Родина, Батьківщина, країна

Юрій БЕЗУХ, краєзнавець, член НСЖУ, Ниж­ні Сірогози

Вперше назва “Україна” була зафіксована в київському літописі під 1187 рік. Літописець наводить цей термін з приводу смерті переяславського князя Володимира Глібовича: “за ним же Україна багато потужила”. Тобто слово Україна виступає в значенні землі, яка належить тому або іншому князю: Галицька Україна, Переяславська Україна…

Покоління відходить,

й покоління приходить,

а земля віковічно стоїть!

Екклезіаст (1,4)

Лихі, недобрі і, скажемо від­ верто, недалекі люди тлумачать це слово як “окраїна”. Насправ­ ді в слов’янських мовах: укра­їнській, білоруській, чеській, польській “у” має значення ли­ ше як “в”, тобто в середині. І ли­ ше в російській слово “у” має та­кож значення “біля”. Тобто слово походить від “країна” у значен­ ні “рідний край, земля”. У нашо­ му селищі й зараз говорять “мій край”, але це не окраїна, це те місце, де я народився, де всі зна­ ють мене і всіх знаю я. Людина — одна-єдина, неповторна, але в неї є родина, батьківщина, краї- на, Україна. Якщо в людини цьо­го немає, то їй можна лише по­ співчувати. Термін “Україна” з початку свого виникнення має не лише те­риторіально-географічне та гра­матичне, але міфологічне значен­ня. Вона перегукується не лише з балканськими країнами. Варто згадати також дунайські землі дав­ніх “карпів”, полабських “укрів” – цю територію німці й зараз на­ зивають Уккермак. Не лише в піс­нях, а й у давніх літописах Україна “стогне”, “сумує й оплакує”, “ле­ментує”. Вона жива, рідна — це не просто земля, це щось більше — “Україна-ненька”. Це земля хліборобів і воїнів, ра­таїв — “украяна” плугом і мечем.

Справи Кримські Монголо-татарське нашестя на Україну не було тривалим і не мало для неї таких наслідків, як для Північно-Східних земель. Поступово практично всі україн­ ські та білоруські землі увійшли до складу Великого ЛитовськоРуського князівства. Литовський князь Вітовт закріпився на Пра­ вобережжі Нижнього Дніпра та узбережжі Чорного моря. Довготривала боротьба золо­тоординського хана Тохтамиша з Тимуром закінчилася поразкою хана. Тохтамиш змушений про­сити притулку у Вітовта. Там же, у Литві, у Трокайському замку з десятирічного віку виховувався майбутній Хаджи Гірей, наща­док підупалої гілки Чингізидів. Своє ім’я Гірей, яке стало родо­ вим, отримав від свого виховате­ ля — чи то литовського селяни­ на, чи старого татарина.

Хаджи Гірей за підтримки русько-ли­товських дружин захоплює владу в Кримському юрті. Він стає ро­ доначальником династії крим­ських Гіреїв. Після того, як у 1452 році литовсько-русько-кримські війська розбили ординського ха­ на Сеїд-Ахмеда, Крим стає неза­ лежним від Золотої Орди. Більш того, Гіреї претендують на звання ханів всієї Орди, яка неухильно розвалюється. Їм, як законним нащадкам Золотої Орди, до 1700 року Москва виплачувала дани­ ну, “поминки”. Впродовж майже сорокарічного правління першо­ го з Гіреїв відносини між Вільно й Кримом були лише дружніми.

Перший з Гіреїв встановив до­ бросусідські відносини з Генуєю. Українці знову заселяють Нижнє Придніпров’я. Ситуація почала змінювати­ ся після того, як у 1475 році Крим потрапив у васальну залежність від Туреччини. Осколки Золотої Орди — Астраханське та Казан­ ське ханства, приваблюють і Мо­ скву, і Крим. У 1523 році кримчаки взяли Астрахань. Та коли військо вийшло за межі міста, воно було вирізане ногайцями. Через Чон­ гар та Перекоп ногайська орда увірвалася в степовий Крим, зни­ щуючи все на своєму шляху. Після приєднання Астрахані до Мос­ковської держави, ногайці вже постійно кочують у таврійському степу, який отримує назву Ногай­ського або Перекопського степу. На захід від Дніпра кочує най­ більш дика та найжорстокіша з орд — Буджакська, на чолі якої стоять нащадки жорстокого Та­ мерлана — хани Тимури, або, в російському написанні, Канте­ міри.

Найбільш прибутковим за­няттям цих орд стає людоловство й торгівля невільниками. Крим перетворюється на один з най­ більших центрів світової работор­ гівлі. З Кафи слов’янські бранці йдуть на ринки рабів у Туреччину, Італію, Іспанію, Африку. У результаті невпинних татар­ ських набігів вся південно-східна Україна обезлюдніла. Утворилося Дике поле — освоєні слов’янами раніше, а зараз покинуті ними землі. На цій межі слов’янських та тюркських земель і виникає товариство ризикованих, відваж­них, вільних людей — козацтво. Слобідська Україна Польсько-литовська держа­ ва намагається заселити землі Ди­кого Поля. Для цього вона роздає там землі переважно українським магнатам. Землевласники запро­шують до себе селян. Селяни-по­ сполиті з задоволенням ідуть на ці землі, особливо з тих територій, на які починає поширюватися поль­ ське кріпосне право. Тим, хто при­ буває на нові землі, надають чис­ленні пільги на 10, 15 і навіть 50 років. Так виникає перша Слобід­ська (вільна) Україна.

Оці слобід­ські землі були селянським омрія­ ним раєм. Вони завжди перебували на межі держав. Чи то шляхетської Польщі чи самодержавної Мо­ скви. Пригноблені селяни завжди мріяли жити “як на Україні”. Низові Запорізькі козаки фор­ мально визнавали владу поль­ського короля, але фактично жи­ли за своїми законами. Щоб якось убезпечити свої землі і протиді­яти татарським нападам Річ По­сполита будує фортеці на Чорно­му шляху — Брацлав та Винницю, і на Кримському шляху — Канів, Черкаси, а дещо пізніше Чигирин. В трьох останніх містах утво­ рюється реєстрове, підконтрольне державі, військо. Нагадаємо, що з цієї території легендарної Артанії, з давнього Канева та Воїня, руси­ чі здавна збиралися в походи на Степ, в царство Кащея. В Україні, за винятком ста­ лінської колективізації, кріпосне право ніколи не мало такої жах­ ливої форми, як у Росії або Поль­щі.

Коли почали закінчуватися пільгові строки, панство почи­ нає поступово прибирати до рук селянство. Посполиті були згод­ ні попрацювати на пана до трьох днів на рік, або заплатити йому 6 грошей. Як тільки вимагали біль­ шого, тут же виникали повстання — Наливайка, Косинського, Тря­ сила, Жмайла, Бута. Врешті-решт все це вилилося в Національновизвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. Отже, на спробу покріпачен­ ня український селянин мав три відповіді: підняти повстання, по­ датися у вільні здобутки, в коза­ ки, або шукати нові слободи. По­давшись у Запоріжжя, чоловік ставав вільним козаком, але не міг забрати з собою сім’ю, не міг займатися землеробством. Ті ж, хто й далі хотів ма­ ти і землю, і волю, і сім’ю йшли на нові слободи. Так, уже в часи Хмельниччини, в районі Білгоро­да та Харкова, виникає нова Сло­бідська Україна. Жовто-блакитна символіка цих полків зберігаєть­ся й зараз на гербах міст Білго­родщини, Курщини, частково Орловщини. На гербі Бєлгоро­ да ми бачимо того ж жовто-бла­ китного лева, що й на гербі Льво­ва. Справді “Від Сяну до Дону”.

Спроба Петра та його послідов­ ників узяти в шори Слобожан­ щину призвели до того, що час­ тина населення повертається на польське Правобережжя, яке на цей час знелюдніло, інша — піш­ла на Дон. Коли “свої” пани по­ чали заводити кріпосницькі по­ рядки на Гетьманщині, колишні козаки й звідти почали тікати на першу (польську) та другу (росій­ ську) Слобожанщини. Царський уряд навіть був змушений ухва­ лити закон, що забороняв вихід з Гетьманщини. І Росія, і Польща ставили­ ся до Слобідської України дво­ яко. З одного боку, це був деше­вий і ефективний спосіб захисту за допомогою живого щита своїх земель від татарських нападів та розширення власної території.

З іншого боку, і тим, і іншим дуже хотілося “вибити український дух з холопа”. До того ж усі сусіди па­ нічно боялися (й бояться!) навіть привиду вільної, багатої та силь­ної України. Вони увесь час шар­ пали нашу країну, постійно її ді­лили та переділяли, підтримуючи та розпалюючи ворожнечу між українцями. Соборна Україна Свідок визвольної війни Б.Хмельницького французький офіцер П’єр Шевальє пише: “Країна, де мешкають козаки, зветься Україною”.

Богдан Хмельниць­ кий у своїх відозвах неодноразово вживав термін “Україна”. В зна­ченні українських, козацьких зе­мель цей термін вживається ки­ївським католицьким єпископом Й. Верещацьким (кінець XVI ст.), єпископом (згодом митрополи­ том) І. Копинським. П. Сагайдачний у листі до ко­ роля Жигмонта Третього 15 лю­ того 1622 року писав про “Україну, власну, предковічну отчизну нашу”. Цей термін ми постійно зустрічаємо у документах Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, П. Орлика.

Про “отчизну Україну” згадує П. По­ луботок у листі до В. Кочубея 1685 року. Особливо популяр­ним у Європі стає цей вираз піс­ля видання “Опису України” Г. Л. де Боплана. Після переділу Укра­їни за Андрусівською угодою з’являються назви “потойбічна” та “сьогобічна” Україна. Москві знадобилося кілька сотень років, щоб самодержавну країну перестали називати Мос­ковщиною. Петру навіть довело­ся будувати нову столицю. І хоча самі українці вперто продовжу­вали вважати себе руськими, а північних сусідів москалями, а в Польщі все ще залишалося воє­ водство Руське, та зусиллями ім­ перської влади російську Украї­ ну стали називати Малоросією, а українців — малоросами. Безу­мовно, в цій малоросості було щось принизливе. Одвічна мрія українців про конфедеративну державу вільних і рівноправних слов’янських на­родів наражалася на вперте не­бажання західних і східних сусі­дів.

Хоча за Гадяцьким договором часів гетьмана Івана Виговсько­го Річ Посполита юридично була проголошена вільною конфеде­рацією Руського, Польського та Литовського князівств, фактично це призвело до затяжної війни та Руїни. Ось де були перші ростки майбутнього Євросоюзу. Про та­ ку ж конфедерацію мріяли й Та­рас Шевченко зі своїми однодум­цями. Чим заплатив Кобзар за таку мрію, ми знаємо. Здається, як ніколи були близькі до пере­творення цієї мрії в життя укра­їнські комуністи у 1922 році, ко­ ли підписували Союзний договір. Але й тоді перемогла імперська ідея. Не на той ґрунт упало насін­ня. Але жодна з цих спроб не бу­ла даремною. Протореним нами шляхом пішли інші народи.

Слово ж “Україна” стає сим­ волом вільних земель. Ці землі, зазвичай, були на окраїні держа­ ви, в прикордонні. Поступово цей термін входить і в російську мову, але не в етнічному, а в соціально­ му значенні, як територія, де ще немає кріпосного права. Отже, в центрі — держава з її панщиною та примусом, далі йде межа, окраї­на, господарем якої є вільний зем­лероб з рушницею в руці. Ще далі — вільний козак, воїн, здобитчик. Та ця межа, прикордоння, є рух­ ливою, під тиском держави вона рухається: Запоріжжя, Дон, Кубань, Яїк і так аж до Амуру. Як сказано в сучасній російській ен­ циклопедії, “казачество сплошь двуязычно”. Тобто домашня, хат­ня мова та пісня у всіх козаків ще залишається українською.

Прошу не плутати козаків з рядженими “казакамі”. Коли було приєднано нові землі на півдні, український се­ лянин з колишньої Гетьманщи­ ни, польської та російської Сло­ божанщини подався на нові землі подалі від панів. Рухався він не в офіційну Новоросію, а в Таврію. Все в той же одвічний, багатий, вільний селянський рай. У свій край, який справді лежав на краю, межі державної тиранії й кочово­ го дикого поля. І ще один відтінок цього слова: Україна — це немовби край чи рай укритий. Не даремно головним святом українського ко­ зацтва, а зараз і війська, є Покро­ва. Наш народ укорінений в свою землю, предки українців завжди жили на цій землі, вони ні звідки не приходили і їм завжди вистача­ ло власної землі. Оцей закодований генетично в прадавній народній пам’яті крайрай врешті закарбувала Україна словами свого пророка й націо­нального генія Тараса Шевченка: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! Страшні слова! Але віднині і назавжди народ знайшов (по­вернув) своє ім’я. Адже Русь — це назва держави. Руський той, що живе, чи належить цій державі.

Назва населення є похідна від на­зви держави. Та держави не вічні. А край він буде існувати завжди, доки існуватиме земля. До того ж, земля, як власність того, хто її обробляє. Оцей одвічний, якийсь містичний зв’язок народу з зем­ лею відчули й озвучили українці — зрусифікована Анна ГоренкоАхматова та Василь Симоненко: Но ложимся в нее и становимся ею, Оттого и зовем так свободно – своею. А. Ахматова Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду. В. Стмоненко Після проголошення Україн­ ської Народної Республіки (уні­ версали Центральної Ради ІІІ — 20 листопада 1917 і ІV — 22 січня 1918), Української (гетьманської) держави (29 квітня 1918) і Захід­но-української Народної Республі­ ки (1 листопада 1918 року) назви “Україна”, “український народ” остаточно усталюються на офіцій­ній назві Української держави та її народу.

Офіційне прийняття на­ зви “Карпатська Україна” (15 бе­ резня 1939) поклало край ваган­ням щодо власної назви й цієї частини української землі. Навче­ ні досвідом громадянської війни визнали цю назву і більшовики. Україна стає однією з країн засно­вниць ООН. Чотири Українські фронти, а також єдиний не росій­ський Орден Богдана Хмельниць­кого стали визнанням того внеску, який зробив мій народ у Перемогу над фашизмом. Одвічним загальноарійським символом виникнення життя бу­ло єднання Духовного — Жовтого Сонця та Матеріального — Синьої води, яке дивом збереглося в генах народу та дусі землі, і зараз майо­ рить на українському прапорі. Лише зі здобуттям Незалежнос­ті мільйони людей, не лише етніч­них українців, українськомовних і російськомовних, а й представни­ ків інших націй, відчули себе єди­ним народом — українцями.