанці зі­ ткнулися із ще страшнішим во­рогом, який об’єднав під своєю владою більшість наших земель. І тоді, коли Східна Україна тер­піла від штучного голоду, Західна розпочала боротьбу за своє ви­зволення. Оскільки Росія ство­рила спеціальний орган, а саме НКВС, ватажки Української По­ встанської Армії усвідомили, що воювати відкрито буде важко. Саме тому повстанці розмістилися в лісах, завдяки підтримці простого люду в усіх селах. Чи­ мало їх, воїнів Армії без держави, полягло за ідеї визволення, ціл­ком присвятивши себе нелегкій справі, яка опиралася на люд­ське життя. Серед тих героїв був і наш земляк — Феодосій Петрович Трофимлюк (1912—1950 рр.).

Ще виростаючи у рідному селі Кім­ната, хлопець не знав, що через кілька кілометрів, неподалік від Вірлі, на хуторі Воронуха, існува­ тиме один із осередків підпільної боротьби Кременеччини, а очо­лить його він. Феодосій Трофимлюк, він же “Орел”, підпорядкував повстан­ ські загони провіднику ОУН “Во­рону” і успішно воював проти московських загарбників. Однак недарма М. Грушевський казав, що ми не вміємо іти всі разом, бо 20.03.1950 року сюди, у непри­ступну місцину, в оточенні лісів “завітали” енкаведисти за доно­сом агента “Тополі”. Стався нерівний бій, але НКВС воював завжди підступно, як найжорстокіший звір, який на жертву нападав зненацька, хитро і підло. Тоді й вбили “Орла”, за яким так довго полювали. Як голо­дні шакали, накинулись во­ни на мертвого героя, закрути­ ли його голову колючим дротом, прив’язали до коня і так волочили до самого села Кімната, втягнули на подвір’я мельника (Гнатюка), там у 50-х роках була сільська ра­да. Кинули серед двору, плювали на нього, били мертвого кирзови­ ми кованими московськими чо­ бітьми… Жах наводили на меш­канців рідного “Орлові” села, але він вже нічого не чув, лиш душа його чайкою тужила тут і кликала до боротьби, до мужності, до єд­ ності в цій боротьбі. …А два його малолітні хлоп­ чики-сироти Сашко і Ростик хо­ дили від хати до хати, бо люди бо­ ялися їх приймати, щоб ніхто не доніс енкаведистам, адже зрадни­ків на той час вистачало довкола.

Батьків “Орла” вивезли до Сибіру. Коли вони після смерті тирана Сталіна повернулись до­дому, то й тоді служаки ненави­ сної українцям радянської влади знущалися над родиною Трофим­ люків. Першого ж року, коли ста­ренькі зібрали на своєму горо­ ді картоплю, щоб якось протри­ матись і пережити, налетіли на подвір’я і забрали все до остан­ньої картоплинки. Їх було двоє, тих ревнивих служак ненависної людям радянської влади. Пріз­ вищ таких не називаю, бо ж діти і внуки їхні живуть в нашому селі… Я думаю, що Трофимлюк Фе­ одосій, він же “Орел”, знав, за що пішов з життя, за що загинув… бо через 67 років тут, край доро­ги, біля соснового лісу буде висо­чіти дубовий хрест з вишиваними рушниками і польовими квітами на землі, які йому принесуть гро­мадяни такої омріяної України…

29 липня на цьому місці, де загинув “Орел”, розпочалася па­нахида з ініціативи районно­го об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Відслу­ жив її отець Полікарп — наміс­ ник Свято-Юріївського чолові­чого монастиря УПЦ Київського Патріархату, що на хуторі Вірля. Щирі слова молитви торкали­ся душ тих, хто прибув сюди для вшанування пам’яті останнього ватажка повстанців. Це були про­ світяни районного об’єднання, мешканці Кременця, сіл Вели­ кі Бережці, Града, Кімната, Сав­ чиці, Дунаїв. Прибув посланець з Тернополя — Богдан Градишин, гість з Києва — Сергій Жижко. Після заупокійної служби присутні з уст Сергія Жижка — киянина і кімнатчанина — про­слухали сторінки історії того­ часної боротьби, він процитував уривок з енкаведистського про­ токолу про зраду і смерть “Орла”.

Василь Олійник навів конкретні приклади, які свідчать про муж­ність і героїзм нашого односель­ця. У тому, що історія рухається спірально, переконав нас учасник нинішньої війни на сході України з тим же ненависним ворогоммоскалем викладач Кременець­кої гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка Сергій Томашівський. Кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних дисциплін академії в Кременці Олександр Соловей до­ поміг присутнім усвідомити ціну нашої незалежності. Він же по­дарував ікону Юрія Переможця, її розмістили на дубовому хрестіпам’ятнику.

З урочистими промовами ви­ ступили голова районної ради В. Стефанський та представник від Конгресу українських націона­ лістів м. Почаєва п. Микола Се­ менишин. Подані ними фрагмен­ ти змогли скласти в уяві кожного життєву мозаїку Феодосія Тро­ фимлюка, усвідомити вартість дружби і зради, перемоги і пораз­ ки, пам’яті і забуття. Це сприяло зміцненню почуття патріотизму та єдності між людьми. На цьому дійстві пролунали слова вдячності тим людям, які допомагали виготовити і встано­ вити пам’ятний хрест — Лавренюку Олександру, Волинському Костянтину, Грушицькому Бори­ су, Ратинському Василеві, Мид­ лику Ростиславу, Ксьондзику Олександру, Грушицькому Ми­ колі. Присутніх приємно врази­ ли повстанські пісні у виконан­ ні 11-річної дівчинки з с. Кімнати Алли Любої та Наталії Капінос — рідної сестри Героя України Саш­ ка Капіноса.

Неабияк потішили грома­ ду маленькі “лісовички” з та­бору “Лісова школа на Вірлі” під керівництвом Оленки Кот­ляр — коханої Героя Небесної Сотні Сашка Капіноса. Попри юний вік, вони не по-дитячому заспівали пісню “Ой, у лузі чер­ вона калина похилилася”. По­встанський гімн підхопили всі. Здавалося, що тоді оживав дух справжньої нескореності нашої України. Під кінець присутні зачаро­ вувались майстерною грою на гітарі Наталі Капінос і Вікто­ рії з Дунаєва і виконанням улю­ блених пісень Сашка Капіно­са “Україно моя”, “Нас весна не там зустріла”… Можливо, тоді за цим спо­ стерігав з неба “Орел”, радіючи, що віднайдено його “могилу” — місце його загибелі, бо день ви­явився напрочуд сонячним, а сосни навколо стояли, як заворожені. А присутні все співали по­ встанських пісень, неначе усвідо­ мили, що наступні покоління по­чують нас тоді, коли ми будемо пам’ятати і боротися усі разом.