Юрій БЕЗУХ, краєзнавець, член НСЖУ, Нижні Сірогози
Вперше назва “Україна” була зафіксована в київському літописі під 1187 рік. Літописець наводить цей термін з приводу смерті переяславського князя Володимира Глібовича: “за ним же Україна багато потужила”. Тобто слово Україна виступає в значенні землі, яка належить тому або іншому князю: Галицька Україна, Переяславська Україна…
Покоління відходить,
й покоління приходить,
а земля віковічно стоїть!
Екклезіаст (1,4)
Лихі, недобрі і, скажемо від верто, недалекі люди тлумачать це слово як “окраїна”. Насправ ді в слов’янських мовах: українській, білоруській, чеській, польській “у” має значення ли ше як “в”, тобто в середині. І ли ше в російській слово “у” має також значення “біля”. Тобто слово походить від “країна” у значен ні “рідний край, земля”. У нашо му селищі й зараз говорять “мій край”, але це не окраїна, це те місце, де я народився, де всі зна ють мене і всіх знаю я. Людина — одна-єдина, неповторна, але в неї є родина, батьківщина, краї- на, Україна. Якщо в людини цього немає, то їй можна лише по співчувати. Термін “Україна” з початку свого виникнення має не лише територіально-географічне та граматичне, але міфологічне значення. Вона перегукується не лише з балканськими країнами. Варто згадати також дунайські землі давніх “карпів”, полабських “укрів” – цю територію німці й зараз на зивають Уккермак. Не лише в піснях, а й у давніх літописах Україна “стогне”, “сумує й оплакує”, “лементує”. Вона жива, рідна — це не просто земля, це щось більше — “Україна-ненька”. Це земля хліборобів і воїнів, ратаїв — “украяна” плугом і мечем.
Справи Кримські Монголо-татарське нашестя на Україну не було тривалим і не мало для неї таких наслідків, як для Північно-Східних земель. Поступово практично всі україн ські та білоруські землі увійшли до складу Великого ЛитовськоРуського князівства. Литовський князь Вітовт закріпився на Пра вобережжі Нижнього Дніпра та узбережжі Чорного моря. Довготривала боротьба золотоординського хана Тохтамиша з Тимуром закінчилася поразкою хана. Тохтамиш змушений просити притулку у Вітовта. Там же, у Литві, у Трокайському замку з десятирічного віку виховувався майбутній Хаджи Гірей, нащадок підупалої гілки Чингізидів. Своє ім’я Гірей, яке стало родо вим, отримав від свого виховате ля — чи то литовського селяни на, чи старого татарина.
Хаджи Гірей за підтримки русько-литовських дружин захоплює владу в Кримському юрті. Він стає ро доначальником династії кримських Гіреїв. Після того, як у 1452 році литовсько-русько-кримські війська розбили ординського ха на Сеїд-Ахмеда, Крим стає неза лежним від Золотої Орди. Більш того, Гіреї претендують на звання ханів всієї Орди, яка неухильно розвалюється. Їм, як законним нащадкам Золотої Орди, до 1700 року Москва виплачувала дани ну, “поминки”. Впродовж майже сорокарічного правління першо го з Гіреїв відносини між Вільно й Кримом були лише дружніми.
Перший з Гіреїв встановив до бросусідські відносини з Генуєю. Українці знову заселяють Нижнє Придніпров’я. Ситуація почала змінювати ся після того, як у 1475 році Крим потрапив у васальну залежність від Туреччини. Осколки Золотої Орди — Астраханське та Казан ське ханства, приваблюють і Мо скву, і Крим. У 1523 році кримчаки взяли Астрахань. Та коли військо вийшло за межі міста, воно було вирізане ногайцями. Через Чон гар та Перекоп ногайська орда увірвалася в степовий Крим, зни щуючи все на своєму шляху. Після приєднання Астрахані до Московської держави, ногайці вже постійно кочують у таврійському степу, який отримує назву Ногайського або Перекопського степу. На захід від Дніпра кочує най більш дика та найжорстокіша з орд — Буджакська, на чолі якої стоять нащадки жорстокого Та мерлана — хани Тимури, або, в російському написанні, Канте міри.
Найбільш прибутковим заняттям цих орд стає людоловство й торгівля невільниками. Крим перетворюється на один з най більших центрів світової работор гівлі. З Кафи слов’янські бранці йдуть на ринки рабів у Туреччину, Італію, Іспанію, Африку. У результаті невпинних татар ських набігів вся південно-східна Україна обезлюдніла. Утворилося Дике поле — освоєні слов’янами раніше, а зараз покинуті ними землі. На цій межі слов’янських та тюркських земель і виникає товариство ризикованих, відважних, вільних людей — козацтво. Слобідська Україна Польсько-литовська держа ва намагається заселити землі Дикого Поля. Для цього вона роздає там землі переважно українським магнатам. Землевласники запрошують до себе селян. Селяни-по сполиті з задоволенням ідуть на ці землі, особливо з тих територій, на які починає поширюватися поль ське кріпосне право. Тим, хто при буває на нові землі, надають численні пільги на 10, 15 і навіть 50 років. Так виникає перша Слобідська (вільна) Україна.
Оці слобідські землі були селянським омрія ним раєм. Вони завжди перебували на межі держав. Чи то шляхетської Польщі чи самодержавної Мо скви. Пригноблені селяни завжди мріяли жити “як на Україні”. Низові Запорізькі козаки фор мально визнавали владу польського короля, але фактично жили за своїми законами. Щоб якось убезпечити свої землі і протидіяти татарським нападам Річ Посполита будує фортеці на Чорному шляху — Брацлав та Винницю, і на Кримському шляху — Канів, Черкаси, а дещо пізніше Чигирин. В трьох останніх містах утво рюється реєстрове, підконтрольне державі, військо. Нагадаємо, що з цієї території легендарної Артанії, з давнього Канева та Воїня, руси чі здавна збиралися в походи на Степ, в царство Кащея. В Україні, за винятком ста лінської колективізації, кріпосне право ніколи не мало такої жах ливої форми, як у Росії або Польщі.
Коли почали закінчуватися пільгові строки, панство почи нає поступово прибирати до рук селянство. Посполиті були згод ні попрацювати на пана до трьох днів на рік, або заплатити йому 6 грошей. Як тільки вимагали біль шого, тут же виникали повстання — Наливайка, Косинського, Тря сила, Жмайла, Бута. Врешті-решт все це вилилося в Національновизвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. Отже, на спробу покріпачен ня український селянин мав три відповіді: підняти повстання, по датися у вільні здобутки, в коза ки, або шукати нові слободи. Подавшись у Запоріжжя, чоловік ставав вільним козаком, але не міг забрати з собою сім’ю, не міг займатися землеробством. Ті ж, хто й далі хотів ма ти і землю, і волю, і сім’ю йшли на нові слободи. Так, уже в часи Хмельниччини, в районі Білгорода та Харкова, виникає нова Слобідська Україна. Жовто-блакитна символіка цих полків зберігається й зараз на гербах міст Білгородщини, Курщини, частково Орловщини. На гербі Бєлгоро да ми бачимо того ж жовто-бла китного лева, що й на гербі Львова. Справді “Від Сяну до Дону”.
Спроба Петра та його послідов ників узяти в шори Слобожан щину призвели до того, що час тина населення повертається на польське Правобережжя, яке на цей час знелюдніло, інша — пішла на Дон. Коли “свої” пани по чали заводити кріпосницькі по рядки на Гетьманщині, колишні козаки й звідти почали тікати на першу (польську) та другу (росій ську) Слобожанщини. Царський уряд навіть був змушений ухва лити закон, що забороняв вихід з Гетьманщини. І Росія, і Польща ставили ся до Слобідської України дво яко. З одного боку, це був дешевий і ефективний спосіб захисту за допомогою живого щита своїх земель від татарських нападів та розширення власної території.
З іншого боку, і тим, і іншим дуже хотілося “вибити український дух з холопа”. До того ж усі сусіди па нічно боялися (й бояться!) навіть привиду вільної, багатої та сильної України. Вони увесь час шар пали нашу країну, постійно її ділили та переділяли, підтримуючи та розпалюючи ворожнечу між українцями. Соборна Україна Свідок визвольної війни Б.Хмельницького французький офіцер П’єр Шевальє пише: “Країна, де мешкають козаки, зветься Україною”.
Богдан Хмельниць кий у своїх відозвах неодноразово вживав термін “Україна”. В значенні українських, козацьких земель цей термін вживається київським католицьким єпископом Й. Верещацьким (кінець XVI ст.), єпископом (згодом митрополи том) І. Копинським. П. Сагайдачний у листі до ко роля Жигмонта Третього 15 лю того 1622 року писав про “Україну, власну, предковічну отчизну нашу”. Цей термін ми постійно зустрічаємо у документах Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, П. Орлика.
Про “отчизну Україну” згадує П. По луботок у листі до В. Кочубея 1685 року. Особливо популярним у Європі стає цей вираз після видання “Опису України” Г. Л. де Боплана. Після переділу України за Андрусівською угодою з’являються назви “потойбічна” та “сьогобічна” Україна. Москві знадобилося кілька сотень років, щоб самодержавну країну перестали називати Московщиною. Петру навіть довелося будувати нову столицю. І хоча самі українці вперто продовжували вважати себе руськими, а північних сусідів москалями, а в Польщі все ще залишалося воє водство Руське, та зусиллями ім перської влади російську Украї ну стали називати Малоросією, а українців — малоросами. Безумовно, в цій малоросості було щось принизливе. Одвічна мрія українців про конфедеративну державу вільних і рівноправних слов’янських народів наражалася на вперте небажання західних і східних сусідів.
Хоча за Гадяцьким договором часів гетьмана Івана Виговського Річ Посполита юридично була проголошена вільною конфедерацією Руського, Польського та Литовського князівств, фактично це призвело до затяжної війни та Руїни. Ось де були перші ростки майбутнього Євросоюзу. Про та ку ж конфедерацію мріяли й Тарас Шевченко зі своїми однодумцями. Чим заплатив Кобзар за таку мрію, ми знаємо. Здається, як ніколи були близькі до перетворення цієї мрії в життя українські комуністи у 1922 році, ко ли підписували Союзний договір. Але й тоді перемогла імперська ідея. Не на той ґрунт упало насіння. Але жодна з цих спроб не була даремною. Протореним нами шляхом пішли інші народи.
Слово ж “Україна” стає сим волом вільних земель. Ці землі, зазвичай, були на окраїні держа ви, в прикордонні. Поступово цей термін входить і в російську мову, але не в етнічному, а в соціально му значенні, як територія, де ще немає кріпосного права. Отже, в центрі — держава з її панщиною та примусом, далі йде межа, окраїна, господарем якої є вільний землероб з рушницею в руці. Ще далі — вільний козак, воїн, здобитчик. Та ця межа, прикордоння, є рух ливою, під тиском держави вона рухається: Запоріжжя, Дон, Кубань, Яїк і так аж до Амуру. Як сказано в сучасній російській ен циклопедії, “казачество сплошь двуязычно”. Тобто домашня, хатня мова та пісня у всіх козаків ще залишається українською.
Прошу не плутати козаків з рядженими “казакамі”. Коли було приєднано нові землі на півдні, український се лянин з колишньої Гетьманщи ни, польської та російської Сло божанщини подався на нові землі подалі від панів. Рухався він не в офіційну Новоросію, а в Таврію. Все в той же одвічний, багатий, вільний селянський рай. У свій край, який справді лежав на краю, межі державної тиранії й кочово го дикого поля. І ще один відтінок цього слова: Україна — це немовби край чи рай укритий. Не даремно головним святом українського ко зацтва, а зараз і війська, є Покрова. Наш народ укорінений в свою землю, предки українців завжди жили на цій землі, вони ні звідки не приходили і їм завжди вистача ло власної землі. Оцей закодований генетично в прадавній народній пам’яті крайрай врешті закарбувала Україна словами свого пророка й національного генія Тараса Шевченка: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! Страшні слова! Але віднині і назавжди народ знайшов (повернув) своє ім’я. Адже Русь — це назва держави. Руський той, що живе, чи належить цій державі.
Назва населення є похідна від назви держави. Та держави не вічні. А край він буде існувати завжди, доки існуватиме земля. До того ж, земля, як власність того, хто її обробляє. Оцей одвічний, якийсь містичний зв’язок народу з зем лею відчули й озвучили українці — зрусифікована Анна ГоренкоАхматова та Василь Симоненко: Но ложимся в нее и становимся ею, Оттого и зовем так свободно – своею. А. Ахматова Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду. В. Стмоненко Після проголошення Україн ської Народної Республіки (уні версали Центральної Ради ІІІ — 20 листопада 1917 і ІV — 22 січня 1918), Української (гетьманської) держави (29 квітня 1918) і Західно-української Народної Республі ки (1 листопада 1918 року) назви “Україна”, “український народ” остаточно усталюються на офіційній назві Української держави та її народу.
Офіційне прийняття на зви “Карпатська Україна” (15 бе резня 1939) поклало край ваганням щодо власної назви й цієї частини української землі. Навче ні досвідом громадянської війни визнали цю назву і більшовики. Україна стає однією з країн засновниць ООН. Чотири Українські фронти, а також єдиний не російський Орден Богдана Хмельницького стали визнанням того внеску, який зробив мій народ у Перемогу над фашизмом. Одвічним загальноарійським символом виникнення життя було єднання Духовного — Жовтого Сонця та Матеріального — Синьої води, яке дивом збереглося в генах народу та дусі землі, і зараз майо рить на українському прапорі. Лише зі здобуттям Незалежності мільйони людей, не лише етнічних українців, українськомовних і російськомовних, а й представни ків інших націй, відчули себе єдиним народом — українцями.