Петро ВОЛЬВАЧ,
академік УЕАН, доктор філософії, дійсний член НТШ, член НСПУ, лауреат премій ім. Л. П. Симиренка НАНУ та Дмитра Нитченка
У тиранічних, тоталітарних державах фізичне знищення опонентів, інакомислячих і заборона або спалення на інквізиційних вогнищах літературних, мистецьких і наукових творів є давньою незнищенною традицією. Її з часів середньовіччя успадкували та успішно впроваджували в життя комуністичні та нацистські режими. Порівняно з попередніми століттями вони виявилися найбільш кривавими та руйнівними.
Сьогодні світова наука, озброєна новітніми технічними засобами та методами досліджень, не в змозі підрахувати не лише обсяги людських втрат, а й матеріальних цінностей.
Серед колишніх колоніальних республік найменш вивчена ситуація в Україні. Адже системними і цілеспрямованими етнічними чистками, нищенням матеріальних носіїв культури та історичної пам’яті Російська імперія займалася упродовж кількох століть. За цей період знищили десятки мільйонів української людності, колосальну кількість книг, десятки тисяч мистецьких творів, історичних, архітектурних пам’яток і культових споруд. Після сталінсько-беріївської деспотії, у короткочасний період хрущовської відлиги (1956—1965 рр.) у радянському гетто спалахнула іскра надії на національне відродження. Міська творча інтелігенція та студентська молодь в Україні, більшість якої вийшла зі ще не сповна денаціоналізованого і зросійщеного села, потрапивши з паспортами до міста, першою відчула свободу. Саме ця категорія відчайдушних хлопців і дівчат склала основний прошарок інтелектуального духу шістдесятників. На їхні плечі ліг увесь тягар відродження знищеної сталінським тоталітарним режимом української літератури й культури.
Мені пощастило не лише багатьох з них знати особисто, але брати, хоч й епізодично, участь у київських заходах. Навчаючись у Криму, а потім в ленінградській аспірантурі, до Києва я навідувався не часто. Але і під час цих короткочасних поїздок до столиці мені вдавалося потрапляти на літературні вечори у Спілці письменників України, різноманітні концерти та гучні молодіжні зібрання у травневі дні біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Неодноразово слухав славетний хор “Гомін” Леопольда Ященка, відвідував квартиру-музей Івана Гончара. Пам’ятаю, що він зацікавився світлинами дітей Левка Симиренка, вбраними у національний одяг. Їх я йому передав із дозволу доньки Левка Симиренка Тетяни. Через рік, чи то два, їх повернули. У майстерні видатного майстра бачив пам’ятники козацьким гетьманам і полковникам. Кадебісти пізніше багато з них знищили при обшуках.
Зустрічався тоді я із відомим скульптором та кінорежисером Іваном Кавалерідзе. Це була людина не лише духовної, а й фізичної величі. Пам’ятаю міцний потиск велетенської руки. Бачився я на той час на молодіжних зібраннях у Спілці письменників на Банковій з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Ерастом Бенішевським, Михайлом Брайчевським, Василем Фіалком та багатьма іншими відомими людьми. Мій старший брат Федір у той час навчався на лісогосподарському факультеті Української сільськогосподарської академії. Він і ввів мене у молодіжне київське товариство. Тож багатьох нині широковідомих діячів літератури, культури і науки я знаю ще з тих часів.
У молодіжному студентському середовищі ширився і набирав обертів рух за відродження української мови як спротив офіційному урядовому зросійщеню.
Через самвидав поширювалися машинописні та написані від руки не лише поезії заборонених поетів 20—30 рр., а й твори молодої літературної генерації. Серед самвидаву траплялися також і словники. Машинописний фразеологічний словник української мови потрапив до і до мене. Його передав мені брат Федір. З його слів, до нього він потрапив від академіка Української академії наук Петра Погребняка, який тривалий час очолював академічну термінологічну комісію. Як безіменний український фразеологічний словник потрапив до нього, ні я, ні брат не знаємо. Словник у нашому середовищі передавався з рук у руки, з єдиною умовою: передрукувати та поширити. Примірник, який зберігався у київського брата Федора, загубився. Адже його після закінчення Академії випхали з Києва до Калмикії. У калмицьке заслання він потрапив через конфлікт з академічним завідувачем марксистської кафедри, який ще був і позаштатним стукачем-кадебістом. Негідник і комуноросійський шовініст у професорській мантії Ключніков відстежував настрої у студентському середовищі та писав доноси на своїх вихованців. Переведений до Києва з Мелітополя, він навіть у часи хрущовської відлиги принципово читав марксистські дисципліни російською мовою, змушуючи студентів складати нею іспити. Брат і ще кілька однокурсників добилися права складати іспит українською мовою. Через це та активну участь у різних несанкціонованих владою молодіжно-студентських заходах, вони потрапили в поле зору кадебістів. І їх майже всіх за розподілом направили на роботу за межі України. Тож братів примірник “Словника” десь загубися або його вкрали.
Один із примірників “Словника” я обпалітурив і завіз до Криму. Там ми його з друзями розмножили і поширили у своєму українському середовищі. Десь влітку 1965 року до Бахчисарая, де я працював на Кримській помологічній станції Всесоюзного НДІ рослинництва, до мене завітав молодший брат Василь. Він щойно закінчив Одеський гідрометеорологічний інститут і їхав за розподілом на роботу у м. Обнінськ Калузької області, де був єдиний у країні Всесоюзний НДІ агрометеорології. На 90-95 % науковий колектив його складався з випускників Одеського гідромету та інших українських вишів. Аби брат не втрачав зв’язку з Україною, я подарував йому обпалітурений примірник фразеологічного словника. До 2015 року брат постійно використовував його, виховавши дочку та сина свідомими українцями. Все життя брат працював у Росії в своєму інституті. Там він захистив кандидатську і докторську дисертації. Він — доктор географічних наук, професор, заслужений метеоролог Росії. Мріяв повернутися в Україну, але місцеві хахли-малороси з української Гідрометслужби, побоюючись потужної конкуренції, зробили все можливе, щоб він залишився в Росії.
2012 року наукова громадськість інституту та Обнінська вшановували його 70-ліття. Було багато теплих слів, лунали високі оцінки колег його багатолітньої наукової діяльності. Ювіляра у той день вшанували званням “Почесний агрометеоролог Росії”. Багато колег, вихідців з України, виголошували промови українською мовою.
На жаль, майже через чотири роки брат у розквіті творчих сил відійшов у Вічність. Майже 50-літнє проживання в Обнінську, де була споруджена перша в країні атомна електростанція, дало про себе знати. Брат хоч і не зміг переїхати в Україну, але свою доньку Оксану благословив на навчання в Одеському гідрометі. Вона його успішно закінчила, там же вступила до аспірантури і захистила дисертацію. У цьому ж інституті навчався і братів онук Євген, нещодавно він також захистив дисертацію. Вже будучи важкохворим, брат тримав у руках кандидатський диплом онука.
Помер брат у день Соборності України 2014 року, коли вже Крим був окупований Росією. Через воєнний стан і сильні морози я не зміг потрапити в Обнінськ і бути на похороні. Поїхав туди лише на роковини смерті 2015 року, коли мені самому вже довелося покинути окупований Росією Крим, де я прожив майже 60 років. Проглядаючи величезну братову книгозбірню, у якій домінувала україністика, я знайшов і подарований йому 1965 року мій примірник “Словника”. Мої друзі з української діаспори у Москві, з якими неодноразово зустрічався в Києві під час проведення Всесвітніх форумів українців, порадили не передавати братову книгозбірню до Української бібліотеки у Москві, над якою вже завис путінський інквізиційний меч. Сьогодні переконаний, що порада друзів була слушною, далекоглядною і мудрою.
Пам’ятаючи слова геніального українця Миколи Гоголя, вкладені в уста славетного Тараса Бульби, що ворогові не можна залишати й люльки, я вирішив забрати “Словник” з Московії.
Київські науковці, філологи й письменники, до яких я звертався, не змогли встановити авторство “Словника”. Мій давній товариш-колега просвітянин, видатний український поет, відомий політик і громадський діяч Павло Мовчан зголосився допомогти у виданні цього вельми цінного “Словника”. За це я висловлюю йому та майбутнім видавцям величезну вдячність. Можливо, видання та поширення “Словника” допоможе ідентифікувати і автора цієї непересічної праці, яка повернулася з Московії.
